Буває, читаєш книгу, ніби дивишся серіал: описи — візуальні, емоції — правдиві, а розділи (ну, наче автор так зробив зумисне) — короткі, що сідав за один, а читаєш уже п’ятий… 580 сторінок, які спочатку здавалися мені нездоланими, закінчилися швидше, ніж я думала. До того ж хочеться зізнатись — ближче до кінця твору все частіше міркувала про те, що зовсім не бажаю прощатися з упертою Люсі, із молодечим азартом її сина Пітера, а також із наївністю голови сімейства Мурів — Френка.
Ця книга про нас, точніше про наш порив уперед, про бажання досягти успіху за будь-яку ціну під час зламу XIX–XXстоліть, що описується в тексті. Це — золота епоха, коли люди вже мали достатньо винаходів для покращення своїх побутових умов і водночас не знали горя війни… Здавалося б, ідеальний час, щоби розвиватися й насолоджуватися життям. Однак, якими б сприятливими не були обставини, людині нікуди втекти від самої себе, від власних упереджень та недоліків, а особливо від настирливої наполегливості, яку, наприклад, має Люсі Мур.
Вона — молода елегантна жінка, котра попри незгоду рідних виходить заміж за чоловіка без статусу та майна — Френка Мура. Він став тією першою любов’ю серед трьох, яких так красномовно автор виніс у заголовок роману.
Природно, що саме в чоловікові Люсі бачить свою опору, але й заразом вона намагається ним керувати, використовувати його як інструмент для досягнення власних цілей – здобуття соціального визнання, кращого фінансового становища, кар’єри. Коли тиск жінки посилюється, Френк, призвичаєний до розміреного домашнього побуту, розмірковує, чи своє життя він проживає? Несподівану зміну поведінки чоловіка Люсі сприймає всього лиш як черговий виклик і, не шукаючи справжньої причини проблеми, продовжує наполягати на своєму. Підозри у зраді, сварки, втеча з дому… і, зрештою, ця сліпа віра в те, що вона робить усе заради їхньої любові та майбутнього, призводить до фатального.
Пітер — маленький хлопчик, який стає другою любов’ю Люсі та її сенсом рухатися далі. До наполегливості героїня тепер удається тільки з одною метою – заробити гроші на прожиття й дати синові якісну освіту. Безперечно, Пітер високо цінує самовіддачу матері, та згодом, коли він стає уже юним та нарешті здобуває бажане, Люсі, як було раніше з Френком, починає вимагати від нього завжди бути поруч і врешті-решт проводити свої дні так, як того хоче вона.
Однак, молодий, освічений, завзятий Пітер звик дивитися на світ ширше, тому приймає рішення не на користь планів своєї мами. І ось жінка близько сорока років, виснажена життям, у бідній орендованій квартирці з поганим здоров’ям та без копійки за душею вкотре залишається самотньою…
Любов – сліпа. Мабуть, саме тому Люсі ніяк не може збагнути своєї помилки. Натомість, хапаючись за релігію, ніби за рятівне коло, вона спрагло й з головою поринає в неї. Це третє і останнє захоплення, здавалося б, мало навчити її сприймати все так, як є, принести той бажаний спокій. І, справді, Люсі намагається впокорювати у собі навіть найменший спротив.
Однак, що знімає цю білу пелену з очей, звідки росте справжня любов? Можливо, із поваги до самого себе, із радості від життя або ж з уміння бути щасливим тут і зараз?
А чи можна взагалі ділити любов на трьох? Певно, якщо вона справжня, то має бути цілісна. Та є чи цілісною та жінка, яка любить то чоловіка, то сина, то Бога, але ніяк не себе?