Наші предки, стародавні слов’яни, поділяли рік на зиму і літо.
«Два рівнодення, два сонцестояння (зимове і літнє) і два зворота сонця – на зиму і літо – стали підвалиною світових міфів про вмирання та оживання сонця; відсіля з’явилися і два головних поганських свята, звісних у руських під назвами «Коляди» та «Купала».
Пробудження природи від одубіння при першому промені сонця, сповняючи радощами серце первісного народу, пробуджувало у нього бажання гаряче вітати живуще настання весни і в той же час виразити всю міру жаху до зимового холоду, що сковував усі сили природи, ніби ґвалтовно мертвив, морив життя.
Два незмінних сонячних зворота, пророкуючи то розквіт, то летаргій природи, відбивалися і в настрої природи, і на обрядах, в яких цей настрій виявлявся. Боротьба весни з зимою, що наочно уявлялась фантазії народу, дала привід до цілого ряду народних грищ».*1
А що «весни» як пори року слов’янський світ на початку не знав, то зрозуміло, чому в стародавніх казках з зимою бореться не «весна», а «літо» – гарна молода дівчина.
У предків теперішніх німців, у романо-германському світі, рік поділявся на три частини: зиму, весну і літо.
«Зворіт сонця до весни святкувався в Германії особливим походом, що відображав сквапний поїзд т. зв. «Водана» з його дикою ватагою, крім того називався «майським торжеством».*2
Імовірно, що з розвитком сусідських відносин, слов’яни запозичили від германців три частинний поділ року, і лише згодом почали розрізняти чотири пори: зиму, весну, літо і осінь.
Тричастинний поділ року, мабуть, прийшов не відразу, бо в старих письменах ми зустрічаємо слово «пролєтіє», тобто «передлітня» – час напередодні літа:
«Прьвоносие пролєтніх даров»*3;
«Мимо иде оуже зима, пролєтіє же вниде».*4
Що ж до походження слова «весна» на слов’янському ґрунті, то дослідник Снєґірьов висловлював припущення, що від ясності (потоку світла) наші предки могли називати «ясна», Надєждін дотепно жартував, мовляв, ніде не може бути стільки простору для свавілля, фантазувань та натягання, як із звуками. Слово цілком під нашою владою. Воно – беззахисне.*5
Дослідники часто виводять назву «весна» з санскриту («vasanta» – свято весни). Або ж пов’язують її з іменем індійського бога Вішни. Дехто вважає, що «весна» русинів співзвучна із староєврейським «nisan», що означає не тільки місяць березень, а й інші весняні місяці. Ці припущення мають право на існування, проте, на нашу думку, слов’янський світ, багатий на уяву та фантазію, йдучи на рівні розвинених цивілізацій епохи старожитності, окрім етно-культурних запозичень, мав і власну календарно-обрядову термінологію!
У писемних пам’ятках Русі-України слово «весна» зустрічається часто:
«Жатву и весну ть съзьда»;*6
«Ни едина ластовица весны творить, ни чрьта едина землемрьця»;*7
«Днесь весна красуется, оживляющи земное естьство»;*8
«Весна убо украшает цветы землю».*9
Україна-Русь у своїх казках створила чудовий образ Весни – звабної молодої дівчини з вінком квітів на буйних косах. Її закликали піснями-веснянками, зустрічали дарами – солодким обрядовим печивом у вигляді пташок. Весну уособлювала найкраща юнка «Леля» у довгій льолі, трав’яною крайкою підперезана («Лелею» у слов’янській міфології називалась богиня Живої Води). Вона водила дівчат у хороводи, коли пташка-«вівсянка» починала співати: «кидай сани, бери віз!», а «щука-риба хвостом лід розбивала». Народний образ Весни – це символ краси, молодої сили та надії.
Слов’янський світ, знаючи про коло біг сонця і води в природі, звіряючи своє життя за світилами Сварога-Зодіака, пильно стежив за весняним календарем:
«Весна убо начинается от 24 марта луны до 24 июня».*9
Старожитня міфологія донесла до нас ще одну давню назву весни – «Яр», а звідти й українські слова: «ярина», «ярове поле», «ярові хліба». У багатьох народів світу вживався цей термін на ознаку міфічної істоти, що пов’язана і з небом, і з людьми: у скандинавів «Var», «Vor», у німців «Jahr», у греків «Єар», у римлян «Ver». А у слов’ян «Яр», «Ярило» – наймення бога весняного сонця, любові та плідності, що ходить пішки в білій киреї з вінком маків і хмелю на голові. У правій руці він носить серп, а в лівій – сніп жита, пшениці і всякої пашниці. «Ярило» чи «Яр-хміль» – це чоловічий образ весни, ніби пара до образу дівчини-Весни. Поетична уява наших предків не могла допустити самотності у той час, коли все довкола цвіло і прагнуло парування.
