У статті розкрито хід бойових дій на території південної Тернопільщини в контексті прориву 1-ї німецької танкової армії генерала Хубе з оточення Кам’янець-Подільського котла, спроби блокування радянськими військами і деблокування 2-м танковим корпусом СС генерала Хауссера.

Історіографія: головною мірою аналітична інформація міститься у працях російських істориків: Володимира Бешанова «Десять сталинских ударов» і того ж автора «Пировые» победы Сталина: Кровавая изнанка триумфов Красной Армии», Бориса Соколова «Мифическая война: миражи Второй мировой», окремі українські видання та статті, присвячені темі ІІ Світової війни, які спростовують сфальсифіковані дані радянської історіографії. У 2013 р. вийшла праця О.Є Семеніва «Тернопільщина у вихорі війни», в якій статистично подані бойові дії, зокрема березня-квітня 1944 р. на півдні Тернопільщини. Як правило, у краєзнавчих розвідках ця тема відсутня.
Ударом 1-го Українського фронту група німецьких армій «Південь» була розколота на дві частини – ліво-флангові з’єднання 1-ї танкової армії були відкинуті на схід. Міф Кам’янець-Подільського оточення останньої був створений радянською історіографією. Радянськими джерелами стверджувалось, що 1-а німецька танкова армія, оточена в районі Кам’янець-Подільського, була майже повністю знищена, а вирватись змогли лиш декілька десятків танків з генералами. 1-а танкова армія генерала Хубе деблокувала Корсунь-Шевченківський котел, але незабаром сама опинилась в оточенні в районі Скали-Подільської – Кам’янця-Подільського. Ханс-Валентин Губе (Хубе) (1880 – 1944 рр.) – герой Першої світової війни, Французької кампанії 1940 р., у 1941 р. командував 16-ю танковою дивізією під Дубном, Уманю, Києвом, брав участь у Другій битві за Харків і Сталінградській битві, з квітня 1942 р. – генерал-лейтенант, з осені 1942 р. – генерал танкових військ, командувач 14-го танкового корпусу, вивезений з під Сталінграда за особистим наказом Гітлера, з жовтня 1943 р. – командувач 1-ї танкової армії [1, с. 404]. 25 березня 1944 р. Верховний Головнокомандувач наказав маршалу Конєву швидше висунути 40-у армію в напряму Хотина з метою відрізати шлях 1-й німецькій танковій армії відхід до Дністра. Згідно наказу, 40-а армія форсувала Дністер в районі Могилів-Подільського, і 30 березня одним корпусом вийшла на південні околиці Хотина [2, с. 239]. Як вказують російські історики, станом на 25 березня оточення було завершене [3, с. 219], а саме – 3-ю гвардійською, 1-ю гвардійською, 18-ю і 38-ю загальновійськовими арміями і 4-ю танковою армією. В радянській історіографії подається пізніша дата – сам факт оточення – 28 березня, за іншими даними, 3-я гвардійська армія не вказується [2, c. 235]. Але за словамиє дослідника тернополянина Олександра Семеніва, оточення 1-ї танкової армії не стало повторенням Сталінграду. Оточення поставило армію Хубе на межі катастрофи, її наслідки в умовах весни 1944 р. могли бути фатальними – знищення такого угруповання відкривало Червоній армії прямий шлях у Європу – в Румунію, Угорщину і на Балкани [4, 175]. Але в ході прориву, вціліле німецьке угрупування не лише змогло вийти з оточення, а й здобути перемогу над радянськими військами.
У звітах радянського командування повідомляється, що 30 березня авіарозвідка виявила переміщення оточеної групи німецьких військ у західному напрямку. О 8-й год. ранку було виявлено рух 600 німецьких автомашин та 50 танків у напрямку на Лянцкорунь і Скалу-Подільську. На північний схід від Скали-Подільської виявлено 200 автомашин і 20 танків, а неподалік с. Голосків (на той час Кам’янець-Подільської області) – до 5 тисяч автомашин. Радянська радіорозвідка зафіксувала в районі Збриж – Скала-Подільська роботу радіостанцій 6-ї, 11-ї, 19-ї піхотних дивізій Вермахту. Але, незважаючи на результати авіарозвідки, форсування річки Збруч німецькими частинами для радянського командування стало цілковитою несподіванкою [5. c. 72]. Очевидно, такою ж «несподіванкою» виявився і напад Німеччини 22 червня 1941 р.
