Тут не степ. І до моря далеко. Тут у довкіллі таке все кручене. Зрештою, як і у головах тамтешніх мешканців… Тут то гори, то яруги. А то і шмат рівного поля лягає тобі до ніг наче паляниця. Але що то за масштаби?! Поле те куце. Його межа видніється он за якихось тисяча кроків. А далі усе те ж саме. У перемішку – горбочки з кучерявими гайками, схили, що збігають до яруг, поорані дрібними рівчаками. Там і там видніються нитки маленьких і тихих, наче завмерлих, річок. Зрідка блискотять дзеркальця мініатюрних ставків. І усе те, зібране докупи – наче калейдоскоп! Різноманітне, проте мініатюрне якесь, наче ото ти втрапила у країну ліліпутів. І зовсім інша картина відкривається там, звідкіля вона родом. Там – степи і степи! Поля величезні, тягнуться на кілька кілометрів. І розпростерлись би далі, та впираються у густі гребінці лісопосадок, що не пропускають далі рівність степу. Ті лісосмуги розмарковують степ наче шахівницю. І чого у тих «квадратах» не понасаджувано! Тут тобі баштани з кавунами та динями, а там, дивись – дозрівають перець і помідори, світ золотиться від цвітіння соняхів, що німотно, але так допитливо зустрічають сонце і не зводять зі світила своїх схожих на узбецькі паляниці голів протягом усенької днини.
У лісопосадках, що розграфили степ на квадрати, окрім тополь та акацій, а ще зрідка – дубів, горіха і дикої оливи, більше нічого не росте. Бо дуже сухо та спекотно. Зате яке там небо! А яке сонце! Розпечений мідяк на блідо-голубій скатертині! А який вітер! А які пшениці половіють, розкинувшись жовтуватим покривалом геть аж до наступної межі лісопосадки. Бувало, пшеницями пролетить-промчиться грайливий вітерець… І заколишеться – заспіває стиглим наливом нива. Котиться пшеницями хвиля, що так нагадує морську. А до моря також недалеко – якихось триста кілометрів! Хіба для степової зони – то віддаль?
Ото її рідний край! Тільки жити їй тепер не у степу, а ось тут – серед пагорбів та куцих піль. Зрештою, пейзаж за містом доводиться не так вже й часто спостерігати. Робота її забирає увесь час і усі сили. І обрала вона цей фах свідомо, і не мала нічого проти, коли після закінчення академії їй запропонували працю на заході країни. Вона – працівниця митниці. А у них майже усе як в армії. І жодних вольностей та самодіяльності! Усе відбувається так, як начальство скаже та накаже.
Красоти цього міста, яке, подейкують, дуже наближене до Європи – їй також ні до чого. Ота європейськість – десь там, де центр міста з Ратушею та усе таке інше. Вона ж поселилась у мікрорайоні, який дуже схожий за забудовою на мікрорайони міст її степового краю. Дивись, степу тут немає, а мікрорайон, як і у степу – у наявності! Квартиру винайняла навпіл з малознайомою дівчиною Мар’яною. Вона тутешня, з якогось там містечка, що губиться посеред їхніх безкінечних пагорбів. Мар’яні легше, бо вона усе знає і скрізь орієнтується. А вона – Катя, що? Усе чуже і незвичне. І видає її навіть мова. І не така іноді, як стверджує Мар’яна, її поведінка. А якою має бути та поведінка? Мар’яна відмовчується, бо й сама, вочевидь, толком не знає. Але, що не така – то напевне.
І потягнулись звичними буднями дні. І поміж тісним графіком праці та практично відсутнім вільним часом Каті все ж вдалося познайомитися з хлопцем. З місцевим. Як тут кажуть – тутешнім. Познайомились в Інтернеті, а подумалось, що насправді. І жилося їм – Катрусі та Олегові, попервах наче й непогано. Це поки так звані «меди» не закінчились, поки дитя не народилось, поки Олегові батьки відмовчувались… А так… Усе почалося з імені сина – Володька! Вона до нього – Вова! А за плечима – зміїний шепіт. Батьки Олега майже у крик: «Який ще Вова?! То не по-нашому! Вовою будеш називати там, звідки приїхала! Або їдь далі – у Росію!»
