Oleksandr Astafiew. Słowa, urodzony śniegem / Przekład z ukraińskiego Tadeusza Karabowicza, Wiktorii Paszkowskiej, Iryny Rudenko, wstęp Taleusza Karabowicza. – Lublin: Episteme, 2017. – 116 s.
Коли майже тридцять років тому зустрів у періодиці вірші білоруса Алеся Рязанова та вірменина Аревшата Авакяна у перекладах Олександра Астаф’єва, то подумалося, що не може бути, аби він сам не поринав у верліброву стихію. Настільки органічно звучали інтерпретації, зв’язавши воєдино чарівність оригіналу і особистісність почуттів автора перекладу (одну з двох мов знав і міг порівнювати).
Не помилився. Бо через кілька років вийшла його верліброва книга «Слова, народжені снігами» (1995). Неримована версифікація прикрасила і його пізніші видання «Каталог речей», «На березі неба» і «Трагічна помилка небес», на появу яких я відгукувався рецензіями у різних видання. А невдовзі після 65-літнього ювілею поета на мій робочий стіл лягла україно-польська білінгва.
1. Дивнющість слововираження
Після знайомства з виданням знову закортіло взятися за перо, та… Щось там писалося, а бажана рецензія не отримувала слово вираження. Спочатку не міг зрозуміти, чому воно. А потім замислився і дійшов висновку, що так триватиме до того часу, поки сам не вирішу для себе, яким шляхом піду при оцінці книги.
Отже, дилема? Роздумування навколо темарію чи розмисли про слововиражальність? Плюс міркування про перекладацтво в обох випадках. Є над чим замислитися.
Розмова про тематичні пласти? Та може вона бути. Але… мене особисто стримували два моменти. По-перше, мені чомусь здається, що неправильним було б говорити про громадянськість, філософічність, пейзажність та інтимність на основі півсотні віршів. Та ще й тоді, коли мотиви у текстах переплітаються. І ще так міцно, що їх неможливо розділити. Це по-друге.
Тому й вибрав путівець слововиражальності, маючи на меті повести мову про несподіваність та свіжість порівнянь, метафоричність та образність мислення, афористичність окремих висловлювань, культурницько-наукові акценти. Погодьмося, що погляд на білінгву через таку призму допоможе більш точно висловитися про нову книгу поета, за творчістю якого постійно стежу.
Почнемо з думок про порівняння, наявність котрих у виданні дуже імпонує. Наведу кілька з них, щоб не отримати звинувачень у голослівності тверджень. «Лежатиме сніг на дорогах, як мій білий сон на рогатих подушках твоїх грудей». «Блідо-блакитним обличчям, щелепастим, як місяць». «Обривки міфів тонуть у Дніпрі, мов клапті газет».
Розумію, що деякі подібні порівняння не сподобаються тим поціновувачам красного письменства, які звикли до банальщини на кшталт: «І було над ним небо високе, як віра» й тільки такі «вдатності» вважають поетичними вершинами (мабуть, в реальності не існує методів перевиховати таких «думальників»). Не буду затрачати слова для доведення протилежного, згадавши приповідку про те, що горбатого лишень виправить. Скажу про інше. Іноді жалкую, що пан Олександр у своїх верлібрах ще, мабуть, рідко «вибухає» точністю порівнянь. Як на мене, то саме вона є чи не наяскравішою ознакою цієї літературної форми.
Ще й трепетністю звучання підсилювати метафоричний та образний ряди. Щодо метафор у цих верлібрах, то хотілося б сказати наступне. Якщо проаналізувати тексти, то й неозброєним оком можна побачити, що все закроєне й тримається на них. «Невтомний вітер б’ється у вікна». «Якби я міг нести у долонях відображенняи людських снів». «Над полем коливається біла плівка туману». Добре враження від метафоричності мислення вдало доповнюють висловлювання на зразок «конвалії кущів», «пам’ять верб», «романс сніжинок», «підніжжя хризантеми», «гілки пальців», «коні дерев», «колядки горобців», з яких в уяві постають небуденні образи (Правда, іноді складається враження, що автор переборщує у цікавинках. Скажімо, «серце сонця» захоплює. Але «палаци сонця» чи «павук сонця» вже применшують звучання, хоч самі собою не натякають на неорганічність в іншому контексті. Щось подібне можна мовити, коли звучать такі буквосполучення, як «простір», «легенди», «долоні». Диво якесь, окремішньо вони непогано звучать, а вкупі викликають іронічну посмішку.
Своєрідний шарм верлібрам створює афористичність висловлювань. «Камінь – це і є моральний абсолют землі», «Людський сон – це сніг на бездоріжжі життя», «В епоху ослів росте ціна на хліб і на папір»… (Дозволю собі повторити прописну істину: жоден верлібр не «заграє» барвами, якщо їх автор лукаво «мудруватиме» банальностями).
Тепер – про культурницько-наукові акценти. Багато не говоритиму. Натомість пропоную углибитися у фрази: «і ці кущі смородини, що моляться до них і читають напам’ять вірші Гарсія Лорки», «місяць – сивий Евклід, «Закрий двері снігу, бо прийдуть бородаті Гуллівери». Давайте додамо сюди висловлювання на тему богошукань. Досить прозорі! «Коли проб’є твоя година і ти станещ місяцем у небі, коли ти станеш Лотом й ангели божі виведуть тебе із Содому». «Ілюзія про щасливе кохання Адама і Єви в саду». Плюс виникнення асоціацій із уже знаним з історії цивілізації в цілому та літератури зокрема. Я не назвав би це вторинністю в красивій упаковці, бо часто-густо автор не просто повторює засвоєне, а створює за допомогою мистецької логіки неповторні образи, в морі яких тоне сприймання.