Недостача пального радянським військам поповнювалася лише повітряним шляхом. Проте, варто відзначити, що реального зв’язку між флангами радянських чатсин не було. Навіть весною 1944 р. ахілесовою п’ятою ЧА залишалась організація зв’язку і управління військами в час наступу. Не вистачало радіостанцій, з тих, що наявні, працювало близько третини, не було вкрай необхідного пересувного вузла. Виручала лише рухомі вузли, які змонтували з трофейних радіо засобів на трофейних транспортах [2, с. 239 – 240].
Групі армій «Південь», які знаходилися на лівому (південному) березі Дністра, ставилося завдання вивести з оточення 1-у танкову армію. В деяких місцях була налагоджена переправа і деякі частини і штаби вже були на правому березі Дністра. Хубе спершу хотів прориватися на південь за Дністер у Румунію, але навіть при успішному прориві відхід у Карпати цілої армії з великою кількістю техніки передбачав неабиякі труднощі [6, с. 190]. З півночі, південно-західніше Тернополя удар деблокування мав нанести 2-й танковий корпус СС генерала Хауссера. Пауль Хауссер (1880 – 1972 рр.) – один з творців структури СС, з 1932 р. – генерал-лейтенант, з вересня 1942 р. очолив танковий корпус СС, успішний командир з вольовими рішеннями [1, с. 402]. Варто звернути увагу на розбіжності в літературі щодо звання командира корпусу. Російський історик Володимир Бешанов ідентифікує його як обергрупенфюрера [6, c. 189], але Костянтин Залєский зазначає. що до 1 серпня 1944 р. Пауль Хауссер мав звання групенфюрера СС і генерал-лейтенанта військ СС [7, с. 128]. Його корпус передбачалось тримати в резерв, щоб бути готовим до Дня «Д» (висадки союзників на Заході), але коли у квітні 1944 р. розпочалась підготовка прориву у 1-ї танкової армії генерала Хубе, Хауссера знову відправили на Східний фронт для підтримки прориву. За характеристикою С. Мітчела і Д. Мюлера, це завдання було виконане без особливих клопотів, завдяки Манштейну і командиру армії Гансу Хубе [8, с. 405 – 406]. Про сили деблокування у літературі існують розрізнені версії. Корпус Хауссера, як і декілька дивізіонів самохідної артилерії з Франції, дві дивізії з Югославії, одна дивізія з Румунії, три дивізії і одна бригада з Угорщини [6, с. 189], серед них 100-а гірська стрілецька дивізія і 367-а піхотна дивізія, що становили 1-у угорську армію, були переведені із Західного фронту для закриття прогалини внаслідок прориву 1-го Українського фронту. За іншими даними – 361-а піхотна дивізія [3, с. 178]. 1-а угорська армія була переміщена в район Підгайців з Івано-Франківщини. До переліку країн, звідки були переміщені війська, радянська історіографія додає ще й Німеччину [9, с. 28]. Діаспорне видання, історико-краєзнавчий нарис про Підгайці вказує про німецьку дивізію, прибулу із Франції, яка вибила війська 60-ї армії генерала Черняхівського [10, с. 251]. Головну ударну силу корпуса складали нові, добре оснащені дивізії СС – 9-а «Хохенштауфен» / «Гогенштауфен» (навіть «Хоенштауфен» [7, c. 178], що ймовірно є помилкою при наборі) і 10-а «Фрундсберг». Ці війська, окрім деблокування 1-ї танкової армії, мали на меті утворити новий фронт оборони в районі Озерна – Івано-Франківськ [2, с. 242]. Врешті, після погроз фон Манштейна піти у відставку (чи можна уявити аналогічну картину в СРСР, що хтось з маршалів погрожує Сталіну піти у відставку?), Гітлер погодився з планом прориву 1-ї танкової армії. Але 30 квітня, викликавши фон Манштейна і фельдмаршала фон Клейста, командуючого групою армій «А», відправив обох у резерв – у почесну відставку, нагородивши мечами до рицарського хреста. Прорив оточеної групи Хубе став останньої операцією фельдмаршала, завершив її його наступник – Модель. 