Петренко М. Перетин: поезія. – Львів: Сполом. 2015. – 218 с.; Петренко М. Без жодної цятки: поезія. – Львів: Сполом. 2016. – 92 с.

  1. Мандрівка у юність

Про поета Миколу Петренка вперше почув ще у другій половині 70-х років минулого століття, коли студіював у Львівському держуніверситеті. Чесно кажучи, ті рими не надто вражали. Бо на слуху тогочасної молоді більше були імена голосніших віршувальників Ростислава Братуня, Володимира Лучука, які теж тяжіли до традиційності у виражені думки. Та якось мені втрапила до рук збірка віршів «Серцем палаючим». І був вражений поетикою письмака про непросту долю якого уже дещо знав. Бо попри ідеологічні впливи комуністичного розливу у віршах відчувався подих особистості.

Відтоді намагався не пропустити публікацій цього автора. Тримав у руках і «Віру в мирний день» – поетичну книгу 1989-го. Згадав про неї, можливо, тому, що в ній був вірш «Вертепне село», присвячений пам’яті поета Богдана-Ігоря Антонича – моїй поетичній іконі того часу (вона, до речі, залишилась такою і досі). «Відлинув вертепний місяць світить на ординські землі». «З яйця виганя люципер на лютий мороз овечок».

У річці часу плинуло бистроводдя літ. Побільшало і жанрів, в яких почав виступати пан Микола. Вірші для дітей, тексти пісень, переклади, проза. І у всіх текстах – відсвіти дивовижності світосприймання крізь призму сповідальності. Зрозуміло, що живучи в провінційному містечку, не міг встежити за усім, про що дуже жалкую. То ж тішився, коли чув добрі слова про поета від Олеся Дяка. А ще більше від Ольги Яворської, яка у своїй останній (у часовимірі книзі «Щоденник болю і тривоги») присвятила чимало сторінок 90-літньому письменникові. «Йому дев’яносто, а він, як дуб, міцний і непохитний… переживши голод 33-го й концтабірне пекло, сягнув творчих висот дійшов до свого ювілею з чистотою серця й усміхом дитини».

  1. Дихання часу

Після перечитування обох поетичних книг, які побачили світ останнім часом, робиш висновок, що автор залишається небайдужим до проблем сучасності. І мене зовсім не бентежить те, що у рядках чується відгомін прочитаних літ, бо впевнений, що це не може бути перешкодою для сприймання. Звісно, певний наліт ідеологічності (на противагу тій, котра насильно побутувала у компартійні часи) тут існує. Й за це, напевно, слід дорікати віршотворцеві. Та не спішу займати місце серед критиканів. Кажучи про вікові впливи на поезію в даному випадкові мав на увазі інше: уважний поціновувач віршів Миколи Петренка годен помітити непохитність творчих устремлінь. Інша справа, що перебіг часу дозволив збагатити тематичне розмаїття і спонукав до виваженості розмислів. Важливо, що над усім панує щирість, в яку віриш. «Бог вділив нам – то світла, то тіні, я ж без жодної цятки, без плям. Я вродився у яслах на сіні. І не тіштесь! Я з вами? Я сам!

Передбачую, що дехто скаже: мовляв, у цих рядках немає зримого натяку на громадянськість мотивів, бо переважає особистісний струмінь. Та не поспішав би з таким висновком. Якщо немає переплетення громадянськості й особистого, то таке версифікаторство, ніколи не знайде стежини до сердець читачів.

А те, що українські поети пропускають крізь себе всі болі часу – веління долі, яке не заперечиш, якщо тверезо помислити. Маємо неповторні зразки «майданної  лірики» Антонії Цвид, Юрія Боярунця, Валентини Давиденко, Любові Проць чи «воєнні вірші» Бориса Гуменюка, Олександра Лисака й бачимо, що ці теми є також близькими і для Миколи Петренка. «А степ який, а зваба – майже Хортиця, а слави крик з Майдану долина… Ще прийде хтось, ще хтось за серце вхопиться, ще прийде хтось – не вгадуй: це вона!» «Землю кров’ю напоїли ми, напоїли щедро, до нестями – донори з пробитими грудьми, донори з гарячими устами»…

  1. Пам’яті навперейми

Та громадянськість поезії Миколи Петренка не обмежується причетністю слова до животрепетних тем сучасності. Вона – і в припаданні до джерел, які живить пам’ять. Якщо коротко, то маємо справу з версифікаторськими візіями степовика, який уже багато років живе на західноукраїнській землі. Згодімося, що все це додає неповторності.

