Бабенко А.І. Любові всевишньої віть: ронделі. – Кам’янець-Подільський: ТОВ «Друкарня» Рута». 2025. – 128 с.
У друкованих та електронних ЗМІ панує засилля віршів. Здавалося б, поціновувачам поезомовлення варто радіти, бачачи це, та… На жаль, часто-густо такого не трапляється. Й через те, що значна частина авторів «геніальних творів» навіть поняття не має про елементарні вимоги жанру і в отому римоплетінні й серед білого дня з наймасивнішою свічкою у руках неможливо знайти хоча б окрайчик цікавого образу.
І поява гарного видання на тлі сумної реальності – свято для душі. Саме ним і стала для мене книга Алли Бабенко «Любові всевишньої віть», в якій версифікаторка зібрала свої ронделі. (Не приховуватиму, що такі відчуття продиктовані двома обставинами. По-перше вражає образність написаного: «Цілують зорі небо стомлене в чоло», по-друге, чомусь рідкістю стали друки з написанками одного поетичного різновиду, бо чомусь згадуються тільки королівський вінок сонетів Юрія Назаренка, сонети Василя Рябого, шахопоезія Анатолія Мойсієнка, тавтограми Людмили Ромен…).
Звісно, що перечитавши друк, починаєш думати про його ідейно-тематичні мотиви, бо таки не дають спокою висловлені авторкою почуття громадянськості, філософічності, пейзажності та любовності з багатьма нюансиками. Сприймання навіть поривається шукати цитат для підтвердження думкувань.
Та спохоплюється, бо навіщо (хоча й в іншій інтерпретації) повторювати одні й ті ж міркування про необхідність образного мислення, коли все це по-своєму концентрує виражальність? Тому й вирішив, що варто у мові про поетичну книгу уродженки Сумщини зробити наголос на літературних тропах, згадках про «мешканців» друку, кольорових екстраполяціях, слововиявах… Не маю права залишити поза увагою й інші аспекти. Зокрема, поетичну культурологію та формотворчість.,
І розмову про них почну з літературотропності, де свої місця займають метафори, епітети та порівняння. Останні, до речі, є різноманітними, бо маємо підстави передусім балакати про порівняльні вислови зі сполучниками типу «як», «мов», «наче», «ніби» і т.п., що підтверджують приклади: «Мене ховають, як у саркофаг, світи незнані і дощів купелі», «І дощ іде по саду, наче маг», «Вечір міняє повітря, неначе готельну білизну»…
Але порівняльність не обмежується такими вдатностями, де є помітною образність мислення. Бо нерідко надибуємо фрази без сполучників: «І петрів батіг, і фацелія – та серцеїдка», «Квітковий килим – кольорів краса», «Моменти щастя – то така розрада»…
Тут зауважу таке. За роки, відколи почав оприлюднювати рецензії (в тому числі і на поетичні видання), не раз зустрічався з випадками, коли важко і у пристойному друці знайти потрібну цитату. Особливо це стосується порівнянь, в яких воєдино сходяться присутність і відсутність сполучників. А тут такі словочарівності здріємо частенько: «А світ – як брунька», «Ті спогади зими – як оберіг», «Весняний настрій їхній – ніби трелі». А завершують згадки про порівняльні образи іменникові подвійності, де одно слово по-своєму пояснює інше: «вітер-сміливець», «круговерть-клопотнеча», «зірки-ковдра», «спомини-секрети», «слово-сніг», «червень-чарівник»…
А тепер зосередимося на епітетах, які можна умовно поділити на дві частини. На сторінках книги кожен побачить взірці тропу у звичному вигляді: «біле пелюстя», «осіння тиша», «промені сонця», «зірка незгасна», «легенький дріб», «день новий». Але чи варто дорікати авторці за використання словосполук з давно відомим і не раз вживаним? Смішними б виглядали дорікання за це в даному випадку. Адже перш за все потрібно збагнути те, чи є доцільними ці фрази у контекстах написаного. Якщо оцінювати їх з цієї «дзвіниці», то виникає думка про доречність. А ще за поетку агітують так звані авторські епітети: «соло хуртовин», «келишок квітки», «заквітчана душа», «ковток утіхи», «лавандова феєрія», «хризантемне серце».
Інколи чується думка про існування метафоричних зблисків у таких епітетах. Не хочу розпросторювати свої міркування з цього приводу. Мене більше цікавлять самі метафори у ронделях: «Дочитують сніги зимову сагу», «Листопад марафон добіга», «Відкушує сонце від темної хмари окрайчик».