4 квітня групи армій «А» і «Південь» були перейменовані у «Південна Україна» і «Північна Україна», з психологічних мотивів, за висловом Гітлера [6, с. 191]. Як вважав Манштейн, співпрацювати з Гітлером стало важко. Німецький історик генерал Курт фон Тіпельскірх дає таке пояснення одночасній відставці двох командуючих армій: «Постійне втручання Гітлера у дії командування обох груп армій і його безперервні заперечення проти своєчасного відводу німецьких військ з безнадійних ділянок, надміру ускладнювали керівництво бойовими діями і щоразу призводили до безглуздих великих втрат, що врешті утворило виняткове загострення відносин між Гітлером і командуючими групами армій фельдмаршалами фон Манштейном і фон Клейстом. Їх визнали винними у поразці німецьких військ у березні і замінили фельдмаршалом Моделем і генерал-полковником Шернером. від яких Гітлер очікував, що вони будуть діяти зі всією рішучістю і відповідно з його вказівками» [11, с. 596, 506 – 507]. Радянська історіографія в черговий раз подає сфальсифіковані дані: Гітлер, розлючений військовими поразками (мається на увазі – перебільшені втрати під час прориву) відправив Манштейна у відставку [11, с. 179]. Але розлючений керівник нагород не дає. Півроку від розглядуваних подій, 5 жовтня 1943 р. радянські лінкор «Харків», есмінці «Немилосердний» і «Здатний» здійснили набіг на Ялту, в результаті якого загинуло декілька жителів і жодного солдата ворога, зранку 6 жовтня кораблі пішли назад, на відході їх наздогнали і знищила Люфтваффе. Тоді Сталін був розлючений, але нагород за це не дав. у відставку теж не відправив.
Командувач групи армій фельдмаршал фон Манштейн, всупереч думці генерала Хубе, наказав прориватися на захід в напрямі, який викликав найбільше складностей, але разом з тим, мав найбільшу непередбачуваність [3, с. 220]. Наказ передбачав прорив на захід – на Чортків і Бучач [6, с. 244], одночасно готувався контрудар в районі південно-східної Львівщини – західної Тернопільщини.
Для виходу з оточення командування 1-ї танкової армії створило 3 групи, з 7 танкових і 3-х піхотних дивізій. В північну і південну входили по одній піхотній і танковій дивізії, центральна група налічувала 5 танкових, моторизовану і піхотну дивізії. Інші підрозділи повинні були наполегливим ар’єргардними боями стримувати натиск радянських військ і поступово відходити за групами прориву. На той час Жуков не був певен щодо напряму прориву Хубе. Як зазначає російський історик Володимир Бешанов, здібностей Жукова не вистачило на більш точний аналіз [6, с. 192]. Тому радянська авіація продовжувала бомбити позиції на півночі і сході котла, які вже залишили німецькі ар’єргарди [3, с. 220, 221]. Командування 1-го Українського фронту дальше дотримувалося думки. що ворог буде відступати на південь. Не підозрюючи про появу корпусу СС на Тернопільщині, всі зусилля направляло на відсіч німецьких частин від переправ на Дністрі. Навіть наполегливі атаки німців на західному напрямку, і та обставина, що армія Лелюшенка разом із 30-м стрілецьким корпусом ледь стримували атаки прориву, розглядалися як намагання німецького угрупування пройти до переправ у Заліщиках [6, с. 192]. Дізнавшись про перехват шляхів у південному напрямку, німецьке командування групи армій «Південь» віддало наказ прориватися на захід через Бучач і Підгайці.