«Волочився Ярило та й по всьому світу,
полю –
жито родив, людям – діток плодив».
Ярило сходив на небесний престол на зміну Дажбогові (чи «Білоярові» – зимовому сонцю) і тримав у руках дар прилітних птахів – ключі від надр Землі.
«Яр – наш отець, Земля – наша мати.
Хто не посіє, не буде збирати».
Давній міф розповідає, що ключі від Землі приносили на своїх крилах лелеки, вертаючи з вирію ( «ірію»). Тому назви «Яр» та «Ір» – споріднені. Вони пов’язані у свідомості праукраїнців з уявленнями про вічно квітнучі «теплі краї», де сходить сонце.
«Не з безодні підземельної, таки з Вираю прилітають птахи на передлітні й приносять у дзьобиках сім’я рослинності всякої – тієї, що у полі, й тієї, що росте у лісі, на лузі чи в саду» – так описує міфологічний вирій історик, етнограф, романіст Дмитро Міщенко у своєму романі «Синьоока Тивер», що розповідає про побут наших пращурів-слов’ян.
Одна з легенд розповідає, що на весну, коли Земля прокидається та одягається в розкішну сукню з квітів і зелені – все навколо оживає: ліси, поля, діброви… Тоді Ярило починає по ночах ходити. Де він ступить ногою – ярина виросте, як подивиться на поле – квіти зацвітуть, гляне в ліс – пташки защебечуть, а у воду гляне – риба стрепенеться. І ходить Ярило по темних лісах, селах, хуторах – і на кого гляне, у того серце любов’ю спалахує. Торкнеться у сні молодого хлопця – кров закипить, дівчину зачепить – як іскра займеться. І виходять дівчата і хлопці надвечір на «Ярилове поле» хороводи водити та веснянки співати. Незчуються, не зглянуться, як і ніч пройде, як зорі погаснуть, як місяць сховається і на травах засяють сльозинки-роси. І виповняться груди млостю, тією радістю-втіхою, котра гонить із серця тугу, засіває всю плоть і хіть чарами зваб…
Підслухає поетична душа таємничі цілунки чаклунки-ночі і проллється на світ співане-закохане Олесеве:
«Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
«Цілуй, цілуй, цілуй її –
Знов молодість не буде!»
Ти не дивись,що буде там –
Чи забуття, чи зрада:
Весна іде назустріч нам,
Весна в сей час нам рада.
На ‘мент єдиний залиши
Свій сум,думки і горе –
І струмінь власної душі
Улий в шумляче море.
Лови летючу мить життя!
Чаруй, хмелій, впивайся.
І серед мрій і забуття
В розкошах закохайся.
Поглянь, уся земля тремтить
В палких
обіймах ночі,
Лист квітці рвійно шелестить,
Траві струмок воркоче.
Відбились
зорі у воді,
Летять до хмар тумани…
Тут ллються пахощі густі,
Там гнуться верби п’яні.
Як іскра ще в тобі горить
І згаснути не вспіла, –
Гори! – життя єдина мить,
Для смерті ж – вічність ціла.
Чому ж стоїш без руху ти,
Коли ввесь світ співає?
Налагодь струни золоті:
Бенкет весна справляє.
І сміло йди під дзвін чарок
З вогнем, з піснями в гості,
На свято радісне квіток,
Кохання, снів і млості».
(О. Олесь «Чари ночі»)
*1 У кн. Старинный театръ в Европе. Истор. Очерки Алекс. Веселовского. – Москва, 1870, с.286.
*2 А. Веселовский. Старинный театр. – С.21.
*3 Хроніка Константина Манассія ХІV ст. За Олексою Воропаєм.
*4 Временник Георгія Амартола, 1389. За Олексою Воропаєм.
*5 Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічний збірник.Т.1. – Мюнхен – Нью-Йорк, 1958, с.192.
*6 «Изборник Святослава», 1073. За Олексою Воропаєм.
*7 Григорій Названий. За І.Срезневським.
*8 Кирило Тур. За І. Срезневським.
*9 «Слово Даниила Заточника». За І.Срезневським.
За авторськими матеріалами «За нашим звичаєм Бога величаєм: ВЕСНА» (1991, з неопублікованого)
ІРИНА ВОВК, поетка-етнографиня, членкиня НСПУ.
ЛЬВІВ