Палинський В. Ріка тече: поезії. — Львів: Апріорі, 2017. — 184 с.
1. Віддяка?
Рецензії Віктора Палинського неодноразово були опубліковані на шпальтах журналу «Літературний Тернопіль», який очолює один з авторів цих рядків, а другий є членом редакційної ради часопису. Опублікував він аналітичний відгук на роман першого (Остання дорога, 2017 р.). І дехто, зрозуміло, почне говорити, що наше рецензування — елементарна віддяка за це. Але давайте не будемо бачити негатив (чи його тінь) у цих фактах. Бо, образно мовлячи, замашна палиця має два кінці. По-перше, не заперечуватимемо того, що певні елементи етикету в сучасному розумінні справді доцільні. Але оте «по-друге» вважаємо набагато важливішим. Чому б не розповісти про книгу, що вражає образністю мислення та вмінням автора поезорефлексіями розповісти про те, що найбільше хвилює душу? «… Зовсім забута пісня визволить і відпустить, а мерехтливий метелик палахкотіти мусить»…
2. Метафоризм
Коли перечитували книгу, то не раз обмінювалися думками про таке. Поет належить до тих, у чиїх текстах є багато птахів та звірів, дерев та квітів. А ще — реалій міста, в якому він живе. Щось надзвичайне? Не гадаємо так. Поет і особистісне перебувають в одній упряжі. Вимога щоденності? Вимога віковості? Хто як міркує!
Більше хочемо поговорити про львівськість версифікації. Бо окремі віршувальники вперто нав’язують космополітизм. Мовляв, сучасний світ просякнутий ним. Отже, гуцульські медитації Василя Герасим’юка у Києві чи Тараса Девюка в заокеанні — безнадійний анахронізм? Абсурд! Поетична справжність немислима без національної ідентифікації.
А ще — без органічності метафоричних зблисків. Чи не в кожному творі надибаємо безсумнівні вдатності. «І ховається дощ у первинність тиші»; «Одна-єдина крапля поза дощем наздоганяє моє безсоння»; «Котиться колесо осені»; «Торкнувшись тебе сльозою»; «Стільки тиші, що подих… темні зорі заколише». І, звісно, у такі моменти спадають розмисли, що саме ця метафоричність є ознакою сучасного думання. Сув’язь просторовості уявлень і ощадливості слововираження?
3. Доповнення образністю
Метафоричність мислення у збірці «Ріка тече» доповнюють образи. Без них, на наше переконання, поетичність в інтерпретації Віктора Палинського втрачає будь-який сенс. Тому й не дивуємося, коли у книзі натрапляємо на такі цікавинки, як «пагони літа», «диктофон ночі», «зеленогривий день», «синя баня неба», «запізнілий лист серпня».
(Зумисно перериваємо цитування, бо вже ніби чуємо невдоволені голоси своїх опонентів: мовляв, рецензенти чомусь наголошують на випадкових вдатностях. Помиляєтеся, панове! Гортаємо книгу далі: «пастка дощу», «килими передчуттів», «черево електрички», «вічні очі», «самість ліхтаря», «листяний неспокій», «тексти видінь», «рецензія дощів», «порух квітки».
Мову про метафорику та образність висловлювань завели, шукаючи відповідь на сакраментальне питання про те, до якої течії належить В. Палинський-поет?Сповідальник? Метафорист? Навіщо категорична однозначність, коли істина десь посередині? Принаймні, така гадка вгніздилась у нас.
4. Помежи порівнянь
До речі, це наше роздумування вони (порівняння) підтверджують несподіваністю та свіжістю: «Сніг за вікном такий святий, як мед»; «Зовсім темні ночі, наче непритомні»; «Наче з кришталю хмари»; «А десь блимає лампадка, як оновлені очі ночі»; «Не пишу в тишу, як у нішу»; «Вганяється у ніч цей листопад, як у тунель гірський стрім електрички»…
Про неочікуваність порівнянь згадали зі ще одного приводу. Нині часто говорять про нормальне сприймання поетичної справжності. Погоджуємось, є про що балакати. Але не вдаватимемося до загальникових теоретизувань. Зупинимося лише на одному аспекті. Усвідомлюємо, що з криївки індивідуальної творчості явище графоманії подати неможливо. Але втішно, що Віктор Палинський по-своєму бореться з ним — метафоричною точністю, свіжістю образності, несподіваністю порівнянь, самістю осмислення явищ, які потрапили у поле зору. «І ніби хтось морозняно гукає, не розпізнавши тінь свою гінку».