В той же час, у наказі Жукова, відданому в ніч на 29 березня зазначалось: «Дунаївська група противника повністю оточена. 27 і 28 березня намагалася прорватися в загальному напрямі через Кам’янець-Подільський на р. Дністер. Наказую: арміям продовжувати стрімкий наступ і 31 березня повністю завершити розгром оточеного угрупування противника». Лише тоді, коли 28 березня південна група німецької 1-ї армії перетнула дорогу на Чортків, а 29 – передові частини досягнули Серету, радянська 4-а танкова армія почала передислоковуватися з півдня від Дністра для недопущення прориву на захід [3, с. 221]. Всі настільки були впевнені, що становище 1-ї танкової армії безнадійне, що зранку 2 квітня по радіо був пред’явлений ультиматум з вимогою капітулювати у дводенний термін. У радянській історіографії факт ультиматуму упускався, текст звернення Жукова викликало велике здивування для Вермахту. Радянський воєначальник погрожував у випадку продовження «безглуздого опору» розстріляти кожного третього полоненого, але через дві години поступила поправка: «Розстріляні будуть ті командири, причому перед строєм своїх частин, які відмовляться припинити опір… Вони будуть наказані за безглузде пролиття крові, ввірених їм військ» [6. 193]. Згодом, у мемуарах маршал Жуков писав, що 1-й танковій армії генерал-лейтенанта Катукова слід було повернути з району Чортків-Товсте на схід для удару по оточеній ворожій групі. «Але ми мали тоді ґрунтовні дані, одержані з різних джерел, про рішення оточеного противника прориватися у південному напрямку через Дністер в районі Заліщик [3, c. 178]. Проте вийшло так, що зібране в кулак міцне танкове угрупування німців оперувало на Хмельниччині північніше від Дністра. а сильна, найбільш укомплектована танкова армія Катукова – на південному березі річки. Разом з тим, давалося взнаки і певне «запаморочення від успіхів» – радянські воєначальники переконали себе, що противник вже розгромлений, втратив волю до опору і що внаслідок цього «ми легко і в короткі терміни знищимо оточене угрупування» [2, с. 246]. Однак сталося інакше.
27 березня розпочався прорив: в авангарді були дві дивізії СС «Лейбштандарте Адольф Гітлер» і «Дас Рейх» / «Дас Райх» (щодо останньої, то її присутність піддається сумнівам), радянські війська були легко відкинуті від Збруча, були захоплені 3 неушкоджених моста, північніше Скали-Подільської. Отримавши звіт від генерала Хубе про успішний прорив, фельдмаршал фон Манштейн віддав наказ про зустрічний удар з району Підгаєць у південно-східному напрямку на Бучач [4, с. 175]. Постає неточність у даті, оскільки більшість джерел вказують на 4 квітня. Ймовірно, перша спробу прориву відбулася 27 березня, а перехід на територію Тернопільщини – у квітні. В ніч на 31 березня передові частини 1-ї танкової армії захопили два непошкоджених мости у Скалі-Подільській і с. Окопи, брід у с. Кудринці. Опівночі передовий загін із 27 танків і 200 автомашин вбрід переправився через р. Збруч в Кудринцях і заволодів Мельницею-Подільською. Вдень 1 квітня німецькі частини знову захопили Борщів [5, с. 72], оскільки перший раз червоноармійські війська відвоювали Борщів, і Скалу-Подільську 24 березня [12, с. 151, 160]. Коли очікувалася відповідь на ультиматум, Хубе завдав удару на західному напрямку. Перейшовши річку Серет по двох захоплених швидким ударом мостах, у районі Борщева [4, с. 29] (райцентр на сході Тернопільщини).
Німецькі танкові частини перерізали залізничне сполучення Чортків – Заліщики, разом з тим – комунікацію 1-ї радянської танкової армії. При цьому варто наголосити, що в час відступу, а особливо – прориву з оточення, укомплектація танками танковоі армії була далекою від нормативів. Зокрема, в полках панцерваффе (танкових) налічувалось 51 – 54 танків «Пантера», у військах СС – дещо більше 60 [с. 290 Ларин А.А. Танки Второй мировой войны. – Харков: КСД, 2013 – 400 с.]. Для перехоплення шляхів відступу Жуков вирішив використати 52-й і 74-й стрілецькі корпуси, які знаходилися на марші в районі Бучач – Тлумач (райентр Івано-Франківської обл.), перегрупувати з Кам’янця-Подільського 4-у танкову армію, а також декілька дивізій з з 1-ї гвардійської, 18-ї і 38-ї армій. 27 березня командувач 38-ї армії одержав наказ вивести 28 березня зі складу армії 74-ий стрілецький корпус і до 4 квітня перемістити його в Бучач. 29 березня зі складу 18-ї армії був виведений 52-ий стрілецький корпус в район Бучач – Коропець. 31 березня обидва корпуси почали перехід Збруча через Гусятин, просуваючись на захід, паралельно силам німецької танкової армії. 74-ий корпус (три дивізії) був зосереджений в районі сіл Давидківці – Озеряни – Констнація – Глибочок [5, с. 73]. Однак всі ці частини, що кидалися в бій з маршу на широкій ділянці фронту, майже без артилерії, відбивали танкові клини Вермахту [6, с. 193 – 194]. 1 квітня о 23.00. сили Вермахту з Борщева завдали сильного удару на західний і північно-захдіний напрямки. Зранку 2 квітня німецькі частини заволоділи Озерянами і Лосячем. До кінця дня 3 квітня частин генерала Хубе захопили села Чортківщини і Борщівщини: Давидківці, Глибочок, Констанцію. Того ж дня всі вцілілі частини 1 танкової армії Вермахту перейшли Збруч. У селі Іванків (Борщівський р-он) був організований посадовий майданчик для Люфтваффе – проводилася евакуація офіцерського складу. Радянською розвідкою було зафіксовано 32 посадки літаків U-52. Але радянська авіація не вдавалася до активних дій в повітрі [5, с. 74]. Це вже був не початковий період війни, але сталінські соколи», підсилені допомогою ленд-лізу дозволяли ворожій евакуації.