Блін! Хотілось виматюкатись! І неодмінно по-російськи… Але – ні! Стримай себе, Катю! Бо ти таки втрапила у дещо інше середовище. Тут не степ, де неодмінно – «какая разніца»? Тут Європа, сутність якої вона починає розуміти і загалом немає нічого проти. Вона згідна прийняти правила цієї гри. Нехай її видає акцент, як от у відомого політика, між іншим – її землячки. І вже виходить якось мимохіть… Замість «голосувати» – виривається оте зрадливе – «гАлосовать». Нехай… Вона і з цим впорається, і усе виправить. Вона й направду може зрозуміти і прийняти, що замість Вова таки треба – Володько, або навіть – Влодко. Нехай! Це ще терпимо! І «сірники» зовсім не «спічкі». І замість «спасибі» – дякую… Вона ж розумниця! Вона усе ловить на лету… Вона і далі готова до компромісів, готова вчитися і переінакшуватись. Вона уже знає, що у неділю неодмінно до обіду мають бути на столі у хаті борщ та вареники. І до церкви обов’язково у неділю! І забудь, викинь геть зі свого лексикону такі словечка як «тіпа» та «кароче». Хоч вона – ті словечка, неодноразово чула на вулицях і цього «європейського» міста. Але ти забудь! Раніше Катерина цими словами щедро пересипала свою мову там – у степу. А тут – наче гріх великий! Не можна! Бо й справді, що воно таке оте «тіпа»? А вона й не тямить. Тільки усі ж вживають оте слівце, і не лишень «тіпа», а частенько куди крутіше. Але то там… Там, де степ…
Отож, без «тіпа» і «короче», з борщем та варениками, з літургією у церкві… Вона готова! Задля сімейного затишку і певного психологічного комфорту вона оголошує, що приймає галичанство. Вона на все готова! Але що це з Олегом? Він враз якось перемінився і став зовсім іншим. Чи причина у ній? Вона ж бо вже позбулася навіть того «А», коли виходило у звертанні – «Алег». Це так дратувало його батька з матір’ю, проте не самого Олега.
– Що за Алег?! Наш син – О-О-Олег! – свердлила свекруха.
Свекор на те тільки багатозначуще кахикав. А Олегові й наче байдуже. Його тоді, раніше, у Катрусі усе влаштовувало. Він тулив її до серця і кохав довгими ночами. А з Катерини добра учениця! Дивись, вона уже так твердо вимовляє – Олег!
«Ех, коли б окреме від батьків помешкання!»
І Катерина потайки почала відкладати гроші. На хату! Відкладати була змога, бо вона ж де працює? А на митниці якось так само по собі складається, що економити «зайві» кошти – наче само собою зрозуміло…
Усе частіше Олег на підпитку. Приходить увечері пізно, пояснює – «затримався на роботі». А вона хитра! Наче іде з їхньої кімнати у коридор зустрічати мужа і має намір поцілувати. Насправді винюхує. Пив чи не пив? Пив! І п’яний Олег, дивись, усе частіше вживає оті лихі слова, точнісінько як у їхньому степу. Без різниці у «репертуарі» і навіть без акценту.
За словами – руки. Олег усе частіше піднімає на неї руку. У напівтемному коридорі: «Та пішла ти!» І поштовх у груди. Щось там падає, здіймається гармидер. А батьки відмовчуються. Чутно тільки, як притаїлися у своїй кімнаті і ловлять кожен згук.
Бач, усе вислуховують! І захотілось матюкнутись.
«А де ваша галицька принциповість? Чому не захищаєте скривджену? Бо не тутешня? Не так розмовляє? Та ну вас…»
А Влодик у плач:
– Не зобижай мою маму!
Але що Влодик?! Він ще зовсім маленький. Йому щойно йде четвертий рочок.
Якоїсь днини Олег проявляє особливу рішучість. Ловить Катю за халат, тримає міцно, аж кісточки біліють у Олега на правиці, яка тримає. І виставляє її за поріг.
– Ти що здурів?!
У коридор вилітають її речі – джинси, кофтина, куртка, чобітки…
– Ти що? Олег? Що за жарти?
А він не жартує. Він серйозний. Він сьогодні такий серйозний, які ніколи раніше.
– Олег, відчини! – спробувала кілька разів постукати.
З-за дверей:
– Пішла…
А далі – за текстом. Словечко, яке також дуже полюбляють чоловіки напідпитку у її степовій зоні. Але ж то – степ. Він ще донедавна називався диким. А тут такий культурний край! Така молитва і борщ з варениками по неділях…
Грюкати у двері більше не було наміру. Який у тому сенс? Тільки галасу наробить. А скрізь – двері сусідів з підзорними вічками. Постояла, сподіваючись, що «жарт» Олега минеться. Ось зараз клацне замок, скрипнуть вхідні двері. Посмішка Олега – симпатичний, холера! І усе забудеться. Жодних розборок та докорів. Навіщо їй це? Вона розумниця і хитренька. Згодом усе з’ясує. Хай тільки протверезіє…
Проте, час збігав, а за дверима жодних рухів. І вона зрозуміла, що це всерйоз. Швидко перевдяглася, жбурнула під двері халат і рушила у ніч. Куди? Сама не знала. Ніч темна та глупа. В обличчя вдарив холодний вітер, заперечуючи їй відчиняти двері під’їзду.