5. У всесвіті буквиць
Він такий манливий, отой космос літер… Відчувається, що поетова думка довічно замешкала у ньому. Тому в збірці «Ріка тече» так часто поряд із загальновідомими слововиявами мирно живуть неологізми, рідковживаності, діалектизми на зразок: «спогадування», «винно-осінні», «пішкувати», «увересневлена», «самовіддаленість», «незлецько», «футрина», «мудрак», «далінь», «надсвобода», «свинцевощокі», «знакомитий», «поєдинчастість».
(Згадався цікавий факт, про який згадував у нотатках відомий письменник Леонід Первомайський. Свого часу один видавничий працівник попросив змінити невідоме йому слово і почув у відповідь: «То ти, голубе, хочеш, аби не існувало того, чого ти не знаєш?» Це ми говоримо для того, щоб підкреслити: поезія без пізнання таємниці слова є мертвонародженим дитям. І ще: словотворчість львів’ян, киян, харків’ян та одеситів різниться шармом справжності?).
Та хіба тільки ця словогра імпонує? Вірші Віктора Палинського перейняті гумором, веселістю слова. Нез’ясовні тіні в його уяві уподібнюються «волоцюгам». Ота веселість має і ностальгійний присмак. А, може, так і має бути? Пізній Палинський/юний Палинський? Різність думання та спільність поетики? Сумніваємося, що версифікатор не вглиблюється у різноголосся душевного стану, коли пише: «Зриваю листок на згадку. Такий незворушний світ, одвічну буття загадку виповнює білий цвіт». Ностальгія?
6. Афоризм — ознака часоплину?
Іноді можна почути, що кивання на вік поета є не вельми етичним. Щодо самого віршника насамперед. Такі «теоретики» прозоро натякають, що віковість не має значення, бо поціновувачі красного письменства повинні молитися не іконі рим, а первозданності роздумувань. Не сміємо заперечувати, бо раціональні зерна тут є. Але все це приходить з віком. І тільки з ним.
Принаймні, про щось інше нам і не мислиться, коли читаємо сентенції з ознаками афористичності. «Одинока сльоза змагається з всесвітом»; «це сум за самим собою у місті, що вже немає»; «І залишиться наодинці з собою справжнім»; «І знаково, що треба всім прощати і догоджати… Але не усім».
7. Штрихи до портретів
Версифікаційне самозамилування? Та воно, мабуть, може поселитися лише у хворобливій уяві, котра вважає віршарську силість поетичною зайвиною. «Я створив це місто, бо мав крайню потребу в цьому: аби хоч трохи спонукати себе на бодай малесенький компроміс з великим холодним світилом». (Щоби було зрозуміліше, то йдеться про місяць, що взяв на себе помітну роль у духовному космосі українства).
Зрештою, це — не єдині штрихи до автопортрета. «П’ємо життя, п’ємо вино та воду, і не здолати страхом голизні несамовиту нашу надсвободу, на те ми є, на те ми будем. Ми!»; «Знову купаюся в морі відчуттів, аби повертатися дню на догоду. До себе»; «Я приятель найтоншої пригаслої травинки»; (Ми вибрали лише кілька цитат, бо їх можна, слава Богу, продовжити. І жодного самомилування. Це радше — реальна оцінка власних відчуттів, постійне шукання душевної рівноваги.)
Важливим (на нашу думку, звісно) є те, що подібна філософська медитативність характерна і для змалювання почувань інших людей. «Художнику, на цих малярських творах ти знаєшся і чуєш їх світи»; «Не квапляться сьогодні, навіть трохи, печаль предвічна — світлом і теплом, три блазні, безнадійні скоморохи, пливуть в човні зі зламаним крилом».
Так звані «Штрихи до портретів». Що за ними? Шлях до самопізнання? Дорога до розуміння Божих істин? Болісний трактат узагальнень через конкретизацію? А може, усе це вкупі? Та як там не було б, а оці «портретні замальовки» у вигляді слова — ота нестерпна якість буквиць, котрої так чекаємо? Бажання? Можливо. Але здається, що Віктор Палинський сам іде до цього. До себе. Ще незнаного.
8. Ще раз про львівськість
Про цей напрям поетового думання ми уже писали. Принагідно. Та все ж хочемо повернутися до неї, бо здається, що упустили щось дуже важливе.
Що саме? Не поділилися міркуваннями про те, як виглядає ця версифікація на тлі поетичного Львова. І відразу пробуємо (хоча б для себе) пояснити власне небажання заглибитись у цю тему. «Звинуватимо» самого поета. У його поезорефлексіях можна вловити певні львівські настрої, надибати ті чи інші описи княжого міста. Але вони не хвилювали б так, якби не заполонювало відчуття того, що автор прагне узагальнити свою нестерпну камерність.
