Квітневого вмиротвореного надвечір’я заходжу до сільської церковки. В полохливому тремтінні лампадок вчувається задавнений запах ладану і чебрецю — хтось із жіночок ще на Різдво пристромив пучечки цього зілля на поруділих дерев’яних стінах і вони дотепер обдаровують тонкими пахощами і вірян, і святих, які мовчазно дивляться на тебе зі старих і поруділих ікон.

У таку невловиму мить, на цьому, на намоленому місці, відчуваєш особливу хвилю одухотворення і несуєтності життя, твої думки осяює небуденна радість, ти забуваєш про отарність мислення людей комп’ютерного віку…
Та то лиш мить. Бо пам’ять, мовби якась тяжкість на серці, повертає в далекі роки голодомору. Мій товариш-журналіст Іван Кужельний встиг записати про ті роки таку ось Великодню оповідку від матері, яку вмістив у свою ще не видану книжку, і вона, ця оповідка, вже з півроку не полишає мене:
«Параска, наша тітка, батькова сестра незаміжня, повертаючись до Звеничева (церкву в нас вже закрили) з пасхального Богослужіння у сусідньому Роїщі, знайшла по дорозі освячене яєчко і принесла додому. Розділили ми його на всіх. А потім тато раптово помчав на весняне болото. І вслід за ним, по холодній воді, побрели й ми. Назбирали там цілу корзину чаїних та качиних яєць. Ото було в нас в хаті свято…»
І це свято на все життя запам’ятала жінка. І не тільки вона — десятки й сотні її ровесників, більшість з яких вже топчуть потойбічний ряст омріяного Раю. Голод (не тільки голодомор) і Великдень — антиподи людського буття, речі аж ніяк не поєднані. То ж хай ніколи не догорять ваші лампадки, невизнані наші страстотерпці…
А поки що в маленькій церковці тиша — соборна тиша, що буває тільки напередодні Великодня. І я мовчки підіймаю до чола триперстя…

Володимир САПОН
Чернігівщина