«Господи, що відбувається? Її ото наче бездомну собаку виставили на вулицю. І це на очах маленької дитини, зі мовчазної згоди двох дорослих осіб, з блиманням світла у підзорних вічках сусідніх дверей…»
І усе б нічого. Таке ще можна пережити. Але що це з її чоловіком? Олег наче здурів зовсім! Що буде далі, що робити завтра, коли настане день? Протверезівши, Олег зателефонує їй на роботу і попросить пробачення? Гаразд! А як на усе це реагувати їй? Які слова підібрати? Як себе поводити загалом? І взагалі – що буде з нею? Що буде з Влодком?
Взуття на високих підборах. Десь там у темряві вчасно не помітила глибокої щілини поміж тротуарними плитами. І пірнула туди нога. І зробилось дуже боляче. Пекучий вогонь піднявся вгору гомілкою та заплутався десь у колінній чашечці. О, як заболіло! Наче розпечений залізний прут увігнали у ногу. Добре, що не втратила рівноваги і не гепнулась безпорадно на холодний бетонний настил.
– Ой! – до серця дістались кольки.
Десь би присісти. Он – лавка! Дошкандибала і майже упала на холодні ребра штахетин. Зі сумочки роздобула смартфон. Вона зателефонує Світлані. Світлані! Кому ж іще? Світлана також зі степів. Разом навчались, разом їх скерували сюди на захід на працю. Світлана, можна вважати – єдина близька душа у цьому місті. Але у подруги також своє. Уже розлучена і виховує сина Устима. Живе з якимось Толіком, що працює барменом. Толік – строгий мужчина. Тому і Світлана при ньому зробилась такою ж – строгою… А була ж веселункою! Сміялась так, що чутно на півміста. Тепер утне так, як Толік скаже…
– Світлано, до тебе можна? Мені переночувати нема де…
– А що трапилось?
Голос подружки-землячки видавав тривогу.
Як змогла – описала ситуацію. Говорила, не підбираючи слів. І було там чимало «тіпа» і «короче»…
– Зажди! – скомандувала, вислухавши подругу Світлана. – Зачекай хвилинку…
Чутно було як перешіптується з кимось. Хе, звісно з ким! З Толіком…
– Добре! – нарешті видихнула у прямокутник телефону. – Приїжджай.
Викликала таксі. Чекати довелось зовсім недовго – хвили зо три. Певно, перебувала машина десь неподалік. Таксист байдуже глипнув на неї, не промовивши жодного слова. А про що власне розмовляти з клієнткою? Аби справно заплатила! Що йому до якоїсь білявки, вирваної з чорноти ночі. О, як вона накульгує! Але і це байдуже. Вічно такі десь вештаються, шукають пригод на свою голову – от і мають! Таксист злий на увесь світ! Він і на себе злиться! Зло його розбирає, що він не митник, не податківець, не депутат і не олігарх, а усього-навсього – водій таксі. А у нього вважай – вища освіта, і дід у нього був академіком-математиком.
Таксі розтануло у темряві, позалишивши по собі крапку світла, яка ще довго пливла собі у повітрі, наче пустинне фата-моргана…
Катерина ледве дошкутильгала, піднімаючись сходами на третій поверх. Світлана відразу потягла подругу на кухню, де на плиті окропний голос вже подавав чайник.
На кухні, наче у самотньому вагонному купе, завше розмова відвертіша. Зрештою, що тут приховувати? Розповіла подрузі геть усе. Не втаювала найменших дрібниць. У сусідній кімнаті чутно як працює телевізор. Толік дивиться футбол. Звісно, що ж іще йому дивитися?
– Дурня якась! – вислухавши до кінця, прокоментувала Світлана.
– Дурня! – погодилась Катя. – Але це моє життя.
– І що тепер робити?
– Не знаю…
Пауза, мовчання…
– Слухай! – вибухнула знову Світлана. – Що б там не було – треба миритися. Дитя ж у вас… Ну, і потім – де житимеш?
Отож…
Наступної днини, сидячи у своєму робочому кабінеті та впорядковуючи чергові нудні справи, очікувала на дзвінок від Олега. Мав би він першим ступити крок назустріч. Не дочекалася. Що ж… Ближче до обіду вирішила проявити ініціативу. Довго не відгукувався. Нарешті:
– Алло!
– Привіт! Це я! – вдавала безтурботну і навіть веселу. Наче нічого і не трапилось. – Ти вже перебісився?