Чи поодиноким є цей приклад в історії нашої літератури? Не думаю! Ще в часи панування Російської імперії на Західній Україні вперше з’явилося чимало творів уродженців східних регіонів нашої держави. Так було і після більшовицького перевороту. Зрештою, маємо нині (на щастя) й протилежні приклади. На Донбасі співцями української духовності стали Антоніна Листопад та Геннадій Мороз, які прийшли на білий світ на Рівненщині і на Тернопіллі.

Та, мабуть, досить сипати прикладами. Повернімося до автора двох книг, котрі потрапили в поле зору. Він – виходець з Полтавщини, який народився в 1925-му і витерпів жахіття голодомору, фашистських та більшовицьких концтаборів. «З ним попрощалися – серце іскрить. Пружаться вперто сули біоструми: друзі, частіше дивімось в блакить – там наша пісня, і слово, і думи».

 Тему голодомору і сталінських репресій зачеплено у творах «Друга спроба», «Сім голодних корів», «Затемнення сонця», «Два зубчики», «Колоски для герба» та інших. У них чимало вдатностей. «Чорна доля вовком завива», «Та я не золотим пером пишу, а колючками табірного дроту». Це навіть можна назвати голосом покоління, котре пережило непрості випроби. Але водночас можна зауважити що у рядках немає почуття озлобленості та якоїсь зневіри. В римах існує непохитна віра в те, що нація переживе непростість. «Чи варто вдивлятись до дна замороки? Карбує своє метроном, Неначе крізь морок відлунюють кроки: то хто там? то птах за вікном»

  1. Ще одна сповідь сльозою

Гарна цитата? Правда? Особистісність вражень тут є дуже зримою. Та водночас існує тематичний пласт з її відсутністю. Принаймні так здається на перших погляд. Бо при уважнішому перечитуванні починаєш розуміти, що рим не було б, якби автор не пропустив через своє серце болючі факти рідної історії. Та це не діяло б заворожуюче на читачів, якби оспівування не проектувалося в сьогодення. «Рушаймо в бій! – усі ж не перемрем. Забудьмо страх і сумніви, і відчай, – он сивий гетьман палахтить вогнем, за всіх за нас у тьму разів сивіший». Це – з вірша «Портрет сивого гетьмана». А ще ж маємо твори «Чекання короля», «Слава Івана Підкови», «Шабля Івана Богуна», «Зачатки небуття», «Тисяча сто одинадцять», «Спалення Никифора», «Їх вознесуть за видміри межі, у сяйві, що для суддів як покара – бо то твої воскреслі міражі, дивацький дух криничного мольфара! (Між іншим, вірш про долю картин Никифора з криниці чомусь повертає пам’ять до давніх поезій про лемківського поета Богдана-Ігоря Антонича з ранніх книг «Сонячний годинник», «Віра в мирний день», «Дзвенять смереки, наче рими, далечінь у мріях тане».)

  1. Покута і свіча

На всіх творах, про які вже йшлося у попередніх абзацах, є відсвіт філософічності. Але ще більше помітно це на творах релігійної тематики. Правда, тексти цього тематичного пласту не є такими однозначними, як може здатися. Радше розділив би їх на дві частини.

До першої з них відніс би ті вірші в яких автор демонструє обізнаність з біблійними сюжетами. Яскраво бачимо, як все це впливає на свідомість людини. «Усі дороги – так, вони Господні, ми тільки вибираєм – ті чи ті». Мимоволі приходиш до думки, що припадання до біблійних джерел за прикладом Миколи Петренка має стати ознакою кожної людини, бо не варто без Бога жити на білому світі. «Ще десь далеко пекло і едем, ще десь далеко вироки Господні, а ми до вас, таки до вас ідем, ми ваших дум розрадою голодні».

На цьому моменті хочеться робити наголос. Та водночас, либонь, мушу сказати й про таке. картина (в цьому навіть переконаний) була б далеко неповною, коли б поет не наголосив на необхідності богошукань для особистості. «Ми грішні, ми безгрішно грішні в лабетах лютої доби, та є ще глинище в опішні – хоч душі нам перероби!».