Тут чомусь пригадалися поезії Романа Кудлика. Випадковість? Аніскілечки! Бо маємо постійне збалансування між верлібром та римованим віршем з явною перевагою першого. Щось подібне й у нашого візаві.
Але це, либонь, єдина схожість. Відмінностей — набагато більше. Не заглиблюватимемось у питання поетичної стилістики. Вони — різні. Так і має бути у справжніх версифікаторів. Зупинимося лише на одному аспекті. Вірші Р. Кудлика навіюють почуття камерності. Та поезія В. Палинського є ще камернішою. Бо у його рядках по-своєму віддзеркалюється приналежність до різних літературних поколінь.
Що є, то є. З пісні слів не викинеш. Але слова про поколіннєву різність у всій повноті не відображають того, що є насправді. Скажімо, Богдан Смоляк, Олесь Дяк, Роман Вархол, Віктор Неборак, Василь Терещук — поетичні перевесники. Хоча, можливо, Віктор Палинський на їхньому фоні виглядає найбільш львівським.
Ментальність? Безумовно! Бо з-поміж усіх названих тільки він за народженням є найближчим до Львова. У Зимній Воді коло княжого міста вперше поглянув на білосвіт у вересні 1956-го. Закінчив Львівський держуніверситет імені І. Франка. Автор багатьох книг поезії та прози. Лауреат престижних премій. Відомий і як автор літературно-критичних статей, сценаріїв телепрограм та телефільмів.
…Можна, мабуть, говорити й про інші аспекти лювівськості цього поета. Та не будемо. Особливо тоді, коли здається, що незбагненного шарму додає часонурт. «Перші пагони літа вже сягають наших сердець. І ми чуємо їхню плинність. Так принадно бачити це все; і відчувати, як плине ріка. Бурхоплинна ріка життя. Тече, тече…»
9. Навколо назви
Нагадаємо, що саме так називається поетична книга Віктора Палинського. «Ріка тече». А недавно тримали у руках книгу прози «Тече вода», яку написала Жанна Юзва (Яськів) з Тернопільщини.
Подібність асоціацій? Подібність думання? На перший погляд може здатися так. Але занурмося у проблему. Схожість зовнішня може бути. Та ніколи не цінуватимуть авторів, якщо вони не відзначатимуться творчим індивідуалізмом.
Саме це стає основоположним для нас, коли згадуємо, що в історії української літератури сьогочасся вже були Микола Луків і Мирослав Лазарук з «Рікою», Михайло Каменюк із «Диханням ріки». «Рікою подвоєних небес» мандрував Станіслав Стриженюк, «Правий берег сумної ріки» привабив Бориса Щавурського. А Ярослава Яроша зацікавило «Яка сорочка у ріки». І «води» у назвах вистачало: «Ескізи на воді» Віктора Мельника, «Шум великої води» Костянтина Мордатенка, «Горить свіча у темних водах» Наталки Поклад… І більшість цих імен осяяно оригінальністю.
Ніколи не цікавились у Віктора Палинського етимологією назви. Бо чомусь гадаємо, що його більше переймає не доконечно неординарність, а настрій душі. Що з того, що маємо цікаву назву, а під обкладинкою нема нічого живильного для серця? Якщо з цієї дзвіниці оцінювати нове видання автора, то впевнено можемо твердити про оджерелення натхненням почувань. Хіба не це є найголовнішим?
10. …і наостанок
Риторика останнього запитання, його тональність передбачають, за нашим задумом, позитивну відповідь на нього. У даному контексті. Зрештою, інакше й не може бути. І насамперед тому, що автор потурбувався про таке сприймання завдяки двом акцентам.
Якщо про позитивізм текстового впливу вже йшлося, то тепер хоча б побіжно згадаємо про наші рефлексії, викликані художницькими творами, які поет використав для оформлення книги.
Передовсім зупинимося на такому. Для обкладинки книжки виявився більш як доцільним живопис Любомира Медвідя. Суміщення робіт «Ріка» та «Пісочний годинник» тонко і точно відповідає задумові версифікатора. Подумалося навіть, що, може, й інші поетові тексти є своєрідними ремінісценціями на твори львівських пензлярів.
Тим паче, що на таке натякають і роботи художника Миколи Могилата, використані в оформленні збірки.
11. Ще один P.S.
Тримаємо у руках ошатно оформлену книгу віршів. Вона тішить сконденсованістю думки. Та що далі? Чекання нового пірнання в неординарність мислення? Саме так! Що воно неодмінно буде і знову привабить неочікуваністю, вважає й поет.Дай йому, Боже, снаги!
Богдан МЕЛЬНИЧУК,
Ігор ФАРИНА,
письменники.