– Що!? – визвірився Олег.- Слухай! Добре, що ти подзвонила. Я все зважив! І хочу тобі сказати, що ти…
Тут він робить паузу. Чутно, як з силою вдихає повітря.
– Ти мені не підходиш!
А через мить додав:
– Ти нам не підходиш!
– Кому це – нам?! – вона то блідла, то займалась багрянцем.
– Нам…Влодкові.. Ну, і батькам.
– Ти за інших не розписуйся! Тим паче – за сина! Ты всё понял? – не зчулась як перейшла на російську.
– Сволоч! – вирвалось у неї. А таки вирвалось.
– Ого! Ото заговорила! Короче, ти все зрозуміла? Забирай свої манатки – і звалюй!
Було важко! Було нестерпно важко… Що це з Олегом? Не могла допетрати! Йому наче пороблено! Отак враз – і він обернувся спиною. І ось ця розмова! Цей тон! І на якій ноті усе обірвано?
Як боляче, коли тебе не розуміють! Це болючіше, коли не хочуть розуміти і навіть не намагаються збагнути, знайти пояснення для того, щоб ступити крок назустріч до примирення.
І куди їй тепер? До кого піти? Кому вилити душу? Мамі? Бідній бібліотекарці у їхньому запиленому та закуреному то пісками, а то снігом степовому містечку. Може – батькові! Його востаннє бачила на випускному у школі. Спасибі, що прийшов! Світлані? Але та усе звіряє за Толіком. Словом, була у неї подруга…
Кому?
А більше – нікому! Сама-самісінька. І десь її Вовчик. Так – Вова, а не якийсь там їхній довбаний Влодко! Звучить наче дебіл! Тепер вона зумисне буде звертатися до сина саме так – Вова! Як і у їхньому степу! І ніхто їй не заперечить право на своє дитя. Рідне та наймиліше! Вона не алкоголічка, і не наркоманка. У неї є праця, і буде житло. Цього вона діб’ється, що б їй то не коштувало… Будь-якими зусиллями! Так вона уже собі постановила!
Вона досягне усього, скільки б то не забрало сил та часу. Зрештою – усім силам спротиву назло!
Вона знає – Вовчикові весь час стараються втовкмачувати, що мама його погана і жити з ними вже не буде. А що може малесенький хлопчик? Він насупився, слухає і мовчить.
Господи, що буде з ним завтра? Що буде з ними усіма?
Олег, звісно, не звір. Він дозволить їй бачитися з сином. Коли? Скажімо, у неділю! Раз на тиждень і не більше – двох-трьох годин… Більше – то вже поліція! І відповідні висновки. Так вони домовились…
Де жити?
Спершу винаймала кімнату у гуртожитку якогось там вищого навчального закладу. Але ті гуртожитки… Крики, дзенькіт посуду, гупання дверима, тупцювання чиїхось ніг і голосні розмови персоналу про «проблеми» їхнього гуртожитку. Причім, розмови ті наче спеціально заводились біля її дверей, аби чула… Аби знала… Видавалось, персонал зумисне переходив на крик у спілкуванні, аби насолити мешканцям. Треба ж зайвий раз нагадати, хто тут насправді господар, а хто – такий собі підселенець, що й не знати, за яким – таким правом він тут!?
Ой, Небо – дай сили усе те витримати!
Не витримала! Відшукала за оголошеннями помешкання. З перевезенням речей допомагала Світлана. Навіть Толік звівся зі свого дивану і зателефонував знайомому, котрий має власного вантажного бусика. Подруга постановила, що треба перевозити речі, і робити те пошвидше, аби Катерина не надумала собі тимчасове проживання там, де вже Толік зі Світланою…
Двокімнатну квартиру розділила навпіл з Мар’яною у напівсонному мікрорайоні за відносно помірну платню. Жити можна. Але що далі? Олег геть знавіснів! Що з ним трапилось? Раніше і натяку на щось лихе у ньому не прослідковувалось. А тепер – і боляче глянути. Боляче? Ага, значить залишки почуттів ще збереглися. Ой! – і відмахнулась… Олег завше напідпитку і злющий такий… Злющий…Зрозуміло, що їхнім стосункам кінець. А тут він ще заговорив про розлучення, яке неодмінно треба провести через суд, бо ж дитина. А ще він довго втокмачував Катерині, що їй нема на що розраховувати із добра навіть не його – Олегового, а його батьків, бо то усе їхнє. Ота квартира, оті старі «Жигулі», які більше простоюють, ржавіючи у гаражі, аніж їздять, та дача з убогим будиночком… Усе нажито важкою працею тата і мами.