Можна, зрозуміло, наводити й інші цитати, бо Боже дихання відчувається у багатьох віршах. Мені подобається читати такі відвертості. «Різдвяна ніч, і бачать всі святі, і бачать всі в цю пору яснолику: та яблуня, якій я дав куті, за мене молить Господа-Владику». «Так, тим волам, що бачили Ісуса ще немовлям, як матірну сльозу? За кого я сьогодні помолюся, кому святу молитву вознесу?»

Не знаю як хто ставиться до подібних висловлювань, тай байдуже мені до цього. Бо мене переймає почуття літургійності. Погодьмося, що це так важливо у час розмивання ієрархії найдостойніших художніх цінностей. Межова щирість і глибока моральність аж хлюпають через край. А від цього теплішає на душі.

  1. Молитва до слова

Але поет Микола Петренко є цікавим не лише у зверненнях до цих тем. Якщо говорити про «Перетин» і «Без жодної цятки», то не важко помітити, що автор нерідко роздумує над темою вагомості слова і місією письменника на цьому білосвіті. «Що звідав ти? Неправди – забагато. Тай правда зависала тягарем. Чи ти росою вмився, як на свято і тішишся небесним Кобзарем?..»

Те, що українські віршники черпають натхнення у його постаті, – закономірність. Небезпека полягає лише в тому, що окремі версифікатори занадто експлуатували це ім’я заримовуючи прописні істини і наївно вважаючи, що ніхто не дорікне їм за це. Не наважиться, бо вони, мовляв, говорять про святе. І на цьому тлі ще привабливішими стають зізнання: «вітражовий шах іконостасу, на хрестах розбійницьких – то ж ми! Ми хмеліли правдою Тараса у жаданні зватися людьми».

Очевидно, це почуття нового відкриття світу не покидаю його, коли створювалася «Притча про землю», навіяна «Землею» Ольги Кобилянської. «Край дороги, край межі: в нього поле на ножі». «І щезав і знов – нема! Тільки мружилась пітьма». Це – лишень окремі строфи з «Перетину». Увагу до постаті письменника навряд чи слід назвати випадковою. Якщо, зрозуміло, згадати про вірш «Зілля копали» з книги «Без жодної цятки», котрий написаний під впливом творчості співачки буковинського краю. «Для запасу: серце втішу, перше, ніж до тла згорю! А як він полюбить іншу – корінь-зілля заварю!..»

Та чи можемо стверджувати, що тільки дві ці постаті спонукають його до творчості? Ні! Адже в обох книгах маємо строфи створені під впливом Г. Сковороди, М. Рильського, М. Хвильового, В. Сосюри, А. Малишка, Т. Осьмачки, Г. Тютюнника, М. Вінграновського, В. Малика… Назвав би їх своєрідними молитвами до слова через граничну відвертість. «Все б як слід – та серце нетерпляче пориває в безмір: гей, хутчіш! Дівчина вчарована, юначе,  вслухайтесь – бо це направду вірш!» «Любові? В це повірю сам на прихистку світання – Ще похлинуся, ще додам: є загадка страждання!..»

  1. Присвятний вогонь

Чи не всі твори з попередньої частини рецензії, віршовані присвяти. В багатьох рядках відчувається пієтет і щире захоплення героями ліричних текстів. «Нас гуртик – ми від щастя п’яні віншуєм музу молоду: ми знані і незнані у цьому храмовім саду». Це – з вірша «В гостях у Рильського Максима». А при зустрічі з Андрієм Малишком він писав: «Він бачив слово в недороді – про жертви, про голодний жах і це я, це ми німуєм? Годі! Вже краще згинуть на ножах!» Шанобливість, замилування безумовно супроводжують поезії, та це не означає, що поет іконізує своїх героїв чи робить їх забронзовілими. Принаймні, рецензент цього не побачив.

До речі, повагу у ставленні до людей помічаємо і у вірші «Дім для слова», приуроченому Віктору Міняйлу. Якщо врахувати ту обставину, що останній є відомим письменником і належить до шанувальників ужинку поета, то настроєність душі віршотворця можна зрозуміти. «То ж не пророч, що скоро нас понищать, що скоро будем людством без голів… Той хмародер – він буде вищать, вищать, той хмародер і з наших дум і слів». Відсвіт суголосся?

