“Того самого дня (5.червня 1919 р.) полковник Курманович оголосив такий наказ: “Я, полковник Курманович, як шеф Штабу Армії, даю вам – командувачам корпусів – наказ відразу з”явитись до своїх військ на фронті і сказати воякам від мене таке: “кожний вояк окремо, і всі разом, повинен дати собі ясну відповідь, чи він іще справді посідає національну й вояцьку честь, чи вояки є готові битись аж до останньої краплини крови і захищати цей останній шмат своєї батьківщини, чи вони є рішені розпочати новий переможний похід, щоб звільнити своїх батьків, матерів і сестер. Скажіть воякам, щоб вони – пам”ятаючи свою вояцьку присягу – відразу припинили дальший відступ, а я наказую їм бути готовими до вирішального вдару. Це є мій останній наказ, і я вимагаю, щоб він виконувався, доки хоч один український вояк є живий”
(Чортківська ОФЕНЗИВА. Мюнхен. 1953).
Ця брошурка була підготовлена до друку Олексою Горбачем і є перекладом з німецької мови. Імені автора не вдалося встановити. У ній відбиті основні перипетії наступу між 4 і 15 червня 1919 року, який увійшов у історію під назвою “Чортківська офензива”.
Потрапила брошурка до мене випадково. Але маючи родинну розповідь про участь дідусевого молодшого брата в цих подіях, відразу вхопив її в руки.
[Микола Семенович Братків (1902-197?), у 17 років в складі Української Галицької Армії брав участь у цих подіях, у 1938 році виїхав у Канаду. Перед цим, у 1937 році поховав у селі свого сина, 12-річного Петра (могила не збереглася, але місце я знаю). Старший син, Степан Братків (1924-1944), загинув у складі канадського корпусу під час висадки союзницьких військ на півночі Франції.
У Миколи ще була донька Марія (1927 р.н.) і наймолодший син Петро, народжений вже в Канаді].
Євген Баран.