Так відбувається щовесни. Місяць допитливо вже котрий травень вдивляється ночами у те, чого так і не зміг ще збагнути віками: намагається розгледіти-таки, розгадати, розпізнати, від чого так хмеліють люди цієї квітучої пори. Невтямки йому ніяк, що віднайшли надзвичайного у простенькому – до примітивності аж – цвітінні вишневого саду, яблуневому буянні…
Тюльпани он попід хатами у квітниках – та й ті нічого, крім кольору, не таять у собі чарівного! Тоді що ж діється від них з людьми? Чому в цю пору їхнього цвітіння вони такі замріяні, усміхнені? Або – заглиблені у свої спогади і неодмінно при цьому такі сентиментальні!
Місяцю й справді невтямки, адже він ніколи не кохав… Місяцю чуже це, бо ж і око його єдине – лише холодний мовчазний багатовіковий свідок того, що люди називають першим почуттям Великої Любові.
Леся ГУДЗЬ.