– Я й не розраховую на ваше. З чого ти це взяв?
– Та знаю я вас! То ти так зараз кажеш. А що завтра заспіваєш?
«Дебіл!» – подумала, але промовчала.
Поки батьки вели свою розмову, Володик тим часом освоював новенького дрона, придбаного мамою на «цю неділю» їхніх побачень. Малюк ніяк не може дотямити, чому його мамі забороняється жити разом із ними? З дідом, бабою та татом? Адже вона така хороша! Ось і дрона йому купила! Такого Володик вже бачив по телевізору. Тепер і в нього є! А перед тим був конструктор! І багато чого різного! Апельсини, мандарини, цукерки… А тато нічого такого не купує. Він тільки лається і горілку п’є! А дідусь хворіє на серце, а бабуся вся у клопотах на кухні і скаргах на малу пенсію. І ніхто з Влодком не виходить гуляти, ніхто з ним не грається і у парк не водить. Добре, що є неділя. А у неділю – мама!
– Що, подруго! – сказала якось Світлана. – Бачу, що доведеться тобі самій кувати своє щастя.
– Ти про що?
– Про що… про що…- перекривляла Світлана. – Про пшоно… З просом! Треба тобі про дах над головою подбати. Не гибіти усе життя по комірному.
– І що?
– А то! Мужика знайти з хатою, або, також варіант – самій потроху відкладати і виплачувати за новобуд. От що… Утямила?
– Краще – друге! – поміркувавши хвильку, обізвалась Катерина. – Де того мужика відшукаєш? Усі нормальні давно заняті. А друге – можна спробувати.
Вибрала житловий мікрорайон, де ще були у наявності квартири на продаж. Реклама підказала – мікрорайон називається «Софіївка». Чому так – ніхто не відає. Знано тільки, що на місці «Софіївки» колись розташовувався чималенький за територією та значенням завод «Полярон». І наче на тому заводі виготовляли унікальні приладдя для електроніки. Такі, що могли запросто зацікавити світ. Керівництво ж «Полярону» спокусилось металобрухтом. Поквапом порізали усе металеве та спродали, а цегла зі склом залишились. І люди зостались. Оті тисячі спеціалістів, котрі пишались своїм підприємством. Спеціалісти мовчки розбрелись хто куди, добру пайку спровадили на цвинтарі, а корпуси колись славного заводу з вибитими зіницями вікон і проламаними наче череп людини дахами вичікували свого. Дочекалися! Земелька у міській зоні довго не лежатиме просто так. А знести стіни навіть такої міцності як завод «Полярон» за наявної сучасної потужної техніки – пхе! Бах-бабах – і тільки купи битого будівельного непотребу! А був же світової слави завод!
Ой, а Каті то навіщо знати?! Чи у її степовому краю не майже те саме?! А подивіться, чим засівають чорноземи? Соняшник, соя, ріпак… Те, що потребує експорт! Отой славний закордон! І степ перетворився у таку собі розорану рану, де повишкрібувано геть усе до останнього квадратика! Де від «зеленки» до «зеленки» чорними скибами скорботи лягають поки що лиснюче-чорні верети піль, аби вчергове вродити те, що геть висмокчує соки чорнозему, зате з радістю буде спущене закордонним споживачам за певну валютну винагороду.
Такі реалії її держави. І не провина тут Катерини. Бо її матері он перепала двокімнатна квартирка «спеціаліста» у їхньому вбогому і загубленому у степах містечку. А вже Катерині розраховувати нема на що. Будівельна справа стала приватною. І сподіватись на те, аби держава подарувала тобі житло – треба стати або олімпійською чемпіонкою, або народити відразу п’ятірню, або покалічитись так на АТО, щоб тебе усі враз пожаліли, або стати космонавтом… Нема таких таланів у Катрусі. Нема і вже ніколи не буде. Вона з тих, які затираються у натовпі, створюючи одноманітне тло. І іншою їй вже не стати. Отже, залишається єдиний і вивірений шлях: гроші – квартира….
Підписала відповідні угоди і тепер знає, скільки і коли має вносити зазначені в угоді суми. А ціна кусається. З чесно заробленої зарплати ніяк не викрутити. І це при тім, що на митниці розмір платні наче не найменший у країні.
– Піди до Івана Семеновича! – нашіптує Світлана. – Нехай тебе на євробляхи поставить.
А й справді! Така слушна порада подруги! Євробляхи – що наркотики. Напівлегальні, та такі затребувані. Тому й ставки на митниці високі. І усім гарантований підзаробіток. Отак буває – один потічок вгамовує спрагу багатьом. Тому його треба усіма силами оберігати і не допустити замулення.
