«…у греків є навіть таке прислів’я:
“Яке життя – така й мова”»
Сенека, «Моральні листи до Луцілія»
Ми віримо й переконані, що Божий Дух і мова даровані нам Богом: «Богу духа винний». Справді, хто здатен сказати: «Я нікому нічого не винен»?.. Дух і мова дані нам, даровані, тож ми не тільки винні Богові, а й відповідальні перед вишніми сферами… «Не знаю, що таке мова, але, хоч іще античні казали, що вона є “даром небес”, знаю, що корінь слова, як і рослини, що пнеться до сонця, – у рідній землі» (Андрій Содомора, «Про що писати»).
Мислителі стверджують, що устрій світу – це устрій мови. Хоча мені здається, що в цьому устрої ми ще несповна усвідомили ДІЮ СЛОВА: «…меч заховай до часу… але слово / наче стрілу випускай його вчасно» (Ірина Калинець, «Шлюб із полином»).
Пригадаймо Нагірну проповідь Ісуса Христа. Він дев’ять разів сказав «Блаженні» (Євангеліє від Матвія 5:3–11). Читаймо також перший розділ Книги Буття (дев’ять разів: «І сказав Бог: “Хай станеться …! І сталося …”»). Мати виношує дитину дев’ять місяців…
«Покоління відходять, й покоління приходять, а земля віковічно стоїть!» (Екклезіяста 1:4) і слово правди повік пробуває, як і трава. Коси не коси – вона не реагує, їй важливо, щоб неушкодженим залишилося коріння, тож і надалі буде рости. Така її природа, яку, як і менталітет України, «шаблинний» генотип українців, нездатна знищити жодна сила…
Живемо в часи-звичаї, коли духовний рівень людської цивілізації і рівень науково-технічного прогресу – протилежні речі. Людству, так виглядає, нібито й невтямки: за все, що маємо в цьому житті і в своїй душі – мусимо вести постійну духовну й фізичну боротьбу. Людське щастя здобувається важкою щоденною працею: «Хто ти – щастя? Впрягайся в хомут, / Будем разом тягнути орало» – закликає Микола Петренко. Яке глибинне розуміння сутності речей: «Борітеся – поборете, / Вам Бог помагає!» (Тарас Шевченко). Бог помагає тоді, коли ми самі діємо, працюємо, докладаємо зусиль: «І не треба ніяких зітхань, / І не треба ні крихти печалі» (Микола Петренко, «…А милість та – правда для тих, хто оре добро…»).
Засоби самопізнання, осягнення самоідентичності – у мові, у рідному слові. Торкаймось його глибинного осмислення розумом серця, дослухаймося до нього: «Дослухатись до рідного слова – це дослухатися до пісні, історії, сягати самого кореня, і не тільки в граматичному сенсі, а й кореня думок, образів, настроїв» (Андрій Содомора).
Вкотре хочеться наголосити, що я б нашу національну ідею означив так: працювати вдень і вночі, щоб рідна мова звучала в щоденному ужитку в усіх закутках України, бо ж «Мова – це вираз життєвої форми, суспільства, в якому людина виросла» (Марія Фюрст, Юрген Тринкс, «Філософія).
Маємо справжніх митців рідного слова, які своїм життям, працею утверджують українськість в Україні, бо «поки живе мова – житиме народ яко національність» (Іван Огієнко).
Пам’ятаймо застереженння Олександра Потебні: «Чужа мова лише тоді збагачує національний дух, коли рідна мова повноцінно функціонує у всіх без винятку сферах життєдіяльності народу» (І. С. Захара, «Українська філософія»).
Рух до єдності народу – рух до свободи, людяності, рух до перемоги над чужими стереотипами у формі (лат. – красі) пошанування слова рідної мови: «Для Потебні було очевидним, що чуття і свідомість народної єдності є не тільки результатом спілкування думки, воно можливе при єдності мови й наявності національної ідеї» (І. С. Захара, «Українська філософія»).
Відхід від гуманітарного підходу в науці, виховання народу без належного пошанування рідної мови (до-мови-тися), без усвідомлення того, що тільки мова (а не язик!) є основою єдності народу, нехтування вагою слова в суспільстві – ось причина світової гуманітарної катастрофи.
Працюймо, щоб повернути часи, коли слово «мало найвищу хвалу і шану» (Андрій Содомора), мозок думав, а не рахував; бо любов до Батьківщини – це любов до рідної мови, бо ж наша мова – це серце України, наше серце.
За те, що маємо, і більше, потрібно постійно боротися; мусимо усвідомити, що боротьба за рідну мову не припиниться доти, доки не запанує «В своїй хаті своя й правда»… Життя – постійна боротьба.
Щаслива людина, яка чує дзвоник слова, хоч як би він притишено й далеко не звучав. Прислухаймося й до дзвоника «тронки», щоб не блукати в лісі невігластва.
Українське слово, мова рідної землі має властивість створювати атмосферу емпатії – розуміння відносин, почуттів, психічних станів іншої людини у формі співпереживання, прийняття іншого таким, яким він є. За допомогою української мови (до-мови-тися) люди здатні порозумітися, зрозуміти, полюбити один одного, бо ж форми (краси), руху до єдності забагато не буває: «Світ українців обов’язково позначений українською мовою – це світ кулястої писанки, мелодійного «о» у вимові, а також знаменитої ліричності, пісенності та м’якості мови, принципів добропрекрасного – калокагатії і кордоцентризму. Це цілковито відмінний світ як від Східної парадигми з її оберненою перспективою, так і від Західної парадигми з її прямою перспективою. Україна – це світ, де людина розглядається як біологічна замкнута система, символом якої є коло і кордоцентризм» (Уляна Свередюк, «Украінська екзотика звичайного кола». – «Буковинський журнал». – 2018. – Ч. 1).
Наше слово, наші думки, наше життя, як, невидимо плачучи гіркою сльозою, сказала Оксана Забужко, закопані в пісок пустині, «І наш шлях через пустиню тільки-тільки розпочався» («Notre Dame d’Ukraine: Україна в конфлікті міфологій»).
Відчувати речі серцем і душею – одне, а передати їх словом, вимережити з хистом, який, вважає Мирослав Дочинець, за плечима носити не треба, бо він сам тебе носить, вдягнути у вишиванку словотвору, збагатити барвами значень живої мови, які спонукали б читача до роздумів, до праці, – справа не з легких, бо Слово остаточно підкорило собі час і простір буття. Більшість людей, не розуміючи цього, віддають перевагу натисканню кнопочки ТВ…
Немає нічого нового і несподіваного під сонцем, але тільки освіта дає розуміння, що з чого виникає і куди дівається. Українці – освічена нація, якій вибили з памʼяті істину, що все залежить від сили серця. Подивившись один одному в очі, через любов навіть у погляді, у пісні мусимо відновлювати крок за кроком філософію серця, яка не під силу світові неситих очей. Тільки народ з глибокими гуманістичними традиціями зіницю ока називатиме «чоловічком», «лялечкою», адже справді: в кожному оці ближнього можна розгледіти тільки своє відображення.
Усвідомивши суть материзни (духовної, розумової спадщини від матері), про яку не раз нагадував Пантелеймон Куліш, працюймо, діймо – балачками Україну не побудуємо: «Без жертв і праці ще ніколи не було і ніколи не буде здобутків на світі» (Іван Пулюй).
Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів