Петро Тимочко. На зламі тисячоліть: поезії. – Тернопіль, 2023 р. – 108 с.
Все менше серед нас залишається тих, кого називаємо дисидентами – людей, які постраждали від тоталітарної системи за свою стійку позицію правди. Їм відмовляли у можливості навчання, у праві вибору професії і місця проживання, їх кидали в тюрми і вивозили у сибірські табори, де морили голодом і заставляли тяжко фізично понаднормово працювати. Втручалися у їхнє приватне життя, переслідували і зомбували своєю ідеологією. Та вони вистояли. Кожне ущемлення світу додавало їм духовної стійкости.
Їм не дозволяли писати, і вони мовчали. Та коли відкривали рота, то говорили тільки правду. Не тому, що були безстрашними. Тому, що вміли цю правду бачити. А бачили, бо зберігали у своєму духовному єстві непорушність законів правдивого світоустрою, який ґрунтується на любові до людей і всього живого. Вони бачили те, що було, і мали з чим його звірити.
Таким був і Петро Тимочко. Народився у 1925 році під Тернополем. Закінчив українську гімназію, здобуті там навики дозволяли йому працювати над перекладами поезій з до десятка іноземних мов і у зрілості. У 23 роки, задля оборони України від більшовизму (так тоді бачилося) вступив у дивізію «Галичина». Потрапив у радянський полон. Дванадцять років пропрацював на копальнях Забайкалля. Повернувся. Під пильним наглядом КДБ закінчив гірничий факультет московського політехнічного інституту і почав літературну творчість. Був головою Тернопільської обласної організації НСПУ у 1992-1998 рр. Помер на початку 2005 року. Через 18 років після його відходу, у 2023-му донька Ольга опублікувала його останню поетичну збірку «На зламі тисячоліть».
Поданий у збірці його баченням злам тисячоліть, це і злам нинішнього дня – межа, по один бік якої – земні вигоди, а по другий – правда, гідність і честь; по один – пристосуванство, а по другий – воля і шлях світла і добра. Що виберемо? Вибір за кожним зокрема і за всіма загалом. І робити його мусимо під натиском зла – війни, кривавої агресії проти України задля відродження імперської несправедливости, і це ще більше загострює поділ на одних і других. Що ж нам нині скаже той, хто жив у часі перемоги зла, та не скорився?
Ось перший вірш «Дасть Бог»: «Минає рік, / минає вік, / а з ним тисячоліття, / в якому ми, / дасть Бог, людьми, / очистившись від сміття / і змивши бруд / чужих заблуд / по віковій руїні, / себе збагнем, / висот сягнем / на славу Україні». Ці слова – не просто сподівання, це прозорливість поета, який, знаючи минуле, бачив і прийдешнє. Він згадує свою юність, де роками жив без прав, а повернувшись, цілував праотчу землю і нині вдячний долі за віру у щасливе майбуття своєї Вітчизни.
Провідною ниткою через усю поезію постає вболівання за долю свого народу. Автор мислив категоріями визволення від зла, можливістю для українців вільно передихнути від гніту і впевнено йти по життю з вірою у високі ідеали, на які свобідно опиралися до поневолення московщиною. Він не мав спокою від тривоги: «Я ран життя вже, мабуть, не загою, / бо й подих волі не розвіяв тьму, / не втишив болю в серці моєму».
Особливо його болить те, що новонароджену державу доглядає «малороська виродка яга» і назло дитяті «м’якеньке тім’я натирає / сивухою, щоб спало й не росло».Найважче очиститися від власних ягів, які радіють, що погріють руки, «як тільки нас московські пси і суки / загонять завтра знов у табори». Бо «компартійні вихованці / про власну шкуру думають, а люд, / Застрашений та введений в оману, / що сам до себе загубив пошану / ведуть шляхами темені й облуд».
Ніхто не думає просвіщати народ правдивою історією, світлим розумінням і високими ідеалами. Державної ідеології як такої, немає. Поети, які віками виконували функцію просвіти, – на маргінесі. Однак, усе ж деяких держава таки підтримує, бо «фальцетами пісню свою постмодерну / співають нездари давно – / про хтивість безплідну співають, про сперму, / про стегна, сечу і лайно» (вірш «Копмролялійникам»). Модерність – урізноманітнення, вишуканість форми, але не змісту, відхід від глибокого до поверхневого, від суті до неважливого. А що далі? Входження у те, що суперечить основним законам життя, чи таки поворот до здорових законів організації світу?
