Якось, випадково вештаючись, забрів у той самий сквер, що поблизу храму Єлизавети та Ольги. Той, хто читає мої новели, мабуть, запам’ятав Жовтого Привида, що замешкав десь поблизу, якщо взагалі у цього жовтяка існує поняття домівки. Так, він залишався таким же жовтоликим, виснажено-худим, з шаркаючою ходою, знавіснілою маскою лиця. Звісно, і його довгий брезентовий плащ, і на цей раз, нікуди не подівся. Але нині мав при собі ще й собаку, якого кликав Алярмом.
Погоджуся з вами, якщо скажете, що падав дрібний нудотний дощ. Бо як же воно без дощу: адже у попередніх новелах він присутній. Жовтолиций, щойно вийшов із харчевні „Риба на ланцюгах”, що, здавалося, була тут вічно. Узяв, притулений до одвірка самокат, що його львів’яни називають ґуляйноґою, та розпочав розгонисто возитися забрукованими доріжками скверу. Уважний мій читач і тут матиме рацію: насправді, собака Алярм віддано бігав за своїм господарем, намагаючись схопити того за фалду знакомитого плаща. Але це зробити було годі, бо жовтолиций таки розігнався: ну, достоту тобі, гонщик на престижному автотурнірі. Виходило хвацько: впираючись у якусь суттєву перешкоду, він на льоту перекидав свій транспортний засіб у протилежний бік й одразу ж прискорювався. Літав, тішився мов дитя. Здавалося: потрапити в халепу – це не для нього. Була маленька можливість: жовтяк, хизуючись своєю вправністю, нікому не дошкуляв. Радше – навпаки. Хоча людей у сквері було небагато. Дощило ж. Насправді, його підліткові витівки на ґуляйнозі, по-справжньому радували, мабуть, лише мене. Знаючи історію пригод цього тутешнього, я навіть співчував йому, самітнику та небувальцю; блукальцю світами. Я був певен, що скінчивши свою показову виїздку, він приткнеться на мою лавку. Так і сталося. Небувалець плюхнувся поруч, здіймаючи купу мікроскопічних бризок від намоклого плаща.
…Він ніколи не нишпорив за словами. Але й не був говоруном. То ж і я мовчав, краєм ока поглядаючи за вдатним гуляйножним спортовцем…
Усе ж, я розпочав перший.
– Подеколи й тобі хочеться розважитись?
– Та, ось розчиняю своє примарне життя-нежиття витівками. І, знаєш, допомагає.
– І що?.. Це таки можливо у твоєму стані?..
– У моєму стані – все можливо.
Його хриплуватий голос ледь помітно затремтів. Відкашлявся. Продовжив.
– Тóму, хто стоїть над прірвою, ніщо не страшне. Якось так… По-іншому і з’ясувати не потрафлю? …Що там – у безодні, чи – за нею; але мені не лячно. Хто спокутує тут, тому ніяке пекло не завадить. Я уже стільки літ вештаюсь цими окресами, то добре знаю. Втім, – не все. Скільки капаритиму тут, на грішній, не відомо. Але, можу, принаймні, ні в чому собі не відмовляти. Якось намагаюся своє нежиття тут наситити подіями. З людьми контактую хіба що у виняткових обставинах. Як, ось із тобою. Твої письменницькі інтереси мене заінтригували. Зараз про це мало хто пише. А вартувало б! Існування примар, воно – завше та повсюдно. Хіба не так?..
– Так, то воно – так. Але перехрещування наших світів – радше, якась похибка, ніж закономірність. Ми ж не доповнюємо, а нівелюємо один одного…
Я не встиг відповісти, жовтяк із вигуками: „Знову нікчемні птахи гидять на шпилі храму!” – ракетою рвонув у повітря та зник у височині. Тут зауважу, що церква насправді була готичною спорудою, тому що пристосувалась у будівлі колишнього костелу. Я з прищуром ще раз глянув услід жовтому, той наче розтанув у височині. За якусь мить над храмом здійнялася ціла хмара чорного птаства та з агресивним карканням алярмово відлетіла на схід міста, саме там збиралися цілі армади крилатих, освоюючи переваги міського звалища. Я ще раз приглянувся. Обійшов будівлю довкола… Мого співрозмовника ніде не було видно. По тім подумалося, що в режимі невидимості зараз він може перебувати й поруч зі мною. Однак, не проявляється. Сьогоднішню зустріч, мабуть, завершено. Я підхопив свою велику картату парасолю і попрямував на сусідній майдан „Утрачених Ілюзій”, де мешкав уже чимало років.
…На цей раз чергова історія з Жовтим Привидом, ото вже ті з розкошланою психікою привиддя, існують за якимись своїми незбагненними алгоритмами: то тут, – то там… Одне слово, нам їх розгадати, навряд, чи вдасться…
Наступного дня якось мимохідь я завітав до харчевні „Риба на ланцюгах” зі своєю приятелькою Агнесою. Мої улюблені рибні стейки та її фарширована риба нерідко припроваджували нас саме сюди. Уже при вході якийсь дядечко, явно напідпитку, штовхнув мою супутницю та ще й брудно вилаявся. Я схопив його за руку, крізь зуби промовивши: „Або ти просиш вибачення у дами, або я застрелю тебе, як скаженого пса!” Під пахвою у спеціальній кобурі надійно гріла серце „Беретта” з набоями нервово-паралітичної дії. Несподівано з місць у харчевні зірвалося ще троє чоловіків,із відверто неінтелігентними мармизами. В одного з них у руці блиснула заточка. На тротуар вони мене виштовхали, враз відрізавши від Агнеси. Скажу одразу, я не встиг добути свою зброю. Зненацька, невідомо звідки, з’явився Жовтий Привид і за якусь мить він уже тримав усіх чотирьох недоуків за комір, по двоє у кожній руці. Від несподіванки ніхто з них навіть отямитись не встиг: уже висіли на кількаметровій висоті. За тим вправно підвісив на рейковий кронштейн, добротним виявився австрійський метал; не зламався і навіть не зігнувся. Отож оті двоє ґевалів сіпалися на висоті, дригали ногами, лаялись, але так і залишились висіти. Двоє других були пожбурені на дах триповерхової кам’яниці і лежали спокійно, бо над ними витав сам жовтолиций: корчив страшні гримаси, клацав зубами і обіцяв припровадити на пролітаючий пасажирський авіалайнер, аби скинути потвор із пристойної висоти. – „Отож бам! І все! Падлючі недомірки!” Один із бідолах, що висіли на кронштейні вивіски „Риба на ланцюгах”, упав, на хідник, куртка не витримала. І тут же потрапив у зуби Алярмові, собака невідомо звідкіля взявся, і був добряче злий. Так йому і треба дядькові-песиголовцю зганьбленому. Зло має бути покараним.
…Згодом, ми з Агнесою почали вчащати у харчевню, наче хизуючись своєю певною перевагою на вхід, з відомих причин. Але ні разу не зіткнулися з нападниками-невдахами. Либонь, поміняли дислокацію. Ну, і нехай. Мені це не дошкуляє.
Жовтого Привида не бачу вже кілька років. Але знаю, що він десь недалеко. Заздалегідь пробачте, якщо, найближчим часом, про нього не писатиму.
Віктор Палинський