Проте швидкі, але малоуспішні спроби перепону робилися наземними військовими частинами. Для підсилення 1-ї гвардійської армії був переданий 30-ий стрілковий корпус (дві дивізії). Продовжував залишатися 52-ий корпус: 141 стрілецька дивізія була переведена в Бучач, 183 – у Чортків, 276 – Товсте та Ягільницю. 3 квітня 4-а танкова гвардійська армія одержала наказ формованим маршем з району Кам’янця-Подільського перейти в села східної Чортківщини і Борщівщини: Давидківці, Озеряни, Сокиринці, Коцюбинчики, Колиндяни і блокувати вузли доріг Борщів, Кривче, Гермаківка, щоб не допустити німецькі сили на південь через Дністер. Але частини Вермахту вже просунулися на захід, випередивши радянські накази і їх виконання. 4 квітнярадянські війська отримали новий наказ: 6-й танковий корпус мав вийти в район сіл Джурин і Біобожниця; 10-й танковий корпус – у район сіл Ромашівка, Білий Потік і Косів. 5 квітня пройшла переправа радянських корпусів через Збруч у Гусятині [5, с. 75 – 77]. Загалом, 1-а радянська танкова армія так і не завдала удару по північній групі німецьких сил.
Коли червоноармійські війська лише переправлялися на Тернопільщину, 4 квітня частини Вермахту вийшли в район містечка Товсте і села Ягільниця. Спроба 20-ї гвардійської механізованої бригади полковника Бабаджаняна завдати удару ворогові зазнала поразки, контрударом частини генерала Хубе відкинули радянські війська до Дністра. Однак прорватися у Чортків німецьким частинам не вдалося, лише до його передмість. 5 квітня 1-а танкова армія Вермахту продовжила рух із Ягільниці до с. Базар. В селі Улашківці успішно захопили міст, переправившись через р. Серет. Для контрудару з південної частини від Дністра 1-й гвардійський танковий корпус одержав завдання зосередитись у районі Торське – Устечко – Нагряни (Заліщицький р-он). На час його переправи через Дністер, частини Вермахту вийшли на рубіж сіл Ягільниця – Антонів – Нагоряни – Торське – Заліщики. Наступ трьох бригад 1-го радянського корпусу зазнав поразки: 64-а бригада безуспішно атакувала, була зупинена в с. Ворвулинці, 40-а бригада була зупинена артилерійським вогнем, 45-а, захопивши село Дорогичівку, надвечір у селі Кошилівці втратила всі танки. Того ж дня німецькі частини захопили Білобожницю і Мазурівку, що дозволило контролювати дорогу Чортків – Бучач, активно проводилася евакуація із Товстого на Язловець [5, с. 79]. Знову ж таки, про це свідчать дані радянської розвідки, але не було спроб перешкодити радянською авіацією.
