Роман Левандовський. CINEMA: поезії. – Чортків: Золота Пектораль, 2018. – 84 с.
В житті людини трапляється по-різному. Можна багато говорити про успіхи та невдачі, і про кожен з них – окремо. Та автор цих рядків немає наміру розпливатися «мисліями по древу» з цього приводу. Навіщо? Адже набагато вартісним вважаю пошук відповіді на запитання: навіщо людина взагалі приходить на білосвіт? І на цьому тлі будь-яка цікавість щодо удач і прикростей є похідною. А ще дуже хочеться знати чи є у творах молодої людини дихання часу, у якому вона живе, і її особистий подих.
Якщо з тієї точки зору оцінювати «Сінема» Романа Левандовського, то можна, безперечно, сказати, що він «промовляє» до сучасників голосом свого покоління. Вслухаймося у нього! І перш за все почуємо його самобутнє звучання. Звісно, якщо душі читачів самі прагнуть до цього. Бо нерідко чуємо нарікання, що молодь стала якоюсь не такою і не шанує старших. Категорично не згоден з такою позицією. Вже хоча б тому, що новизни у ній не існує.
Прошу вибачення за повторення тривіального судження. Не можу нічого вдіяти із собою, бо така думка угвинтилася у мою свідомість, поки перечитував версифікаторські спроби молодої людини. Особливо відтоді, коли зір наткнувся на щемливі рядки: «…а я до ранку виглядати сам лишився жорстокі армії жорстокого минулого». Хочемо того чи ні, а мені здається, що цим словосполученням Роман Левандовський по-своєму означив оті непомітні нам межі внутрішнього світу ровесників. І вони (хіба це не свідчення?) не є такими зацикленими у своїх особистісних почуваннях, а добре розуміють, що ніколи не відчують радощів майбутнього, якщо не оглядатимуться на минуле. Й погляд на цю реалію простий і трагічний водночас. Чи ми самі не винуваті у цьому?
«Здавалося, що цим фільмом я усім щось доведу. Як виявилося, титри набагато цікавіші». Чесно кажучи, коли читаєш таку відвертість то навідується думка про якусь песимістичність у настрої автора. Не сумніваюся, що й у деяких інших читачів виникне таке враження. Але подивімося глибше. Чи не можна у даному випадку говорити про відтворення відчутого словом через особистіснісне сприйняття, того, що не дає права спокійно спати? Можливо саме ця риса і різнить його та від деяких поетів старшого покоління, які зводять незриму стіну між собою та відображенням власного «Я», наче дуже бояться сумістити їх, бо, нібито цього не розуміють поціновувачі красного письменства. А Роман Левандовський немов хоче заперечити їм, постійно повторюючи: «Я знову тихо крокую за тобою слідом», «Я гуляю по ваших дахах», «Я хочу злітати у космос». (Давайте не будемо теоретитизувати навколо питання, що, мовляв, ліричного героя книги не варто уособлювати з автором. Я особисто навіть бачу своєрідний шарм у суміщенні). Давайте не забувати і про таке: ніщо так не возвеличує людину та не робить її ліпшою, як почуття кохання, тому з такою теплотою читаєш рядки на зразок: «хочеться жити тільки тобою», «ми з тобою завмерли на палубі корабля з тугими вітрилами», «твій мирний сон – моя щаслива зірка». Мені подобаються такі висловлювання. Але це – лише спроба описати образність авторового мислення, адже насправді вдалих висловлювань у «Сінема» більше., «З двору неба в двері ночі тиша утекла», «І день згорів як зламаний сірник», «Під незнайомим прапором пісень». А ще приваблюють такі чарівності, як: «сіра станція злив», «зраджене небо», «Полювання на серця». Не заперечуєте, що красиво? А може це і є вказівником шляху, на який повинен ступити молодий поет? Є ще один момент, на який, на мою думку, варто звернути увагу. Це – версифікаторське розмаїття. Вірніше, впевнені кроки до нього. Скажімо, вірші «Сінема», «Демон» й багато інших з цього видання написані у традиційному ключі з використанням силабо-тоніки. Класична ритмомелодика є характерною для сонета «Математика», катрена «Твій мирний сон». Зацікавлюють і восьмивірші «Янгол», «Гра». Й поряд з ними маємо тексти, котрі несуть у собі віяння постмодернової поетики. Це, зокрема, стосується прозовіршів «Ти і я», «Темний бік». Яскраві елементи білих віршів бачимо у творах «Я не боюсь», «На стіні висить картина». Бадьорість рваних ритмів відчувається у поезіях «Жителі скляного міста», «Назад у майбутнє». Отже, маємо ще один шлях до розпросторення тракту поетового вираження розмислів над плином часу.
І, напевне, є якась логічність у тому, що все це молодий поет об’єднав назвою «Сінема». Що там не кажіть, а таки заляглася у цьому слові якась ностальгічність. А разом з розмислами про минуле знаходимо роздуми про сучасність та майбутнє, переплівшись в єдине ціле. Хіба не вказує це на те, що Роман Левандовський і в майбутньому і надалі дивуватиме новими творчими пошуками? Принаймні, автор цих рядків вірить, що так воно і буде!
І наостанок. Можна багато балакати на вищезгадані теми, висловлюючи захопливі епітети на адресу автора книги. Є за що! Та чомусь все більше схиляюся до думки, що Роман Левандовський розуміє: єлейні словеса, безумовно, тішать душу, але чомусь хочеться й іншого А чого конкретно – ще не знає і сам. Бо шукає себе у слові. І цього пошуку я йому щиро бажаю!
Ігор Фарина, член НСПУ