Про творчу людину, а ще досить відому, писати і легко, і важко. Легко тоді, коли ти не раз, було, про неї писав. Важко, коли про неї, здається, вже геть-все написано – в окремих статтях, збірниках, а то й у книгах.

Літературно-художню творчість Віктора (Віталія) Романюка я часто характеризував – зокрема, поезію, публіцистику, краєзнавство, громадсько-політичну та культурно-просвітницьку діяльність, активну позицію щодо відновлення Української державності.
Цього разу мова йтиме про ще одну грань його письменницького таланту – художню прозу. Недавно поет-бунтар, публіцист-політик, щирий патріот України, яким, власне, і є В. Романюк, видав книгу прози – роман «Перстень русалки» (видавництво «Щедрик», Стрий, 2018 р., – 160 с.) – це перша книга із задуманої трилогії «Кайдани порвіте». Редактори – М. Шалата і М. Парцей.
З анотації дізнаємося, що роман цей «про криваві події у сорокові роки XX століття на Острожчині, в рідному краю автора. Зокрема, про славетну повстанську сотню, звірства енкаведистів, трагічне кохання». Як зізнається сам автор, роман – це перша його спроба в художній прозі.
Літературознавець Мирон Парцей у передмові до книги пише: «В основі сюжету боротьба невеликого підрозділу УПА в одному із сіл рідної письменникові Волині. Одразу скажу, доля цього, як і багатьох інших упівських загонів у ці роки, була трагічною – практично всі його учасники загинули від куль окупантів – хто німецьких, хто російських».
Скажу від себе: так, це була велика трагедія нашого знедоленого, але невпокореного народу: мати свою географічну територію, дану нам Господом, світового рівня культуру, – і не мати своєї держави…
Головні персонажі твору – Ярина і Тарас, котрі палко кохають одне одного, що мріють про своє сімейне щастя у майбутній незалежній Україні. Їхнє кохання хоч і трагічне, але справжнє і чисте. Кожна їхня зустріч – щаслива і трепетна. Письменник хвилююче передає перші душевні почуття хлопця та дівчини:
– Тарасе, я кохаю тебе, я мало не вмерла за тобою, я щаслива, що ти є на світі.
– Ярино, ти прилучила мене до якогось давнього безмежного світу, якого я не можу осягнути ні розумом, ні серцем. Ти – багата красою дівчина. Красою України…
Боже! У цьому короткому епізоді – яка велика і значна гама емоцій, почуттів, обопільної вірності, патріотизму! І то тоді, коли обоє розуміють, що може статися так, що їхнє палке кохання може розірвати війна, яку комуно-московський окупант нав’язав не лише Галичині та Волині, але й усій Україні.
Забігаючи наперед, зазначу, що вже перший розділ вражає своєю фотографічністю зображення природи, усталеною побутовістю, болючою трагічністю.
Отже, перший розділ, так би мовити, заспів до не одних трагедій, зображених в романі. Автор малює читачеві зоровий її образ, позначений невимовним трагізмом матері-втікачки та її малої дитини. Щоб дістатися до села Славного, мати зі своєю крихіткою надумала перейти лід, який «морози лиш почали сковувати ріку останні кілька ночей…». Інстинкт матері підказав їй спершу самій переходити річку – для проби… «Знати б їй грудневий норов ріки, коли ще не зовсім охололі води підмивали зісподу тонкі, не для ходьби, настили молодого льоду, тоді вона, напевно, не ризикувала б собою», – цією оповідкою автор готує читача до неминучої трагедії, яка ось-ось має статися.
У матері одне лиш бажання – перейти самій, а згодом, вернувшись, удвох перейти… Втікачка (куди і від кого, автор зразу не пояснює. – А. Г.) «поклала дитину під стару, гіллясту і щедро вкриту інеєм вербу, що височіла над густими зарослями лозняку», а сама непевно і боязко на лід ступила. Перейшовши річку, її, матір, узяла тривога за покинуту дитину. Необережними кроками знову ступила на лід. Цього разу невдало: «над жінкою назавжди замкнулася сіра льодова стеля». Тим часом «на березі в цю мить схлипнуло дитинча. Чи від холоду, чи від іншого якогось відчуття, заплакало…».