5 квітня передові частини Вермахту досягнули річки Стрипи. Наступний день – 6 квітня, став вирішальним днем прориву1-ї танкової армії. 8-а стрілецька дивізія 18-го корпусу ЧА о 3-й ночі була одночасно атакована з двох сторін, в результаті чого, дивізія була витіснена на північ і втратила зв’язок з командуванням корпусу. Ситуацію у 18-му стрілецькому корпусі генерала Афоніна називають катастрофічною: не достатня кількість сил і боєприпасів [врахуйте, що німецькі частини проривалися аж від Кам’янця-Подільського], відсутність ініціативи, незадовільна розвідка та інженерне забезпечення – плавзасобів тощо. 6 квітня авангарди 1-ї танкової армії з’єднались з 10-ю танковою дивізією СС «Фрундсберг», яка завдавала удару по деблокуванню [2, с. 221]. Із 6 по 11 квітня з’єднані німецькі сили атакували радянський корпус з півночі і заходу. Особовий склад корпусу почав панічний відступ, залишивши 360 гвинтівок, 350 ППШ,6 кулеметів, 13 мінометів, 10 гармат, 400 коней, 140 підвод, 8 автомашин, 11 польових кухонь 12 квітня генерал Афонін особисто перед строєм розстріляв начальника розвідки корпусу, це було прямим службовим злочином. Але, незважаючи на скарги командарма Черняховського, це зійшло йому з рук [5, с. 82 – 83]. Нагадаємо, катастрофа корпусу виникла весною 1944 р., коли відбувався загальний наступ Червоної армії.
Варто зазначити, що 20 квітня генерал-лейтенант Хубе був підвищений до звання генерал-полковника і нагороджений Діамантами (№ 13) до рицарського хреста з дубовими листками і мечами. Саме ця дата пояснюється тим, що нагороди, як правило, вручали в день народження Гітлера. Наступного дня він загинув в авіакатастрофі в час польоту із Зальцбурга в Берлін. Похоронений на Цвинтарі інвалідів (Invalidenfriedhof) в Берліні [13, http://ru.wikipedia.org/wiki/Хубе].
Радянська історіографія подає, що ціною великих втрат противнику вдалося вирватися з оточення. Під час прориву ворог зазнав важких втрат в живій силі і змушений був залишити всю бойову техніку [4, с. 29], що не відповідає істині. 12-ти томник «Історї Другої світової війни» 1977 року видання подає більш зважено: «Масштабне перегрупування і зосередження військ ворога не було своєчасно виявлене командуванням 1-го Українського фронту» [с. 90 История Второй мировой войны 1939 – 1945. В 12 томах. Том 8. Гл.ред. Егоров Е.П. – М.: Воениздат, 1977. – 538 с.]. В ході операції [по відвоюванні Правобережної України – Я.Д.] радянські війська показали високе мистецтво стрімкого переслідування ворога… Широко використовувалися посилені передові загони. Вони виходили на шляхи відступу противника, захоплювали важливі об’єкти, рубежі і переправи, з ходу форсували і цим значно підвищували темпи наступу… При закріпленні захоплених рубежів, радянським військам доводилося вести оборонні бої. Головна увага зверталася на створення міцної протитанкової оборони [14, с. 441, 443]. А також, більш пафосно: «Незважаючи на деякі промахи, війська 1-го Українського фронту завдали противнику сильної поразки. За 10 днів німецько-фашистське угрупування втратило до 60-70% техніки і половину особового складу. Наші війська захопили 7483 машини, 187 танків і самохідних установок та 61 літак». Наш весняний наступ увінчався не тільки перемогою радянської зброї, але і блискучою перемогою радянської стратегії, радянської військової думки, заснованої на ленінській «науці перемагати» [13, с. 178]. Українська праця істориків 2005 р. видання лаконічно подає: «Радянські війська в тяжких боях стримали наступ противника, а потім відкинули його частини і з’єднання» [c. 300] Україна в полум’ї війни . Панченко П.П., Уткін О.І., Герасімов В.І. та ін. – К.: «Україна», 2005. – 562 с.]. Навіть на 14-му році незалежності не вистачило зусиль для наближення до об’єктивної оцінки.
У праці маршала Василевського «Дело моей жизни» говориться, що намарно німецькі війська намагалися відійти в Румунію. Тільки направлення до Станіслава 1-ї угорської армії і німецьких військ з Франції, Голландії і Данії врятувала їх тут від повного розгрому [15, с. 382 – 383]. Але Жуков сам визнавав, що противник його переграв, як і те, що ситуація на півдні Тернопільщини вийшла з під контролю. «Як потім виявилося, – зазначав маршал, – з оточення прорвалося не декілька десятків танків з десантом, як тоді доносили війська, а значно більше». Згаданий російський історик Бешанов іронізує з цього приводу, що мабуть і сам Жуков звітував про повне знищення 1-ї німецької танкової армії [6, с. 194].
