1.
Його поезія – мовна. Це – коли контактується не лише з мовою, як системою, а із кожним словом зокрема. Чуєш його й суголосишся. Бачиш і приймаєш. Розумієш і боготвориш Слово. Навіть, – з кожним звуком, що його сприймаєш, як голос (власне так!). Не відаючи, звідкіля воно все приходить. Але ж приходить! І недарма. – Богдан Чепурко, «Кервавиця», т. ІІ. Дивень (Тернопіль: ФОП «Осадца Ю. В.», 2023. – 128 с.).
…Подекуди мова тут з᾿являється, як мова заради мови. Тобто як чиста мовна субстанція. Ось так. Не часті такі сягнення навіть у світовому красному письменстві…
2.
Ностальгуючи за справжнім і вдаючись до парадоксальної образності, поет цілком по-своєму знаходить шляхи любови до України, рідної отчизни на Тернопільщині.
Такий дивний цей світ і в тобі, і в мені.
Така вірна любов зраду серця чарує.
Не кажи мені так, не кажи мені ні,
Бо і так ніхто в світі тих слів не почує.
Ця любов до рідної землі виплекана материнським молоком; не набута, не проштовхувана крізь свідомість, вона просто є. І так буде завше.
Є в нього і така Україна:
Й така печаль мене обняла,
Й така любов в мені росла!
І я дививсь все далі й далі,
Як ти Вкраїною була.
Це така собі неординарність, множинність світу. І Україна в світах цих розмаїта. Для поета таки неподільна. Але в різних іпостасях «часів безвічно золотих». Не проґавте свою Україну. «…і вічні ми будемо з нею!» (В. Сосюра). – Це не є зненацька: просто спрацьовує певна поетична спадковість, формується традиція.
3.
Чепурко – стовідсотковий лірик. Одначе може і так:
На лютнях грає край нові акорди люті,
І нива шелестить колоссям до землі.
По сей бік Дону Прометей розкутий,
По той бік Дону – виродки в Кремлі!
Чи актуалізується тут лірика через тему?.. Аж ніяк! Через – майстерність поета, через – дуже особистісну систему світогляду, надчуттєве уміння викликати певний художній відгук на авторські рефлексії.
Втім, зафіксую: тема таки наша, нинішня, питома.
4.
Чепурко має свої особливі стосунки з часом, простором. Подеколи навіть – за панібрата. Щось з᾿являється у ліричного суб᾿єкта, щось зникає назавше, але той стало собі домінує у ліричних просторах; змінює, пророкує.
Росточками зіпнуться над пісні
І парашутиками здіймуться у простір –
Таке, як є, але чи так вже й просто
З кульбаб вино точити навесні?
Тобто поетичний Простір і його брат Час не такі вже й незворушно сталі величини. Вони таки змінюються у саморозвитку. Я певен, поетові не треба у його творах ходити далеко, йому лише слід з᾿явитися вчасно. І забуяє весняно усе. Хоч і літньо; або й приступить до горла колючо-льодяно-зимове. Він – у своєму просторі; ніколи не ґавить свій час і завше – по-своєму: Витворює, Занурюється, Пантрує.
5.
Звісно, не проґавлю і я ні одну із засадничих якостей поезії Б. Чепурка. Нерідко шлях від ліричної ідеї до її метафоричного втілення, рóзмірної структури, художньої деталі є майже миттєвим. Такі стилістичні особливості дозволяють поетові бути плідним віршником. Не змарнувати найменших порухів душі. Фіксувати на папері усе, що приходить і зникає… Не приховувати свого наївного світочуття, як це трапляється у інших. Часто така спонтанна поезія є відкритою: аж до болю. Для мене – це найвищий рівень поетичного осмислення. – «Кервавиця».
Не мав наміру, саме зараз, цитувати. А проте, все ж приведу (майже за руку!) поезію в цілому. Бо тут є поетичні відповіді на багацько попередньо сформульованих питань.
У синьому синє, й з глибин – фіолети:
Народжує всесвіт вкраїнських поетів.
Йдуть люди й не люди, йдуть нелюди й інші.
Б᾿є пісня у груди. Б᾿є серце у вірші.
Кривавиться слово – і світ завмирає:
Чи хтось ще в цім світі до смерти кохає?
Не видно! Безстидно сміються могили.
Безкрайні. Печальні. Ще трохи. Щосили.
…Бачу, як зовсім близько є від іронії до трагедії. Ліричний суб᾿єкт намагається балансувати. Йому це вдається, переважно.
6.
«…холодний вітер дме із потойбіч». Видається, що він, поет, знається на цьому… Не волає перепуджено, не женеться за примарами, хоч і «…в засвіти світів нових прямує» й «Бог серце крає пополам…»
Його ліричний герой вірить, що «…все ж ти знов у небесах воскреснеш». І в цьому «став на мить малу щасливим». Бо ж не змарнував свій вік… І лишив нам свою пісню. «Він залишиться між нами».
7.
Верлібри у книжці лише стверджують прихильність Чепурка до римованого вірша.
Читаю Василя Голобородька –
Дуже густе читання:
Як побілена вапном хата.
Через два-три вірші
Сплю як убитий.
Це, радше, записана з натури рефлексія. Майже не оброблена поетично. Хоч, разом з тим, у цьому щось є. Мабуть, ледь вловлюване силове поле авторського. Що виникає несподівано; спонтанно… Навіть для Чепурка…
8.
Трапляється, поодинокі поетичні речі в книжці направду формують якусь дивну егоцентричну, епіцентричну позицію. Така естетика завідомо руйнівна і, безперечно, не надається до цілісного втілення. Автор сам себе згодом правдить: «Тулім пролиту кров до вічних ран!» – Стверджуючи, міняючи акценти. Але попередньо виповнені рядки все ж залишаються. (Свідомо не цитую їх, бо для цього не призначені; напевне, так буде краще).
P. S.
Я не вдавався у цьому есеї до назв поезій в книжці Чепурка «Кервавиця» тому, що вони є, радше, якимись умовними знаками для автора і лише – для нього, не додаючи до читання, по-суті, нічого. Крім того, добра третина з них зашифрована у рунічні знаки і, напевне, не буде прочитана, бо Б. Чепурко не в змозі сьогодні цього подвигнути, борячись з підступом захворювання.
P. S. 1.
Видання виглядає пристойно й добре, як на часи нашого неприборканого розвою. Не просто цупка, а зовсім тверда обкладинка, що має на першій сторінці дуже кольоровий малюнок у стилі дитячого наїву. Певне, авторський. На фоні всуціль білого – голова дитяти, що не знає нічого і, разом з тим, знає все.
Добрий друкарський папір, хорошої щільності, офсетний. Виразні читабельні шрифти просяться до системного начитування, сприйняття.
Віктор Палинський