Про причину втечі матері дитини дізнаємося у другому розділі: рятувалася від неволі, спричиненої так званою «пацифікацією», яку у 30-х роках на Волині (й не тільки!) запровадила польська окупаційна влада.
Прочитавши все це, кожен задумається: а що буде з дитиною – серед снігів і вночі? Письменник лиш додає: «Здригнувся високо в небі місяць, на золотій линві спустився вниз і повис над дитиною, наче хотів зігріти її своїм байдужим холодним світлом…». Одним лиш заключним реченням пояснив трагічну долю нещасної дитини. Так, сумну і трагічну долю…
Далі що не розділ – нові трагедії, сумні події і факти, які були у нашій недавній історії. Досить об’ємно і життєво виписаний персонаж Кирилко-Балакєрчик. Весь трагізм у тім, що він, колись мужній, красивий, амбітний, став «пропащою силою» – за часів панування «шляхетної» Польщі, фашистської Німеччини і комуно-московської сатрапії. Сільський філософ, дотепник, майстер на дошкульні слова й вуличні прізвиська дружину Юстину поховав. «Це Бог мене покарав за гострий язик», – подумав Кирилко, як сам на сам лишився із малими дітьми. Так «пацифікація», яку проводили поляки на наших теренах, спровокована нею хвиля народного гніву, каральні акції проти українців призвели до виплатних акцій: горіли збіжжя, конюшня пана Багінського. Незадоволення жорстокістю поляків переросло у страйк, який очолив Кирилко.
Польські шандари зі словами «пся крев», «пся віра», «бидло», «кабанє», кроваво придушили страйк, а Кирилка запроторили в каземати польської дефензиви, Берези Картузької.
Прийшов новий займанець – німець, котрий йому, малоземельному, багатодітному, селянинові, “поховав надію“ на волю, на своє поле, на двокінну господарку: «Німець, гад собачий, зіпсував усе. У-у-у, диявол! А дістав таки під дихало. Гонять тепер десь з-під Сталінграда, як пса скаженого. Казав же Юстині, що будемо скоро вільними» (еге, від «братів» зі Сходу – А. Г.). Не зазнав добра Кирилко і за часів совєтів, від яких сподівався мати спокій та зиск…
Таких розділів-оповідок у книзі є аж дванадцять. Це – скоріше новели, які сукупно становлять цілісність твору. Теорія літератури повчає, що роман має мати дві-три, а то й більше сюжетних ліній, які тісно між собою переплітаються. В романі цієї «спільноти» не проглядається, тут кожен розділ – окрема авторська розповідь, але своїм трагізмом мислиться як одне ціле. Виявляється, і без спільних героїв твір набуває своєї цілісності та довершеності. І це добре. Адже це не відхід від ознак роману, як жанру, навпаки – певне доповнення до нього. Втім, Кирилко, як цілісний персонаж твору, у багатьох подальших розповідях проявляється, звичайно, позитивним героєм. І ще одна особливість письма: автор не «розжовує» читачеві своє сюжетне чи логічне бачення, а дає можливість самому знайти розв’язку кожної трагічної оповідки.
В. Романюк добре розуміється на людях: психологічну характеристику дає точну і вичерпну. Кожна людина у цьому світі становить певну суспільну вартість, не позбавлена усвідомленого переродження. Сільський староста Іваноньо, що слугував німцям, не був позбавлений людської гідності: врятував єврейську родину від неминучого розстрілу. Натомість цю єврейську сім’ю застрелили сталінські «соколи». Даремно ті дякували їм за даровану «волю»…
Так, німці галичанам не принесли радість та розкріпачення. Не кращим виявився й інший окупант – червоний! Енкаведисти, котрі у галицькі села злітались, як оси до меду, чинили нечувані звірства: розстріляли священика о. Таїсія, вбивали вояків УПА, ґвалтували дівчат, жінок, у добротних господарських хатах влаштовували собі постої.
Змальовуючи трагічні події часів визвольних змагань, автор нас, читачів, підводить до того, що жертви ці не були даремними: Україна звелася з рабських колін і проголосила свою Соборну Незалежність.