Але автор, якщо говорити про присвяти, залишається таким не тільки тоді, коли йдеться про письменницький цех. Бо в книгах існують твори для академіка Ігоря Юхновського, художника Осипа Сорохтея, науковця Олени Апанович. «І знову в душах гульбище снаги, і проростають сили нескоримі – вона ж тече, квітують береги і зріють води – для усіх незримі». «А поки лицем тече їдучого поту струмінь то хто ж підставля плече? Про це зарано думать». Мені, як літературному критикові, неодноразово доводилося зустрічати у різних виданнях поетичні присвяти, які за спостереженнями бувають такими різними. (Одні щедро ллють єлей, за патьоками якого не помітно особистості. Другі присвячують різним особам твори, які ще не мають присвят. Треті приурочують строфи, по-своєму осмислюючи миттєвості спілкування чи те, що найбільше запам’яталося.) І можу ствердити, що приурочення Миколи Петренка не загубляться у морі їм подібних, а накривають хвилею неповторності.

  1. Пейзажі душі

  Більшість із уже згаданих творів не зачудовувала б, якби присутність у ній пейзажності була непомітною. «Де на килим весільного ложа осипаються з неба зірки»… «Воронячий відблиск ствола»…Зрештою, відшукування подібних вдатностей не є проблемою, бо їх, на щастя, вистачає. «Піч прокурена так – ніби дідові вуса». «Сатана здивувався і плаче, гляньте – сльози втира сатана». Дуже зримі малюнки, правда? Але думаю, що вони не були б такими вдалими, якби не той нюансик, що пейзажність перемішана була б з громадянськістю та філософічністю.

Але поряд з цим маємо версифікаторські рефлексії, де ніби й немає прямого натяку на переплетення мотивів. «Зорі після обмолоту – як у місяця гарем». «Всевіда гордий дух уяву окульбачив: ось книга, книга книг. Пекуча, як окріп». Але все є чисто умовним. Пейзажна лірика навіть виграє від умовності.

І не лише вона. Це – дивовижно! Автор не приховує свій поважний вік.  «Мені вже за тридцять! Мені вже за сорок? Мені дев’яносто??? І на цьому тілі – чарівна інтимна лірика. «Твій голос в ста градаціях луна. Твоя хода – то вільна, то поривна. В тобі – сто ти! Та ти однак одна «у розмаїтті юності предивна». «Торкнулись в пошуку долоні і мить прозріння пресвята: той квіт – та ж він в дівочім лоні цвіте й повік не відцвіта». Дехто, прочитавши любовні поезії, почне говорити, що писати про це в такому віці – несерйозно. Та ще й зі збереженням романтичності почуттів. Але давайте не будемо такими категоричними. У мене чомусь з’явилася думка, що інтимність у виконанні Миколи Петренка так багато додає до його творчого портрета. Навіть незважаючи на таку очевидну традиційність рис.

  1. Занурення у традицію

Дві книги поета. Можна, напевно, на основі аналізу цих видань оприлюднювати розмисли про манеру його письма. Якщо мати на увазі це, то мабуть, варто ствердити, що Микола Петренко належить до прихильників традиційного підходу у висвітленні теми. Звичайно, у книзі «Без жодної цятки» зустрінемо і неримовані твори. «Хто ті – змізернені, бліді, лячноокі, з шемранням туги й образи в кутиках уст?» Та такі тексти не дають змоги говорити про прихильність автора до якоїсь іншої літературної течії. Більше того: з’являються підстави балакати, що віршник і у творчих «несподіванках» для себе залишається вірним собі… Душа моя «розгорнула крила, наче ворона: чорна чи біла? Аби автора цих рядків не звинуватили у неправильності цієї думки, процитую ще декілька рядків. Але цього разу – з його римованих текстів. «За плетивом жаских колізій – неначе з ночі наплива: сльоза без потаємних візій – протарабанені слова».

