Симон любив пору, коли міг віддаватися своєму захопленню. Задля нього вже зо п’ятнадцять років брав відпустку лишень улітку і ніколи її не використовував ні для санаторіїв, ні для моря. Авжеж, на недалекій околиці, край лісу, було мальовниче, поки не столочене браконьєрами, озеро. А що ж потрібно для відпочинку затятому рибалці? Ним він став іще в дитячому будинку, поруч з територією якого знаходилася піщана яма, зарибнена сріблястими карасиками. Значки, залишені йому задаром одним старшим хлопцем, виміняв у сусіда по кімнаті на вудку, яку тому привезла бабуся. І відтоді захворів на захоплення, що почало скрашувати безпросвітну самотність, бо ж його навіть ніяка бабця не відвідувала…
Відтак, ставши юнаком, Симон не спішив шукати розради в стосунках з дівчатами. І з ними не дружив. Вони його – щуплого, сіренького, хоча щирого та охайного, теж не помічали. Щоправда, навесні, перед закінченням школи, ним несподівано оволоділи непізнані досі почуття до найскромнішої із однокласниць. Незадовго вже плекав щодо неї серйозні наміри, але восени пішов до війська, а вона шмигнула заміж за нахабного спекулянта – початківця. Та легковажна дівоча зрада залишила в сирітській душі рану. Пригнічений її болем, відразу після служби, по газетному оголошенню приїхав у зовсім чуже місто й, на щастя, влаштувався на перспективний завод, який витримав усі грядущі економічні переміни. А за відвертого сприяння своєї молоденької симпатичної начальниці, лиш рік протерпівши в гуртожитку, отримав однокімнатну квартиру. В додачу – черговий досвід у спілкуванні з прекрасною половиною людства. Того разу приємний, хоча нетривалий, оскільки, до страждаючої від самотності покровительки незадовго таки повернувся чоловік і врятована сім’я поспішно виїхала з міста. Скуштувавши і жіночого пряника, парубок час до часу зав’язував стосунки з дівчатами, втім щоразу щось ніби відштовхувало його від одруження.
Ось так Симон, залюблений у риболовлю й зайнятий роботою, поточними життєвими турботами, а раніше – заочним навчанням в університеті, непомітно став підстаркуватим кавалером. Самітника такий стан не тривожив, поки одного дня, не влітку, а серед весни, його не відправили у відпустку, і повідомили, що через два місяці займану ним посаду майстра скоротять. Приголомшлива новина гнітила, ввечері довго не брав сон. Однак уже наступного, не по – квітневому холодного, сірого ранку зумів зібратися. Не пізно прокинувшись, у ванній звично привів себе до ладу, поснідав.
Потім, втупившись у вікно на кухні, замислився. Скоро зрозумів, нестримно наближається час змін у його неяскравому, але налагодженому житті. Якими вони будуть, і гадки не мав. Та сповнився снагою в будь – якій ситуації дати собі раду, адже ж за плечима – вишкіл дитячого будинку. Зрештою, мимохіть пригадав, що Великдень минув, і холодильник спорожнів. Отож, попри все, на перший план вийшли закупи. Збираючись, повеселів, бо ходіння по крамницях не обтяжувало. Часто так розвіював втому, повертаючись з роботи.
За декілька хвилин Симон замкнув своє помешкання й впевнено направився сходами донизу. На другому поверсі йому назустріч йшла жінка з двома чималими наповненими пакетами, тому зупинився на майданчику, щоб її пропустити. Мить оглядаючи струнку фігуру в напрасованих сірих штанях і вишневій шкірянці, здогадався, що то його найближча сусідка з квартири напроти. Вона, здається, заробітчанка. Купила готове, з євроремонтом і меблями помешкання ще восени, але відтоді до нього, напевно, не навідувалася. А догляд, знать, доручила старшій, шляхетного вигляду пані з першого поверху, бо два – три рази помічав, як та відмикала туди дорогі вхідні двері.
Привітався з новою сусідкою. Вона відповіла і, стріпонувши копною смолистого волосся, зупинилася перед ним.
– Ви – Симон? – акцент засвідчив, що вже довгий час лиш іноді спілкувалася рідною мовою.
