…З Антоном, що мешкав неподалік мого котеджу, нерідко зустрічалися під час вранішніх пробіжок алеями дещо занедбаного парку Прогуля́нка (саме з таким наголосом). Він, колишній спортсмен-борець, викладач Університету фізичної культури, я – той, хто дбає про свою тонізуючу форму завше, не полишаючи силових навантажень на організм, навіть після п’ятдесятки. Причому, бігали ми, незважаючи ні на погоду, ні на пору року… Відчували задоволення, саме після найбільш екстремальних умов, уже беручи удома душ. Траплялося, дошкуляли один одному якимось в’їдливими дотепами на зразок: „Будемо тут бігати завше. Навіть тоді коли не будемо”. Дуже схоже на Ніцше. Хоча це, таки, належить мені. Не зрікаюся.
Якось Антон з’явився на пробіг із підвищеною температурою. Наступного разу повідомив, що опісля темпоритму незмінного бігу температура тіла нормалізувалась. Ось так. Чудово.
Втім, зараз я про його сестру Анелію, що він якось зазнайомив мене з нею на каві „У пана Влодка”. Усе сталося мимовільно. Ми цільово прошкували у кав’ярню, а назустріч випірнула з натовпу виклично рудоволоса, із зеленими очима жінка. Дещо повнуватої статури, однак прудка і жвава у спілкуванні. Вона одразу погодилась піти з нами на каву, наголосивши, що саме в цій „точці” виготовляють „смачнющий домашній шоколад”. Ми з Антоном лише переглянулись, бо часто замовляли собі, саме, цей продукт ласунів і ще з горіхами, щоразу нахвалюючи його, як одну з принад Леополіса. На цей раз, ми, уважно слухаючи захопливу сестру про дивних істот, які живуть у її картинах, графічних листах, етюдах. Виявилось: жінка – художниця. Багато працює, виставляється у престижних салонах не лише Леополіса, а й знаних європейських експозиційних осередків… Сьогодні „У пана Влодка” ми затримались значно довше, ніж звикло.
…Жінка виявляла, помітив, надзвичайну пластику рухів, розповідаючи про свої твори. Сюди ж вплела і саматху, унікальний фізичний та духовний стан, що уповільнює усі процеси старіння в організмі. Мені сподобалось. Тим паче, що я й сам цільово захопився цим, можна сказати, бо ж і фізична практика тут має місце, і філософія присутня, способом життя. Втім, з часом втямив, що відмовитись від своїх традицій та напрацювань не зможу. Східна культура не заволоділа мною. Хоч дещо з неї, таки, залишилось. Отож, час до часу, я, ще схильний до певних експериментів. Подеколи, вдається самонавіювати стани зміненої свідомості. По це ще колись, певен, розповім.
…Настав час, коли ми з Анелією були вже справжніми знайомцями. Нерідко зустрічалися „У пана Влодка”. А, часом, подеколи навіть гуляли засніженим парком.
…Після однієї прогулянки Анелія запросила мене у свою робітню на філіжанку чаю. Майстерня виявилася неподалік, в одному з цокольних приміщень ще австрійської триповерхівки. Я, звісно, погодився, зворушливо обійнявши жінку за плечі та прошепотів: „Ніхто не знає справжнього значення часу, тож не прогавмо його золоті вкраплення”.
Майстерня художниці здивувала мене своєю охайністю та великою кількістю вже створених картин, графічних аркушів, підмальовок… Добре підсвічені, вони творили на цегляних стінах справжнє свято. Акриловий живопис, олійне малярство, рисунки сангіною та вугіллям, пастельні образки створювали відчуття піднесення духу: ельфи, феї, чеберяйчики, дюймовочки, метелики з обличчями потішних блазнів, якісь жучки-павучки, бджілки із запахом медового літа… Скажете, вигадані персонажі… Очевидно, що так! Але ж, яка авторська уява, що створює оцю буйнохвильну справжність. Відкриваючи світи та світи… Анелія також спостерігала свої твори якось так, наче бачить їх уперше… Тим самим, підштовхувала мене до пізнання цього нового простору. А, насправді, óбрази виділяли подеяку стриману зачаєність, охоплюючи того, хто їх сприймає, дивною спонукою, що кликала тебе в їхню реальність. Були це чаклунські витівки, а чи закономірності мистецькі, хто знає?.. Одначе, навіть оформлення цих дивовижних творінь рамками з дерева, зі світлою фактурою деревини, не фарбованих і не тонованих, об’єднувала їх в одну щільну реальність, що враз хвацько вихлюпнулась на тебе, аби вже не полишати, як дитинство, що ніколи не минає. У цю мить я згадав, що вже бачив колись деякі роботи в експозиціях колективних виставок. Проте, там вони були поодиноко, мабуть, тому саме такого враження не справляли. Напевне, напевне?.. На картинах помітив ще й інших сутностей, що їх неможливо було ідентифікувати. Якимось плямами, кулями чи іншими формами, близькими до геометричних, пересувалися картинами та аркушами, ніби спостерігаючи і вистежуючи споглядальника.