Таким чином, всупереч радянській історіографії, головним силам 1-ї танкової армії генерала Хубе зі значною частиною бронетехніки вдалося вийти з оточення. Підтвердженням цього є те, що у квітні до початку Львівсько-Сандомирської операції військам 1-го Українського фронту протистояли значні сили противника. Зокрема, на рубежі Лопатин-Дністер – 1-а танкова армія (15 піхотних, 2 танкових, 1 моторизована, 1 легка піхотна дивізії [16, с. 347]. Вкотре бачимо фальсифікацію історії радянськими полководцями. Адже, головний шлях прориву – з Хмельниччини до Бучаччини, танкова армія Губе пройшла самостійно, без допомоги корпусу Хауссера. Окрім того, варто зазначити, що саме тоді, 10 квітня, на декаду раніше від генерала Хубе, Жуков і Василевський одержали вищі воєнні ордени «Перемоги» за номером 1 і 2 відповідно. Нагороди присвоювалися «За уміле виконання завдань Верховного Головнокомандування по керівництву бойовими операціями великого масштабу, в результаті яких досягнуті видатні успіхи у справі розгрому німецько-фашистських військ» [13, с. 385 – 386]. Факт успішного прориву і бойових дій, внаслідок яких радняьскі війська зазгнали чималих втрат, в радянській історичній науці замовчувався. Разом з тим, дана тема не набула висвітлення в краєзнавчих дослідженнях сьогодення.

Ярослав Дзісяк, кандидат історичних наук, викладач Чортківського коледжу економіки та підприємництва ТНЕУ.

Список використаної літератури:

1. Журавльов Д.В. Визначні битви та полководці української історії. – Харків: КСД, 2013. – 418 с.
2. Бешанов В. Десять сталинских ударов. – Мн.: Харвест, 2004. – 768 с.
3. Соколов Б. Мифическая война: мирами Второй Мировой. – М.: Яуза-Пресс, 2011. – 352 с.
4. Семенів О. Тернопільщина під час військових операцій Другої світової війни (березень-квітень 1944 р.). // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «Тернеопіль і Тернопільщина в історії та культурі України і світу (від найдавніших часів до сьогодення)» / За аг. ред.. проф.. І.С. Зуляка. У двох частинах. – Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2012. – Ч.1. – 192 с.
5. Семенів О. Тернопільщина у вихорі війни (весна – літо 1944 р.). – Тернопіль: Астон, 2013. – 126 с.
6. Бешанов В. «Пировые» победы Сталина: Кровавая изнанка триумфов Красной Армии. – М.: Яуза-Пресс, 2011. – 576 с.
7. Залесский К. Войска СС. Военная элита Третьего Рейха. – М.: Яуза-Пресс, 2009. – 336 с.
8. Митчел С., Д. Мюллер Д. Командиры Третьего Рейха. – Смоленск: Русич, 1997 – 480 с.
9. Крайнюков К.В. Оружие особого рода. – М.: Воениздат, 1977. – 672 с.
10. Земля Підгаєцька. Історико-мемуарний збірник. гол. ред. колегії проф. д-р. Василь Лев. – Детройт, 1980. – 746 с.
11. Громов А. Полководцы Второй мировой: победители и побежденные. Красная армия против Вермахта. – Харьков: КСД, 2014. – 640 с.
12. Історія міст і сіл УРСР (Тернопільська область). – К.: Інститут історії Академії наук УРСР, 1973. – 644 с.
13. История военного сикуства. / под общей ред. д.и.н. проф. полк. А.А. Строкова. – М.: Военное изд. Министерства обороны СССР, 1966. – 656 с.
14. http://ru.wikipedia.org/wiki/Хубе
15. Василевский А. М. Дело всей жизни. – М.: Политиздат, 1973. – 542 с.
16. Україна в полум’ї війни 1941 – 1945 рр. О.П. Панченко, О.І. Уткін, В.І. Горєлов та ін. – К.: Україна, 2005. – 560 с.