Молодчинка Світлана – добре нарадила! Тільки не попередила, якими «методами» у підборі кадрів керується Іван Семенович. А втім – і байдуже. Задля власного помешкання вона готова багато на що. А чи має варіанти? Отож бо…
Іван Семенович довго її розглядав.
– Жирненького хочеш?! – запитав байдуже.
А чи не зрозуміло? Чи вона фанат потриманих автомобілів? Або цікавиться раритетами?
– Квартиру от збираюсь купувати. Гроші потрібні!
– Що ж…- аж розпогодилось на обличчі у Івана Семеновича. – Молодчинка! Хвалю за відвертість. А то наш брат іноді навіть патріотизмом прикривається, а насправді – хапуга з хапуг. А ти не виляєш, кажеш так, як воно є. Хвалю, хвалю… Щоправда, у нас на таких принципах далеко не заїдеш. Тут інші важелі впливу. Ех, система, система… Гнилота і підлість… Мда, і пощо Господь Бог нас таких зіпсованих терпить?
Господар кабінету дістає пляшку коньяку. І коробку з цукерками. Коробка уже розпечатана. Когось з неї уже пригощали. А Катерині соромно. Це ж вона мала подбати і про коньяк, і про цукерки, перш ніж переступати поріг кабінету такого високого начальника як Іван Семенович.
– Ой! Пробачте, я не подумала! – а їй таки соромно.
– Ти про що? – зайшовся сміхом Іван Семенович. – Про коньяк?! Бач, і тут ти щира! Гарно, гарно… Я колись вчителював. Історію у школі дітям читав. Учили ми діток на історичних прикладах бути правдоностями та любити рідний край. Тільки у тій науці також домішувалось багато брехні, бо наші так звані національні герої, з яких слід було брати приклад – насправді такими не були. А ти, як я подивлюся, певно і вродилась такою – пряма дорога!
– Ви наче рентген якийсь – усе бачите!
Комплімент Іванові Семеновичу сподобався.
– Так, дівчинко, психологія – моя зброя. Таємна, мушу тобі сказати – зброя! З людьми маю справу! Тут таке – багато залежить від того, які кадри підбереш. Трапляється, таку свиню тобі підсунуть… Таке, що і згадувати не хочеться! А що вдієш?! Блат, потім оте – телефонне право ніхто не відміняв. І ти мусиш приймати на роботу, хоч ясно бачиш – діла не буде. Та грець їм! Давай обмиємо твою нову справу! – і простягає наповненого бокала.
Ой, як багато налито! А вона і не дуже питуща. Та як тут відмовиш? Наче усе робиться для неї і задля неї. І навіть не її коштом.
– Будьмо! – Іван Семенович осушив наполовину наповнений бокал, крекнув і потягся за цукеркою.
Катерина ковтала потроху, та була попереджена, що неодмінно треба до дна, бо ж як інакше? Справа євроблях має розвиватись і процвітати!
– Мда! – багато значуще розтягнув Іван Семенович. – Важке наше життя! І державу маємо забезпечити, і про себе не забувати! Важко, ой непросто… Давай повторимо!
А їй вже досить! У голові зашуміло, закрутилось… А тут чиїсь руки її обмацують. Хто це? Що це? Сива чуприна заступила світ. Було бажання навідмаш з усього розгону дати по пиці. Але ж то сам Іван Семенович…
– На бляхи хочеш?
Звісно, а для чого вона тут?
– Завтра усе підпишу! Але будь розумницею…
Загалом у Катерини невеликий досвід щодо товаришування з чоловіками. Олег та ще один, коли навчалась на митника. Ото й усе! Виходить, що той хтивий сивий боров Іван Семенович – третій? А з ним, зрештою, і не дуже довго тривало. Він швидко відкинувся, похапцем натягуючи штани.
І настала мить, коли не хочеться дивитися у вічі одне одному. Соромно, чи що?
– То завтра? – застібуючи ліфчика, перепитала.
– Давай! Давай! – замахав рукою «казанова»
«Козел!» – подумала, проте змовчала Катерина.
Довго стояла під душем. Здається, відмивала не тіло, а душу. Було по-особливому огидно. Бруд наче пристав до неї і ніяк не хоче відмиватись. Він якийсь такий липучий, як ото використана жувальна гумка. Отакою ти і є, Катерино! Використаною…
На розмитненні євроблях, вживаних автомобілів, які гнали з Європи, справи йшли дуже добре. Вона без зусиль зібрала потрібну суму, необхідну для першої сплати за житло. Залишалось ще три частини.