Якщо застосовувати літературознавчу термінологію тридцятилітньої давності, то не буде перебільшенням твердження, що Микола Петренко – сповідальник. Зболений сповідальнк. У його віршах немає ні яскравих метафор, ні блискучих епітетів. Але написане зацікавлює. «Жену коня – і він стрілою вабливу далеч роздира. Жену коня – вона ж за мною, ота розпачлива жура».

Та це зовсім не означає, що автор цурається образності мислення. Це – неправда! Можна у поезіях відшукати свіжі слова, які є такими доречними. Приміром, до подібних слів віднести «водоверть». Може, краще: на тлі водоверть, за всесиллям розвеснених рік: мчать, де хмари легкі і роздерті, в безум степу, безкраю – навік». Мені, приміром подобається, що автор також використовує такі слова, як «перехмілля», «людолом», «гранітноока» … А хіба не стрепенеться серце, коли натрапиш на висловлювання на кшталт: «сон повісив торбу на гілляку», «глибинна кров у збратаній аорті»?…

Здається, що саме такий творчий метод привернув увагу Дмитра Павличка, Миколи Ільницького, Миколи Жулинського, Володимира Базилевського, які останнім часом писали про ужинок поета. Увага літературних  метрів до нього  є ще одним свідченням справжності віршів, бо не зафіксовано жодного протилежного випадку. Й значною мірою тому, що поет продовжує працювати у традиційному ключі. «Горять слова – бо що ж то за вогні в їдкім чаду, в поривнім чорнім димі: вони горять – вони горять чи ні? Але ж вони одвіку незгоримі!..»

Ще про таке. Перед нами – дві одножанрові книги й окремі вірші з видання «Без жодної цятки» можна бачити у «Перетині». Чи, може, точнішим є твердження, що поезії з «Перетину» перемандрували у найостаннішу у часовимірі збірку. Це – те, що об’єднує. Але маємо і різність. Якщо у «Перетині» побутує різноформ’я, то у «без жодної цятки» – лише мініатюри з восьми рядків. Останнє(як мені здається) може бути ще одним, й уже вагомим аргументом на користь прихильності автора до традиції.

І нарешті – про наступне. Якщо говорити про традиційне начало, то закономірність вищого пілотажу у версифікації. До оцієї поезії надхмарного рівня можна віднести твори М. Вінграновського, Л. Талалая, В. Базилевського…  Рядки дихають якоюсь дивовижною світлістю, чистотою, легкістю. Якщо мати на увазі М. Петренка, то тут – інший рівень. Висока добротність, філологічна культура. Незважаючи на поважний вік, у строфах – молодість духу й радість життя. «Що хочеш ти? Ні, краще не підходь, і не розпитуй марні наші речі. Я вибрав те, що виділив Господь, Несу лиш те, що Він завдав на плечі».

  1. Захоплення, але…

Не маю сумніву, що вищезгадані строфи захоплювали редакторів та коректорів видавництва «Сполом», коли вони готували до друку ці книги. Та мабуть, треба сказати і про злі жарти над поетом з їхнього боку. Й перш за все турбує, що вони чомусь змирилися з існуванням очевидних русизмів. Прикро, що зір час від часу потрапляє на «пожар», «грязь», «слякоть», «базар», «рифми». Щодо останнього «перла», то сумно і смішно: невже так важко було упустити літеру «ф», нічого не змінюючи у тексті? А хіба це так надскладно не допустити, аби один і той самий твір двічі не повторювався в одній книзі? Вірю, що автор лише подякував би за таке втручання у рукописи видань.

Але в «Споломі» на  це не наважили, ще раз грюкнувши кулаком об стіл: мовляв, головне – гроші, а не якісь там літературні «витреньки», хоч вони і вкриті нальотом логічності. Згоден, що тимчасовий фінансовий виграш, можливо, і може бути. Та чи варто заради цього ризикувати іміджем видавництва закрема й підривати довіру до праці редакторів та коректорів в цілому?

  1.  … і насамкінець

Поетичний позитив і видавничий негатив в одній рецензії? Існує подібне в даному випадку. Та не думаю про їхню несумісність. Переконаний, що таке співіснування може говорити тільки про одне; книги поета зацікавили. А хіба це не є найвищою оцінкою його праці?

Ігор Фарина, член НСПУ,

м. Шумськ на Тернопіллі

Leave a Reply

Your email address will not be published.