-Так. – не сподіваючись на запитання, відповів машинально.
– Тоді, задля нашої спільної знайомої, запрошую прийти о шостій годині вечора до мене. – Мить почекавши на відповідь, продовжила свій хід догори.
– Добре, пані. – мовив лишень їй услід, адже, ще не розібравшись з учорашньою проблемою, знову відчув себе принаймні заскоченим. Надворі, провівши поглядом білий бус, яким, мабуть, приїхала заробітчанка, все ж вирішив не паскудити здогадами покращений настрій. Просто тепер треба було надіятися, що, може, вечір дасть відповідь на запитання, поставлене ранком…
Симон повернувся додому з покупками аж у полудень. Перекусивши, ввімкнув телевізор. Утім, навіть захоплюючий трилер уже не проганяв думок про вечірню зустріч. Надто не терпівся дізнатися, задля якої жінки запросила його до себе сусідка. Потім, таки втомлений перипетіями останньої доби, сидячи в кріслі, непомітно задрімав. Прокинувся о пів на шосту, ще був час без поспіху зібратися. Вже в джинсах та кофті, розчісуючись перед дзеркалом, вловив себе на думці, що збирається, мов до коханої дівчини. Залишилося покропитися дорогими духами, подарованими співробітниками на день народження.
Так і вчинивши, Симон точно в призначений час постукав у металеві двері сусідського помешкання. Не встиг вдихнути повітря, як господиня відчинила. Не був спеціалістом до таких справ, але, зайшовши за нею до покою, зрозумів, що також неабияк підготувалася до зустрічі. Чого лиш вартувала щедра сервіровка столика?.. Запропонувавши сусідові коричневий шкіряний пуфик, сама ступила до такого ж. Але враз зупинилась і гарні сіро – зеленкуваті очі заіскрилися:
-Звичайно, спершу мала б назватися. Я – Люся. – І простягнула довгопалу руку.
Симон несподівано розхвилювався, відчувши її теплу м’якість.
Звільнивши від рукостискання, господиня сіла напроти, вправно відкоркувала пляшку дорогої горілки, наповнила чарки та відразу свою підняла:
-Тож, за знайомство, молодий сусіде!
– За знайомство, приємна пані! – підтримав, висловивши, що відчував.
Припросивши гостя закусувати, незадовго налила по другій і враз запитала, чи він пам’ятає свою колишню начальницю Ольгу.
– Авжеж, бо маю велике відчуття вдячності до тієї жінки…
– Мені ж, Симоне, в Італії вона – краща подруга… Минулої весни помер її чоловік. Певний час була, мовби перед порожнечею, адже кілька років тяжко працювала задля його лікування. А коли взнала, де я купила квартиру, відразу згадала про тебе. Хотіла б поспілкуватися з тобою…
“Я ж у глибині душі саме від Ольги сподівався вістки!” – промайнуло в голові Симона. Проте промовив:
-Гаразд, пишіть номер мого мобільного.
Пані Люся дістала свій телефон, що лежав на серванті, і занотувала продиктовані цифри. Він також на всяк випадок зберіг Олин номер.
-Зараз подругу не турбуватиму, адже вона працює. – відразу визначилась. – Повідомлю все завтра і ви собі при нагоді поспілкуєтеся. Сама ж уранці повертаюся до рідненького села, бо маю там іще повно справ. Через тиждень же – знову путь – дорога в Італію… – Й усміхнулася: – Ну, а тепер, бодай, тричі ми таки мусимо випити.
Симонові було приємно з нею, тому згідно кивнув, хоча ніколи не дозволяв собі більше, як сто грам. Бесіда пожвавішала. Господиня розповідала про заробітчанські будні, а він про завод… Вибрався ж сусід від сусідки, коли надворі стемніло і пляшка майже спорожніла…
Вдома підстаркуватий парубок знову довго не міг заснути. Того вечора від приємних переживань. Згадував свій нетривалий, але палкий роман з Ольгою. Тоді він був таким наївним, недосвідченим, і вона багато чого його навчила…
Симон прокинувся, щойно розвиднялось, а моторна пані Люся вже, знать, подалася до села, бо виразно почув грюк металевих дверей. Подумав, що нині може зателефонувати його перша жінка, яку не бачив мало не півтора десятка років, і сон пропав. Трохи поніжившись, вирішив навести лад у помешканні, щоб не нудитися. Надворі, на холоді, й так нічого робити.