…Згодом я щоразу частіше почав бувати у Анелії. Вона показувала мені й ті картини, що тісно стояли на зумисне виготовлених стелажах і були лише на підрамниках. Це – щось такого… Фантазійність художниці, здавалося, не знає меж!..
З часом натрапив в стелажах на олійний живопис „Козак-характерник” (назва умовна). Цей загадковий воїн сидів на зеленому пагорбі, а чуб-оселедець його був безконечним і губився десь високо у зоряному просторі. За якийсь час я написав цілу есею про цей твір, звісно, додаючи до Анелиних фантазій ще свої порухи уяви. Ми успішно використали цей текст у проспекті до чергової персональної виставки малярки. Розпочалася, так ніби, своєрідна співтворчість. Картина з козаком перебралася у моє помешкання. Я назвав її „Зоряний мандрівець”. Нерідко, затримувався біля неї, спонукаючи свою уяву до надможливих стрибків у, здавалося б, безвість. Про це створив окрему письменницьку есею, що віддзеркалювала мої відчуття на фоні згаданої картини та її авторки.
Минав час, ми з Анелією стали близькими. Отож, не раптом, вона запросила мене продегустувати кілька трав’яних чаїв, що їх отримала від друзів із закордону. Я, звісно, не відмовився.
…Було загадково сприятливо. Приглушене освітлення, срібний канделябр з трьома свічками на столі; запахи екзотичного зілля у робітні. Сама Анелія – у розкішному шовковому халаті, розписаному у стилістиці східних мотивів технологіями, схожими до „батіку”. Одне слово, справжнє театральне дійство. І стримана зачаєність модераторки. Зненацька спалахнуло світло на фоні заштореного вікна, вздрів дюймовочку, що летіла мило розмахувала ручками наче диригентка якогось хору, а чи оркестру. Й насправді, мініатюрні Чеберяйчики , Ельфи, Гномики, Метелики та інші, не з’ясовні, поки що, сутності, наспівували якусь веселу пісеньку, пританцьовуючи та, буквально, випромінюючи щастя. Анель, так я нерідко її називав, взяла мене за руку та прошепотіла: „Повір, чаї тут ні до чого. …Ця малеча приходить до тих, кого вона любить. Бо ж мініатюрні друзі мої – на моїх картинах. Тішся їхнім фестивалем”. Малеча, насправді, намагалася догодити нам, пересипала свої виступи українськими словами. Тим часом, пробував осягнути це дійство та у мене нічого не виходило. І все ж, подумалось тоді, – „Казка – це, чи цивілізація? А якщо друге, то чому, проявляється саме сьогодні й саме тут? І чому раніше ніколи не стикався з подібним? Як ось: радісно й сонячно на відміну від зони сутінків…” Зненацька Анелія рвучко скерувалась до штори та різко відсахнула її на всю ширину. Сонячне світло, уже не з тих паралельних світів, а наше, справжнє заполонило робітню. І уся малеча вмить зникла. А, заодне, – і весь антураж содіяного. „Очманіти!” – спохопився я. І додав: „Незвідане неспівмірно ширше ніж наші знання. І найнеприємніше, що так буде завше.
Минав час. Ми з Анелією бачились рідше. Я закінчував книгу з містичною сюжетною каймою. Вона ж почала викладати в Академії мистецтв… Отож, я нишпорив за словами. Вона – закладала мистецькі ідеї в голови студентів. Певен, ми хотіли обоє повернутись до попереднього, але не складалося. „Та дарма, – думалось мені, – перебудемо, переінакшимо. Адже перемагає лише терплячий.
Якось вона не відповіла на мій телефон. По тім – іще, іще… Перестала з’являтись в академії. Я, звісно, звернувся до Антона. І почув наступне: „Виїхала в глобальну південно-східну Азію, забравши із собою усі свої твори. Просто, перевізник запакував їх у спеціальні контейнери. Нещодавно телефонувала. Сказала, що там їй добре. І, взагалі, життя, як велосипед: аби не втратити рівновагу, слід постійно рухатись. А чому б і ні!..”
Чи побиваюсь за втраченим?.. Залишу це для себе, як і подорож за межі видимого. Хто зна? Хто зна… Можливо, там жінка, таки, сягнула блаженного стану саматхи та уповільнила процеси старіння?..
Віктор Палинський