Минали дні за днями. Євробляхи поступали на їхню митницю великими партіями. Схема була налагоджена так, що усім вистачало, і ніхто не залишався ображеним. Але ось звільнили з посади Івана Семеновича. Відправили на пенсію, бо вважалось, що з чоловіка досить і треба дати змогу іншим також «пожити».. Пригніченим і якимсь таким згорбленим перетинав Іван Семенович подвір’я їхньої митниці. Вітер грався у його чуприні. А волосся, видавалось, ще більше побіліло. І голос уже не той начальницьки-звучний, а звичайний, людський. Стрілись поглядами і він відвернувся. Соромно, а чи так треба? Бо про що вже говорити? А те, що між ними трапилось – що ж, вважай – розрахувалась за посаду.
І прийшов інший начальник. І вже грядуть зміни. На Катине місце прислали молодого парубка з холодним злим та колючим поглядом. Катерину перевели у … відділ кадрів. Це туди, де «наваром» навіть не пахне. Про це на митниці всяк знає. То такий собі відстійник для пенсіонерів та штрафників. Тільки ж чим провинилась Катерина? Чим і перед ким? Робота у «кадрах» не пильна. Знай собі оформляти належно особові справи колег – та й годі.
– Не вішай носа! – Світлана. – Є місце на нафтопродуктах. Але треба доїжджати – сто кілометрів….
– Та хоч двісті!
– Тоді завтра…
І Світлана решту розмови перейшла на шепіт. І чого б це? На кухні їх тільки двоє. Не беручи до уваги Толіка, котрий у сусідній кімнаті при телевізорові.
Новий начальник коньяк і цукерки не пропонував. Він мовчки взяв папірця і ручкою зі жирним чорнилом вивів цифру: «5000».
– Щомісяця! – промовив. – У цей кабінет мені особисто.
– П’ять тисяч? Гривень?
Начальник зайшовся тим смішком, коли людина ніколи не сміється, позбавлена почуття гумору та враз її розсмішили. По-справжньому!
– Ви що – наївна така, чи то ваша тактика?
-Та….
– Навіть не доларами. Єврики! Ми ж у Європі! Ги-ги-ги-ги…
«Те ж мені європеєць!»
Змовчала.
У неділю з Володею. Який кмітливий у неї син! Усе випитує і на усе у нього – готова відповідь! І у кого такий вдався?
А у понеділок зраненька автобус відвозить її у містечко, поблизу якого брунато-зеленою змією в’юниться стальна нить нафтопроводу. Її завдання – фіксувати усі рухи прогону нафти, виписувати наряди для відпуску палива місцевим фірмам, домовлятися з ким слід про ціну та обсяги.
Тепер у її очах стоять не пейзажі за вікном автобуса, на гадці не подруга Світлана з Толіком, не Олег, не Іван Семенович, не новий начальник з його тремтячими руками і незграбно виведеною на чолі цифрою «5000», і навіть не ріднесенький синочок Вовчик. Тепер у очах Катерини – долари. Байдуже, чи сниться їй це, а чи таки насправді наяву – американські оті папірці так і пропливають перед очима. А їх треба так багато! Ой, більше за усю Америку! Тільки тому бовдурові має заносити щомісяця п’ять тисяч. Вимагав єриками, але нічого – гребе і долярами. Але що їй той рогуль?! Нехай собі! У неї завдання куди важливіше і відповідальніше – здійснити вчасно обумовлений внесок за майбутнє помешкання.
Ота квартира, оте кубельце – там, де вони з сином житимуть у майбутньому. Власне, це і є їхнє майбутнє….І Катерині уже нічого не треба. І не тішить її ніщо. На думці – тільки робота, лишень заробітки! Трапляється, вона і на вихідні не проти «стати до труби». І тоді син залишається без мами, без їхніх прогулянок та подарунків. І буде Володик супитися, і гніватися, дивовижно нагадуючи дорослого. Як Олег… Й справді! Копія! Ой, про Олега наче якось і забулося, не спадає він їй на гадку, не бачиться з ним у снах. Наче й не існував він ніколи.
Вона сміється. Згадалось, як ото нещодавно залицявся до неї один парубок. Мати у нього на заробітках у Португалії, а Роман… Ну, чимось він там займається. А ото навідався з пляшкою вина.
– Португальське! – вихваляється. – Мати прислала. Дорогуще! Але й смачне яке! Густе таке – чисто кров!
Вона й запросила кавалера на вечерю. Пили віскі, мала розпочату пляшку, а вино залишилось на «потім».
Пили та їли, про різну всячину вели розмову.
Тут Роман:
– Ти якась не така!
– А яка ж! – аж брову звела.
– Не наша! У тебе он і акцент! Наче ти приїжджа!