Наближався полудень. Самітник акурат закінчив прибирання, як задзвонив телефон, що лежав у передпокої на поличці.
– Доброго дня, Симоне! – виразно почув незабутній голос. – Недавно розмовляла з подругою. Дуже дякую, що мене пам’ятаєш. Можна, буду час од часу тобі дзвонити?
– Навіть щодня. – переконливою згодою вирішив потішити Ольгу.
-Старатимуся. Зрештою, якраз через місяць приїду додому. Тоді хотіла б з тобою зустрітись.
– Буду радий бачити. – До речі, як ти там?
– Не маю чим дуже хвалитися, хоча на заробітках п’ять років. Та все – при зустрічі, яку чекатиму з нетерпінням. А як ти?
– Досі парубкую. Працюю на твоїй колишній посаді. Правда, тепер у відпустці…
– Дуже дякую, Симоне, ти мене так розрадив!..
– Нема за що, Олю, адже спілкування з тобою для мене завжди втіха…
– Бувай… – і замість приємного голосу почулися гудки. Немов у сні ще якийсь час вертів мобільним, не знаючи що з ним робити. Авжеж, всім єством відчував – щойно почалося його нове життя.
Щемливим маревом спливали день за днем, непомітно змінюючи Симона. Телефонні розмови з любою жінкою захоплювали його дужче, ніж риболовля, на яку впродовж відпустки вибрався лишень двічі. Перестали хвилювати проблеми на роботі. До неї повернувся, як до справи, не надто важливої. Начальство чомусь здивувалося й запропонувало іншу, більш високу посаду. Погодився, але попросив відпустку ще на тиждень.
Саме напередодні Ольга вже прибула до райцентру, куди вона тоді з чоловіком виїхала, і де тепер під опікою її батьків закінчувала восьмий клас дорогенька доця. Попри палкість почуттів, Симон з тривогою думав, як сприймуть його ті троє, не чужі для неї, люди. Врешті попросив, щоб спочатку будь – якого дня приїхала до нього. Зустріч погодили назавтра, тож, повертаючись з роботи, побігав по крамницях. А наступного дня вранці, по – святковому одягнувшись, недалеко від дому купив букет білих троянд і, маючи ще досить часу, поквапився до автобусної станції. На щастя, встановилася сонячна, ніжно – тепла травнева погода.
Симон упізнав Ольгу, тільки появилася в дверях великого, зі заштореними вікнами міжміського автобуса, хоча то була жінка, зовні зовсім не подібна на ту, яку зберігав у пам’яті. Замість ділового костюмчика – сіра плащова курточка, блакитна футболка, джинси, легенькі мокасини. А коротенька простоволоса зачіска й обличчя робила іншим. Він ступив крок назустріч і підхопив велику коричневу сумку з її лівиці. Поправивши на плечі іншу – білу, маленьку – вона усміхнулася:
-Дякую, милий. Доброго дня.
Відповівши, вручив її букет. Вони коротко, як колись, приховуючись, поцілувалися і вийшли на хідник.
– Вибач, кохана, що принц без коня.
– Це не найважливіше… А ти зовсім не змінився. Я ж, схоже, дуже. Лиш душа, стрепенулась, стала молодою, як побачила те місто, хоч з ним пов’язані не надто приємні спогади. На тому тлі – світлі наші зустрічі, і вони нині воскресили мене.
– Як шкода, що тоді повернувся твій Сергій…
– Не він був перепоною в подальших нашим стосункам. Я злякалася, бо завагітніла від тебе.
– Не розумію?..
-І вбила собі в голову, що тільки повернення до законного чоловіка зможе прикрити це… Зате потім й натерпілась.
– Тобто, Вікторія – моя дочка. – аж мурахи поповзли по спині.
-Так. Безперечно, маєш право сумніватися, але в наш час це не важко перевірити.