Десятий розділ Віктор Романюк присвятив героїзму упівців. Вночі вони напали на штаб Острозького НКВД. Ліквідацію штабу командир сотні Тарас Ярило доручив провести Хомі Хмойтару та Семену Пителю. Вони успішно прибрали вартових, стріляючи (для метушні), крізь вікна кидали гранати: «лимонки», «репанки», «м’яла».
Будинок спалахнув, чимало енкаведистів живцем згоріли, а ті, що притьмом надвір вискочили, від кулемета падали, як снопи, на землю. Командира НКВД Семена Сарматова серед вбитих, на жаль, не було, бо, виявляється, він мешкав у сусідньому будинку.
Це була помста ворогам за те, що вони знищили немало новобранців, котрі проходили навчально-тренувальний вишкіл. Розділ цей лише на чотири сторінки, а який вибух героїзму українських повстанців показав автор книги! Таких епізодів чимало – про всіх не розповісти, книгу треба читати. Героїзм повстанців показаний і в наступному розділі. Неподалік села Славне теж відбувся запеклий бій – між трьома повстанцями, що відбилися від сотні Ярила, і батальйоном енкаведистів. Сили, звісно, нерівні. Що робити? Виручили річка та острівець на ній. На острові росли буйні трави, квіти та кущі. Хлопці відв’язали один човен, сіли в нього і попливли на острів.
Ворожі собаки, ідучи за слідами, підійшли до річки. Вони загавкали в бік острова – вороги зразу збагнули, де знаходяться повстанці. Головний енкаведист загукав: «Рєбята, здавайтесь! Нє-то вам будєт капєц! Забросаєм гранатамі і сравняєм остров с водой…».
Повстанці мовчали, “старш́ой” подав команду «Огонь!» – і затахкали кулемети, застрочили автомати, кілька гранат полетіло в бік острова. Повстанці далі мовчали. Тоді два енкаведисти сіли в човен, щоб перебратися на острів. Як тільки опинилися на середині річки – з острова пролунала коротка автоматна черга.
На березі сум’яття: як так, стріляли, а повстанці цілі і неушкоджені? Вороги знову давай гатити по острові. Острів мовчав… Вранці окупанти взяли острів штурмом. На ньому тиша – ні пострілів, ні шереху. Нишпорили скрізь, повстанці, мов крізь землю провалились. «Лише біля човна на білому піску жевріло, ніби цвіло, з десять крапель крові…». Ось такий короткий зміст оповідки, але дуже промовистої! У ній вся хитрість повстанців та їхній героїзм, які притаманні нашому народу, були ще під час козацької доби.
Двадцятий розділ, що є передостаннім, показує облудність совєцької пропаганди щодо «золотого вересня» – 39-го, показує нечувану жорстокість комуно-московських завойовників. Матюкня, п’янки-гулянки, побори, гвалтування, вбивства, сибіри, тюрми – ось основні важелі нового, а точніше – азійського правопорядку.
Читаєш роман – розумієш, що прагнення волі нашого народу не вбити. Бо у бій нас поведе Провідник Бандера, бо гасло якого: «Загинемо, або здобудемо волю!». Розумієш, що для нас, українців, Україна – понад усе! Життя або смерть! – ось те, що дає нам вічний неспокій на шляху до волі, до перемоги, до національного визволення.
Є в романі чимало текстів повстанських пісень, а також життєвих та філософських висловів, які вчать нас бути патріотами рідної землі.
Великі патріотичні почуття у читача викликають й світлини, які в людей якимось дивом збереглися. Молоді хлопці, дівчата боролись із захланною московською ордою, хоч розуміли, що сили нерівні. Поклик предківської крові, героїзм запорожців, крутян, чорноярівців, любов до Батьківщини – це те, що не вмирає, що є тим перснем таємничої русалки. Русалка та, як і гуцулка Ксеня, – Україна!
Так, боротьба Української Повстанської Армії в романі відображена досить зворушливо, художньо переконливо та композиційно вмотивовано. Власне, про це сказав й автор вступної статті, редактор Мирон Парцей.
Так, нове творче обличчя В. Романюка – поета вповні проявилося і в ліричній та глибоко емоційній прозі. Тепер з певністю можна підтвердити, що поезія і проза – в одній особі.

Андрій ГРУЩАК,
письменник.
м. Борислав.

Leave a Reply

Your email address will not be published.