…Мені здається, що згадок про вищеописані моменти цілком достатньо, аби ствердити, що маємо справу з цікавою поетичною книгою. Але не поспішаю ставити крапку, бо я ще нюансики, котрі не залишають уяву, адже промовляють так багато.
2. Виринання з течії і… перекладацтво
Цих аспектиків є два. І перший із них є таким. Спробуємо відповісти на це запитання: яку поетичну «релігію» у формалістичному вираженні сповідує Олександр Астаф’єв. Верлібрист в чистому значенні цього слова? Той, хто знає його доробок, цього не скаже. Бо в учинкові автора «Слів, народжених снігами» переважає римована поезія.
Чи поодинокий він у такому підході? Та ні! Досить, либонь, згадати Олеся Дяка, Василя Кухту, Анатолія Мойсієнка, Василя Старуна. І тут, вочевидь, варто говорити про звучання їх доробку на світових обширах. Не обминаючи дражливого питання про космополітизм.
Дещо розшифруємо. Не секрет, що в країнах Європи і заокеання (в останні роки особливо) розлилося справжнє верліброве море. За великим рахунком немає нічого поганого у такому виді версифікації. Але, очевидно, за усім цим слід бачити і рифи, якщо можна так сказати. Чи не найбільшою загрозою є уніфікація з прагненням верлібристики стерти будь-які національні ознаки. І прикро, що деякі вітчизняні віршарі пробують пірнути у це море. Бідненькі, не розуміють (чи натхненно вдають це?), що ніхто не чекатиме їх там без національної ідентифікації.
Скажете, що рецензент вдався до узагальнених міркувань? Не заперечую, що така думка може скластися. Та углибимося розмислом. І стає зрозумілим, що ота загальниковість має прикладне значення. Коли верлібри Олександра Астаф’єва оцінювати з цієї точки зору, то видно, що вони проросли з національних коренів. І через це, як мені здається, є такими цікавими для перекладачів. Саме про цю закоріненість у ріднизну і спробу поета глянути на загальнолюдські цінності через національну призму говорить у передмові до книги відомий письменник Тадей Карабович.
До речі, він виступив і в ролі інтерпретатора деяких віршів. І зробив це на високому рівні. В перекладах бачимо вірність першоджерелу та водночас стилістичну незалежність від нього. Можна,безперечно, сказати, що дует «заспівав». Чи не тому, що за переклад взялася творча особистість, бо Тадея Карабовича знаємо як автора багатьох оригінальних художніх творів і перекладача цілої низки книг, хоча б тих же поетів Нью-Йоркської групи.
А от постаті Вікторії Пашковської та Ірини Руденко є менш знаними. Але тут є свої пояснення. Якщо пан Тадей є представником старшого покоління і належить до тих, які народилися за межами нашої держави, то вони – етнічні українки, котрі недавно закінчили Київський національний університеті імені Тараса Шевченка, обидві досліджують польську літературу і перекладають. Ірина Руденко захистила кандидатську про творчість Міхала Грабовського. Якщо ми уже дещо знаємо про літературне життя українців, народжених в інших державах та емівгрантів-митців, то ужинок теперішніх поціновувачів чужини ще залишається поза увагою, хоч давно потребує її.
Ще одне. Появу творів українського поета в польських перекладах вважаю закономірністю. Виходячи з того, що Олександр Астаф’єв здавна цікавиться літературою сусідньої держави. Ще його перша збірка віршів «Листвяний дзвін» (1981) містила переклади віршів Адама Міцкевича та Ярослава Івашкевича. Слід, мабуть, згадати, що пан Олександр також інтерпретував «Кримські сонети» Адама Міцкевича і видав їх окремою книгою, як і хрестоматію «Вибране» цього ж таки автора (2004), для якої переклав ряд творів, напр., баладу «Пані Твардовська». Крім того, у періодиці опублікував низку перекладів з польської (твори Леопольда Стаффа, Юліана Тувіма, Кароля Войтили, Едити Садовської та ін.). Знають його і як дослідника польської літератури.
А після висловлення цієї думки перейдемо ще до деяких узагальнень. Вони – тригранні. З одного боку, можемо говорити про недостатність досліджень українсько-польських літературних зв’язків. З другого, ще не маємо підстав стверджувати, що достатньо знаємо поезію сусідів. Нечисленні переклади Олеся Гордона, Віктора Мельника, Станіслава Шевченка, на жаль, погоди не роблять. Чи не тому і польських перекладів з української існує обмаль. І добре, що на цьому тлі з’явилася книга Олександра Астаф’єва.
Є ще і третя грань проблеми. Не забуваймо, що отакі білінгви – неоціненний вклад у зміцнення добросусідства. І втішно, що його зробив український письменник, який по материнській лінії закорінений у польську дійсність. Та ще й перекладом книги віршів, яка народилася в часи, коли автор викладав у Ніжині, на Чернігівщині. Дружба народів у дії?
Ігор Фарина,
член НСПУ,
лауреат Всеукраїнської премії імені братів Лепких,
м.Шумськ на Тернопіллі.