Вони неквапно йшли хідником, у затінку лип і кленів. Ольга, як натягнута струна. Симон – ошелешений. Однак він перервав коротку мовчанку:
-А що кажуть на те твої батьки? Врешті, як поведеться дівчинка?
– Мама все ще відтоді знає. Тато завше поступає так, аби мені було добре. За почуття ж доньки доведеться боротись нам обом…
Яка б картина їхніх стосунків не вималювалася дорогою, щойно опинившись у хаті, вони замкнулись і поринули в яскраву казку любощів, яку так несподівано знову відкрили. А напроти ліжка, на комоді біло – біло заздрили троянди…
До реалій чоловіка і жінку повернули пообіднє сонце, що пробивалось крізь штори, голод і солодка втома. Обоє невимовно щасливі, одягнувши шорти й футболки, дружно взялися накривати собі святковий стіл. З тим упоравшись, найперше наповнили бокали шампанським та випили на брудершафт.
-У нас, схоже, відразу виходять справжнісінькі заручини . – засіяла Ольга.
– Тільки, як сирітські. – Розчулено – сумовито мовив Симон.
– Не бідкайся, всьому свій час, – обійняла коханого. – Зберемо рідненьких на нашу весільну вечоринку.
– Твоїх, хіба.
– Чому ж, і твоїх, якщо забажаєш…
– Знову чимось хочеш приголомшити?.. – в кількох словах змішались недовіра і багаторічне сподівання.
-А маєш волю вислухати чергову банальну драму?
– Старатимусь зо всіх сил! – аж вигукнув.
– Понад тридцять шість років тому одна необачна наївна старшокласниця зі строгої побожної родини закохалась у парубка, який приїхав до її рідного містечка на завод у відрядження. За трохи милий відбув додому, а дівча залишилось із плодом того кохання в животику. Її батьки, (на щастя, закінчувався навчальний рік), помітивши біду, швиденько відвезли перелякану дитину в санаторій до знайомого лікаря, розпустивши поголос, що донька захворіла. Там у вересні вона дочасно родила хлопчика, якого спритна бабуся якось прилаштувала в дитячий будинок, а юній мамі повідомили про смерть дитинки. Авжеж, бідолашна мусила повертатись закінчувати школу. Розповідати долю тієї жінки докладніше? – Ольга перевела подих.
– Звісно…
– Отримавши болючий урок, вона довго оминала чоловіків. Зате вивчилась. Добилась керівної посади. Тоді один поважний колега по роботі умовив її вийти за нього. Та зовсім незадовго сталася друга трагедія. Він поїхав машиною забрати зі села її сестру і чоловіка. Дорогою потрапили в страшну аварію. Швагри загинули, а жінка залишилася інвалідом і з двома дітками. Не вагаючись, старшенька взяла на себе обов’язок допомагати нещасним чим могла. Відтак, покинувши роботу на підприємстві, яке почало занепадати, вона подалася заграницю на заробітки. Минали роки. При тітчиній допомозі виросли, вивчились і повиходили заміж обидві племінниці. А торік, на смертнім ложі, її матуся призналась, що дитинка тоді не померла…
-І хто ж та багатостраждальна жінка?
– Звичайно, пані Люся – моя подруга.
– Дивина… – лиш вичавив Симон.
– Тільки не суди її. Прости. Вона дуже добра, але зі складною долею жінка. Взнавши правду, відразу цілеспрямовано взялася тебе відшукувати.
-І ото, як приїздила, вже знала, що я її син? – затремтів чоловічий голос.
– Тоді ще ні. Та зустрічалась зі своїм першим коханням – твоїм татусем. Він, овдовівши, живе самотньо в невеликім селі сусідньої області. А в тім, що ти її син, упевнилася лишень у останній день перед недавнім від’їздом до Італії. Відтоді невимовно терзається, але не наважується тобі навіть зателефонувати. Як щось не так, вибач мені, любий. Я не її адвокат. Ви обоє дуже дорогі мені люди. – І, втомлена сердечною розповіддю, Ольга припала до грудей коханого. Тому не бачила його сліз. Проте за трохи Симон узяв себе в руки і прошепотів:
– Будь ласка, мила, набери номер маминого телефону…
Зіновій Федорук