Вовчанська В. В. Погар чорниць: проза. – Тернопіль: Золота Пектораль. 2019, – 104 с.
Людина береться за перо, щоб виповісти словами власні почування. Так воно є, і ніщо не може заперечити цього. Й не варто, мабуть, дивуватися, що писання врешті-решт складають книгу. Так воно вийшло й у Василини Вовчанської.
Симпатичне видання поповнило мою бібліотеку. Приваблива назва: «Погар чорниць». Хочемо того чи ні, а маємо тут діалектичний відсвіт. Ще з юних літ чув од горян це колоритне слівце, яке означає невеличку посудину. Подумалося, що авторка не випадково вжила його. Й розгадкою став твір з однойменною назвою. (Уже узвичаїлося, що літератори обирають наймення друку за тим, яке вважають найліпшим. Часто-густо за назвою маємо натяк на темарій книги, що додає особливого шарму. Щось таке й у Василини Вовчанської.) Тим більше, що народжена вона у «чарівному краї» – на Закарпатті.
Отже, насамперед порозмислюємо про тематичні пласти. Якщо коротко, то є підстави твердити, що авторка по-своєму торкається до сучасності. Але вона тісно переплетена з минувшиною. Нехай і недалекою в часовимірі. У цьому пересвідчуєшся, коли читаєш такі тексти, як «Бузувір» чи «Плач журавля». Якщо у першому зримо виникають тіні Другої світової війни, то в другому бачимо злющий відсвіт афганської авантюри радянського керівництва.
Та не лише сув’язь сьогодення і проминулого характерна для книги. Виділю ще кілька аспектів. Незважаючи на те, що авторка акцентує на споминальності, темарій є далеким від однорідності. Якщо новели «Захисти мене» і «Полиновий осад» можна без перебільшення назвати рефлексіями авторки на трапунки з плину буднів, і вони позначені певною особистісністю, то «Птаха Фенікс» виходить на віддаленіші обшири, переносячи свідомість читальника у воєнні події на східних рубежах нашої держави.
Скажу й про таке. Якщо усі згадані тут твори пронизані серйозністю, то в окремих текстах звучать нотки гумористичності. Отже, є певна загадковість. А ще врахуймо неоднорідність цього літературного явища у друці. Приміром, «Загадка минулої ночі» більше нагадує гумореску чи усмішку (так називав свої твори Остап Вишня). Але однозначно не відношу написане до такого виду прозотексту. Авторка описала анекдотичну ситуацію. Але певні ліричні нотки все ж зберегла. Як і серйозність. Хоча це читається у підтексті. Але воднамить є у книжці й писання, в яких прихованості нема, бо панує протилежність. Приміром, елементами відкритості познаковано «Новий статус». До творінь із ознаками гумористичності віднесемо і «Лохотрон», бо вони тут таки наявні.
І над усім цим торжествує якась недомовленість. Себто кожен читальник має змогу по-своєму домислити те, що описала авторка. До такої манери оповіді можна, ставитися, звісно, по-різному. Пускаючи критичні стріли в бік авторки, мовляв, у наш динамічний час сприймач прагне більшої чіткості. Що тут сказати? Будемо відвертими, раціональне зерно у такому міркуванні є. Але водночас не хочу бути однобічним у літературознавчій розмисловості, бо чітко розумію, що прозовий твір програє, коли не кликатиме до роздумів.
Двоїстість оцінки? Не заперечую, що вона тут є, та не бачу в цьому ніякого негативу. Сказав би, що вона – вимога життя. Зрештою, її ставить і сама літераторка. Що маю на увазі, мовивши таку несподіваність? Лише одне, «Погар чорниць» показує, що Василина Вовчанська сама намацує шлях між недомовленістю і зануренням у психологізм. Про це може свідчити, зосібна, твір «Хтивий». (Зумисне не говорю тут про «Заручницю долі», хоча цей текст теж має таку ознаку, але він потребує дещо іншого наголосу.)
Дехто, прочитавши «Хтивого», скаже, що у творі маємо доторкання до психології в її жіночому розумінні. Та це не зараховую до вад. Література не може бути безособовою. Будь-яка книга не виконає свого завдання, якщо за її сторінками не буде видно душі автора. І в статевому розумінні теж. Жіноча проза? Саме так! І є у ній свій чар. А тому, кому він не подобається і в кого викликає сприйняттєву алергію, порада може бути тільки такою: не читайте! А зі собою нічого вдіяти не можу, бо мені подобається.
Особистісність сприймання? Як на мене, то так і має бути. Адже при оцінці літературного твору не можна давати однозначних оцінок.
Це – погляд з темарійної дзвінниці. А є ще ж і виражальний. Про це думаю, перебираючи у пам’яті порівняння, метафори та епітети з прозатекстів, які запам’яталися. Зокрема, приваблюють такі, як «стигми, наче рани», «вона – золотий переможець акції», «я – ніби маленька піщинка нашого краю». Подобається й уживання метафор на кшталт «хата не виявляла ознак життя», «грім ударив у молоду вишню», «підступна осінь лукаво спостерігала за горобиною». Час од часу можна віднайти й гарні епітети на взір «панцир дивного таїнства», «нектар яблуневого туману», «заплакане вікно». (Знову, либонь, варто мовити слово про жіноче «я»). Укупі зі звичністю – мов «підбитий птах», «душа ридала», «ніжність обіймів» – витворюється неповторність.
По-своєму впливають на читальницьке сприймання слововияви з неологізмами, рідковживаностями та діалектизмами: «сльозопад», «зневір’я», «лікарчук», «погар» До елементів вражальності віднесемо також пейзажність та діалогічність, які у даному випадкові мають свою привабу. За браком місця не наводитиму прикладів, хоч і можна було б. Наголошу лишень, що авторка обережно і вміло користується цими прийомами
Коли вже зайшла мова про вражальність прози Василини Вовчанської, то не можу оминути увагою ще один нюансик. Варто згадати й про форму висловлення. «Хтивий», «Заручниця долі» нагадують новели у класичному розумінні цього слова, хоч в сучасній «упаковці». Нові етичні прийоми використані також у творах «Жалюгідний мідяк» та «Пілігрим». Щось від новелеток надибую у текстах «Мрія», «Пацьорки стріч», та цим перелік жанрових різновидів не завершується. Своїми барвами у книзі виграють етюди «Малиновий щем», «Меланхолійна ніч», «Горобина». (Коли задумався над цим, то збагнув те, чому авторка після назви книжки означила її жанр як «проза», бо логіка підказує саме такий вихід.)
Ще раз повернуся до «Заручниці долі». Звісно, доречним це було і при мові про формовиражальність. Насамперед приваблюють тут мовленнєва стихія і діалогічність. Але хочу згадати цей твір з іншого приводу. Ця новела – єдиний у «Погарі чорниць» текст, написаний у співавторстві з письменником Богданом Мельничуком (до речі, він же і редактор цієї книжки). Творчий тандем спрацював, без сумніву, вдало, як, до слова, і в спільних літературознавчих та краєзнавчих публікаціях, котрі періодично друкує «Вільне життя».
… А завершити ці нотатки хочу ще одним розмислом про творче майбуття літераторки. «Погар чорниць», як і попередні книжки Василини Вовчанської «Фестини», «Кохайте жінку», «Сонячний дзвіночок», «На острівцях долонь» утверджує в думці те, що авторка наполегливо і вдало шукає свій путівець на материк неповторного слова.
Ігор Фарина,
член НСПУ
м. Шумськ