Поезія Петра Тимочка проста, без зовнішніх прикрас, які часто загромаджують чистоту думки і підмінюють собою головне. Бо головне – це життєтворні постанови Вишнього Творця, за якими, люблячи працю, на своїй землі щасливий кожен. Мова поета – пряма і безкомпромісна, як безкомпромісний і Всевишній, який не приймає і краплі зла й «лівого» шляху. Поет відмовився від вигод земного життя, якими хотіли викупити у нього Небо. І тепер дотик помислу до цього бажаного Неба раз-по-раз вплітається у його вірші.
Бідкається, що поетам призначено витати думками у незвідані краї. Він же й досі, блукаючи рідними стежками, шукає свої береги. Але не знаходить. І резюмує: «Хіба, злетівши ув обитель Божу, / ці береги душа моя знайде». А в іншому вірші пише: «Жду… Дзиґар проб’є годину – / я до сяйних зір полину».
А ось вірш, в якому Поет ідентифікує себе і своє завдання у житті: «Чумацьким шляхом вічним / мандрівником космічним / блукаю все життя, / від отчого порога / до вічного чертога / шукаю майбуття, / аби воно зорею / над рідною землею / світилося колись / і йшов мій люд віками / визвольними шляхами / з низин в осяйну вись». Поет належить не Землі, а зоряним розсипам Чумацького шляху. Сам піднімається від земного до Небесного і веде за собою свій люд, який поступово визволяється од залежности від зла земного світу і піднімається з низин у світло духовної висоти. Визволення від земного зла, це завжди прийняття висоти Неба. І хто покаже приклад, як не поет?
Автор поетичної збірки ставить Творцю незручні запитання, захищаючи право на щасливе життя на землі: «Навіщо ти скажену вовчу зграю, / бува, пускаєш на своїх овець? // Таж ти їх пастир! Чи тобі, о Боже, / потрібні тільки душі в небесах? / А людям жити по-людськи негоже, коли вони земний долають шлях?». Поет інтуїтивно знає, що і в земному житті осяє Небесне сонце горизонти України і відродить душі своїх людей, що, було, втратили правду, а з нею і самоповагу. Саме про це він мовить у першому вірші цієї збірки.
Як індикатор, Петро Тимочко вловлює і фальшиву гру своєї ролі іншим поетом (вірш «Читаючи рядки Бориса Олійника»), і, в окремих випадках, невідповідність вислову («Про мертвих кажи тільки добре»), бо і мертвих катів треба називати катами, і тверезячу реальність віковічної брехні: «Напівмонгол, що звався старшим братом, / насправді був лиш нашим катом».
Поет щиро радіє через події Помаранчевої революції, бачачи у них провістя визволення і вірить в українську юнь. І з глибини мудрости своїх майже вісімдесяти років заповідає нащадкові: «Коли дійдеш до перехрестя, / згадай про честь і про безчестя, – / задумайся, як далі йти / до заповітної мети…». У кожного своє перехрестя. Та саме нині щонайбільше на перехресті вся Україна, і тільки спільні щирі зусилля прокладуть шлях з низин в осяйну вись: від залежности державної до перемоги і волі, від перемоги до світла і добра.
Поема «Примарні тіні чужої та рідної тліні» зображує дві мари – дві душі, що піднялись з могили і, невидимі, бродять рідним містом. Одна мара – то душа затятого комуніста, яка і далі прагне нав’язати народу чужинський імперський гніт, а друга – душа комуніста, який усвідомив негаразди минулого і серцем прийняв позитивні зміни, які призвели до постання незалежної держави України. Ота друга ще за життя свого носія прозріла і веліла живі серця і душі в Україні бентежити, будити сонних українців.
На завершення поеми автор розводить обидві тіні врізнобіч, бо й там, за межею життя є свій вибір і своя доля. Тим він показує, що і прозрілим бодай укінці Господь відкриє двері раю. Україна гуртує своїх і на землі, і в Небі. «Дасть Бог, душі щось пройме…», висновує Петро Тимочко. І принесе порятунок усім, хто бодай вкінці таки прийняв Правду.
Небесні шляхи незглибимі. А Правда жива. Кожна душа віднайде її у собі, очистить від шкаралущі і прийме як довгоочікувану пристань. Небесну і земну. Це і стане найбільшою радістю для Поета, що його «й звідтіль душа, що з тліну / до зір ясних злетить увись, / не раз у нашу Україну / прилине зболена колись».
Анна-Віталія Палій, 22.05.2024 р.
Leave a Reply