Ніхто, мабуть, не заперечить гарноти цих фраз. Але водномить думається, що мовиться про них без сув’язі з «мешканцями» друку. Та виникають переплетення й тоді, коли перед нами з’являються рослини і дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила, якими промовляє виражальність. «Вечір терпко пах тонкою матіолою», «На вишні виблискують краплі роси, як лелітки», «Сірий котко волохатий на підвіконні», «Лихоманять люстерко лебідка і лебідь», «На скибку дня мастили зорі вечір», «Сонце танцює на віях».
В цих цитуваннях побутують неординарні образи. Супроводжують вони й словосполуки, в яких кілька «мешканців» ладять між собою в одному рядку чи строфі: «зорі і Місяць за свідків», «у сонячний промінь вгортається вишня», «Хоч сонце ще, буває, кине оком до мальви». До речі, сув’язі існують і в кольорових екстраполяціях: «і в чорну ніч уходжу біла-біла», «стою посеред снігу біла в білім. Сивіє світ», «сірі свічі. Стікаю сумом в синю стежку стрічі».
Слід, либонь, мовити й про те, що приваблює й поетична барвистість без поєднань: «зелені титли майорять і досі», «ніч вдяглася у чорну сутану» «будить барвінок блакить», «спадаю серпиком і сивістю свічад», «ще біле диво не торкнулося ялиць», «а поряд липа засріблилась пелехата», «і тільки липи де-не-де рудоволосі зривають соло з вітряним стакато», «і день стікає сіро», «жовте море – сонях ллє меди».
Кажу про виражальність і замислююся ще над одним моментом. Літературні тропи, згадки про «мешканців» книги, кольорові екстраполяції – однозначні складові виражальності. Та цього не скажеш про культурологічні акценти. Бо вони в однаковій мірі належать темарійності та методу висловлення думки. Адже поетична культурологія відображає філософську лірику, належачи і до неї.
Правда, поетичність видання вміщує у собі різні моменти цього явища. І чи не найчастіше зір надибує епіграфи. Тут можна побачить рядки з творів Григора Тютюнника, Сергія Жадана, Володимира Невесенка, Василя Гостюка, Людмили Ромен, Миколи Боровка, Андрія Демиденка. Є у виданні також споминання про Дон Кіхота, Шарля Азнавура, Ботічеллі…
Культурологічності торкається й пірнання у фольклорну стихію рідного народу. І саме вона по-своєму впливає на крилатослів’я віршарки. «З книжок добром годую», «Іду до себе в тиші вечоровій», «Я птахою лечу за небокрай».
Цитування подібних вдатностей можна продовжити. Але давайте покрапкуємо й наголосимо на тому, що чарівності висловлювань не було б, якби не намагання римотворчині передавати свої почування за допомогою незвичайності слів. Адже кожен поціновувач поезомовлення у цій книзі ронделів побачить неологізми, рідковживаності та діалектизми. Приміром, приваблять такі новотвори, як «зросити», «розкрилля», «відкаштанилася», «погодинить», «закодить», «хмаросяг». Привертають увагу рідковживаності на зразок «сміховина», «аеропаг», «бедуїни», «бересклет», «ретезі». Про говірковість нагадують «злітки», «кругаля», «кабата», «рокита», «труя», «чепчик»… На цьому тлі принадно виглядають архаїзми, слів’ята з сучасної лексики, взірці алітерації.
Питання про останні тісно пов’язане з формотворенням. Його, як мені здається, можна збагнути з тавтограм у розділі «Стікаю сонцем»: «Кавун кепкує з кабачка в кашкеті», «А лижна ламбада ліниво у літо летітиме», «Чимчикує Червень-чарівник через чвароцвіт у чорнобривці». Коли вдуматися, аналізуючи ці фрази, то в сприймання пташинами прилітають розмисли про образність. Не покидають вони читацьких душ і після знайомства з такими формами, як великий та малий вінки ронделів, триколо, подвійний рондель, диптих…
…Ще один нюансик. Мушу про нього згадати. Та не тільки через те, що до нього спонукала книга. Адже проблема є набагато глибшою, ніж може гадатися спочатку. Почасти вона вже згадана на початку цих нотаток, але узагальнено. Та варто спроєктувати все на авторку цієї книги. Принаймні до цього зобов’язує один епізод, про який споминає у своєму передслові поет Володимир Литвин. Він мовить, що Алла Бабенко, готуючи цю книгу, сумнівалася, чи взагалі потрібне оце рондельне різнобарв’я. Віршник розвіяв ці сумніви. Впевнений, що до цього підштовхнув не тільки рукопис, а й попередні книги «Павутинкою літо зависло» та «Вірю. Мрію. Живу!». Бо в них теж співає про бажання душі, творчий пошук. Сподіватимемося, що саме він пронизуватиме і наступну книгу віршарки.
Ігор ФАРИНА
селище Шумськ на Тернопіллі
Leave a Reply