– Я і є приїжджою. За дев’ятсот кілометрів від вас. Але про який акцент ти говориш? Я розмовляю тими ж словами, що й ви, що й ти.
Катерині вже й самій ставало цікаво, про який такий «акцент» йдеться? А хіба Роман фахівець у цій справі і на лінгвіста навчався?
– Так! – трохи знічено продовжував гість. – Ти й справді наче по-українськи говориш, але не так, як у нас. По іншому! Тебе видає вимова.
– Так у нас у степах усі розмовляють. Ага! Чув би ти, яка там мішанина слів! Який суржик!
– О! А я про що кажу! – невідомо чому неймовірно зрадів Роман. – Ви там не такі, як ми! Колись вас моя бабуся «совітами» називала.
– Совітами!? Перший раз чую.
– Навіть не знаю, що воно таке! – нітився хлопець.
– Може, твоя бабуся мала на увазі – «советськіє»?
– Певно, що так! Або я знаю…
«Кретин!» – подумала Катя, проте змовчала.
Роман того вечора сподівався на значно більше, аніж дружня вечеря. Вже було поліз з поцілунками і лапанням руками. Ага, ще чого захотів? Ледве відбилась і випхала за поріг.
А через три дні телефонує. Мнеться у розмові. Не договорює. Що це з ним? Що йому, зрештою, треба? Інтиму? Ні, вона не з тих, аби відразу. Можливо, колись, якщо відчує у тому потребу. От тоді отримає стільки, скільки захоче!
А він усе шаркається у слухавці.
– Що ти хочеш? – не втрималась.
– Я…я… Я хочу приїхати. Я б міг зараз… Ти могла б мені повернути те вино? Мама каже, що воно дуже дороге!
Ах, ось про що мова! Вино! Португальське… Дуже дороге! Та пішов ти з тим вином!
– Запросто! Приїжджай – поверну!
– О! – неймовірно зрадів Роман. Зрадів так, що навіть через телефон відчувалось, як розчервонілись його щоки.
– То я зараз! Зайду! Я тут недалечко!
– Ні! Ні! Не треба заходити! У мене… У мене не прибрано! Стань біля вікна!
Визирнула через хвилину. А він уже стоїть там, де йому велено. Певно, що він тут і стояв, коли телефонував. Гарний хлопець!
Відчинила повністю вікно, для чогось помахала рукою і вигукнула:
– Тримай!
І на мотузці для білизни попливла униз пляшка дорогого португальського вина.
Могла обійтися і без мотузки. Просто викинути – «Лови!». А коли б не впіймав? Ото би мати у Португалії бідкалась. Бо ж дорога річ..
«От, лайно…» Подумала…
Ні! З неї досить! Доволі отих причумлених парубків, позбавлених і крихти гордості та благородства. Досить отих недолугих начальників! Отого світу – ситого і байдужого! Усім до фені як тобі, Катерино, живеться і мається? Чи є у тебе гріш, аби придбати їжу? Чи є тобі де голову прихилити? Чи маєш щось відкладене на завтра? І чи існує для тебе майбутнє? Хочеш – живи! А хочеш – помирай! То вже тобі самій вирішувати. І нема до того нікому діла! А бажаєш – завійся за світи, десь аж на Філіппіни чи Малазію! Або, варіант – Папуа-Нова-Гвінея! А чи на Гаїті у пащу дикому Вуду… Ніхто тебе не шукатиме, ніхто не подаватиме тебе у міжнародний розшук. От і виходить – була собі Катерина Савченко! Була і нема! Значить, перебуває в іншому місці, або щось з нею трапилось А трапилось?.. Ну, трапилось… Хіба мало людей губиться на цій планеті? А кажуть, що їх і інопланетяни викрадають…
Вона встає зранку без думки про когось. Вона взагалі ні на що не звертає увагу. Бігом, аби встигнути на автобус. Він, автобус, повезе її до труби. Тією трубою перекачують паливо, яке володіє дивовижною здатністю перетворюватись у зелені папірці зі зображенням американського президента.
Ось вона – справжність! І до біса їй нагадувати про наявність у неї акценту! До біса усіх цих залицяльників, для котрих пляшка вина дорожча за істину! Половину квартири вона уже сплатила! Дайте їй змогу заробити, аби сплатити решту. Аж тоді вона скаже світові усе, що про нього думає! Виллє усі свої болі та претензії приниженої душі.
О, вона говоритиме пристрасно та безкомпромісно! І при тому найменше потерпатиме за свій акцент. Бо вона таки зі степу! А там дороги прямі і ніколи не трапляються незрозумілі повороти. Усе так, як є… Дорога, степ… А далі – сонце!
Ігор Гургула