Війна – це завжди смерть і сльози, насилля і жорстокість, скалічені тіла і понівечені душі; це спільне для всіх горе і виплакані очі матерів, батьків, дружин і нелегка сирітська доля дітей.
Вночі 24 лютого росія відкрито розпочала повномасштабну війну проти України, атакувавши ракетами Київ та ще низку українських міст.
Щодня біженці зі зруйнованих міст їдуть на захід країни, зокрема і на Чортківщину. Більшість з них тут транзитом – далі прямують до кордону, але чимало і залишається.
У Чортківському районі за житло для людей, які втікають від бомбардувань, стають санаторії, готелі, церкви та школи.
Наші чортківські родини, церковні громади і комунальні заклади теж масово приймають тих, хто рятується від російських окупантів. У Чортків вже приїхало більше трьох тисяч осіб з Києва, Маріуполя, Чернігова, Харкова… Всі вони – свідки жахливих подій війни, яку затіяла росія на території України.
Охоплений війною Харків з початку російської збройної агресії покинули тисячі людей. Серед них – Олена Коновальчук з родиною. У Чорткові знайшли прихисток – Олена, її чоловік Володимир, донька Анастасія з зятем, їх дев’ятилітній син Тимур, свати, інші близькі родичі – сімнадцятеро осіб, семеро з них – діти. З якими труднощами зіткнулися переселенці при переїзді, – з’ясовували наші кореспонденти.
З Оленою Юріївною ми зустрілися надвечір. Вона, незважаючи на війну, залишилася веселою, життєрадісною, вольовою жінкою. Припускаємо, що її душу огортає невимовний смуток за розбомблений Харків, постійні переживання за маму і сестру, які не встигли виїхати разом з нею до початку активної фази бойових дій. Мама Варвара Яківна, 1949 р. н., мешкає у с. Перемога (Вовчанський напрямок), нині окуповане російськими солдатами, сестра Наталія живе у с. Кулиничі під Харковом, кілька днів тому окупанти знищили ракетами у цьому населеному пункті потужний хлібозавод. Але не час, мабуть, опускати руки. Сльозами не зарадиш ніякій біді, з Божою допомогою треба пережити це рукотворне пекло війни.
Працює наша героїня бухгалтером у харківському представництві крупної турецької компанії. Здавалося б, звичайна українська жінка, ніхто й не скаже, що півтора місяця тому вона із двома тривожними валізами і собакою похапцем покидали Харків, тікаючи від страшних бомбардувань і обстрілів. Сьогодні у Харкові розбомблено багато шкіл, цивільних будинків, муніципальних й історичних будівель.
«Зранку 24 лютого, – згадує пані Олена, – ми з чоловіком прокинулася від страшних вибухів, одразу зникли мобільний зв’язок та Інтернет, доступ до національних телеканалів. Виглянувши у вікно, я вжахнулася: потужний вибух підняв хмару диму з вогнем за сусідніми будинками. Ми мешкаємо в одній з квартир на сьомому поверсі багатоповерхового будинку у районі Салтівка. Мешканці Салтівки масово покидають свої оселі через постійні обстріли.
Сусідить з нашим районом багатостраждальний район Північна Салтівка, де проживає понад 400 тисяч осіб, який окупанти, так здається, вже знищили повністю. Про це багато зараз пишеться у ЗМІ. З початку війни він зазнає найінтенсивніших бомбардувань. Це один з наймолодших районів Харкова. На території функціонувало п’ять шкіл, вісім дитячих садочків, поліклініка тощо.
Нас від побаченого охопили розпач і паніка, дуже переживали за долю рідних. Кілька діб ми спали на матраці у коридорі, потім, коли бомбардування посилились – змушені були спускатись у бомбосховище.
Донька з зятем живуть у центрі міста. З Салтівки до їх помешкання десь зо 22 км. За них переживала чи не найбільше. Внукові моєму тільки дев’ять років. До речі, донька цими днями у Чорткові відзначила свій 32-й день народження.
Першого березня, коли на площу Свободи впали ракети, зателефонувала донька і каже: «Мамо, даю тобі п’ятнадцять хвилин на збори. Бери з собою все необхідне і їдемо звідси якнайдалі».
Так і почалися наші «мандри». Вибравшись із пекла, їхали світ за очі. Спочатку шукали прихистку у Дніпрі, потім у Кропивницькому і Вінниці. Відтак за порадою добрих людей перебралися аж у Чортків. Усюди, де ми відпочивали і ночували, люди приймали нас добре. Співчували і допомагали нам, всі були нажахані війною.
Чортків прийняв нас гостинно: донька із сином поселились у новозбудованому приміщенні благодійного фонду «Віфезда» (с. Угринь), зять замешкав у хостелі, ми з чоловіком у приватному помешканні. Розселились по різних місцинах вашого затишного міста. Ми тепер, крім своєї собаки, доглядаємо ще дві – доньки і сватів. Є можливість два рази в день їх вигулювати».
Запитуємо Олену Юріївну: «Чим вразив вас Чортків?». Не роздумуючи, відповідає: «Гостинністю місцевих жителів, охайністю і великою кількістю церков». Жінка не може сидіти на місці – пішла волонтерити в катедральний собор Верх. Ап. Петра і Павла, вдосконалює українську мову і не перестає мріяти про повернення у рідний Харків.
«Харків, – переконана жінка, – одне з найкрасивіших міст України. Він не тільки крупний науковий і промисловий центр, у якому багато науково-дослідних і навчальних інститутів, а красиве і цікаве місто зі своєю історією. В центрі міста розташований прекрасний парк ім. Тараса Шевченка, біля нього – площа Свободи, найбільша у Європі. Тут зазвичай проходять всі міські свята, мистецькі фестивалі.
Неподалік стоїть нова будівля Харківського театру опери і балету – цікава монументальна споруда, перед якою побудовано надзвичайно вражаючі фонтани. У Харкові працюють кінотеатри, театри, музеї, є цирк і планетарій».
Жінка до цих пір не може збагнути філософії цієї страшної війни. Орки винищують російськомовне населення на сході нашої країни. Кожен четвертий житель Харкова має родичів у росії. Батько Олени Юріївни теж був росіянином, 12 років тому помер.
«Я розмовляю українською мовою, знаю її. Вдячна за це своїй вчительці Любові Ємілянівні Третяковій. Пам’ятаю ще зі шкільних часів один епізод, який теплить серце дотепер, хоча вже минуло дуже багато років, як закінчила школу. Одного разу, на якомусь з уроків, треба було заповнити анкету і у ній вказати свою національність. «Що порадите написати?» – запитала я вчительку. «Як що?» – здивувалася вона. «В Україні живеш, український хліб їсиш, то і пиши «українка…». Коротко і ясно.
Після усього почутого серце закипає ненавистю до ворогів і співпереживанням за наших співвітчизників, котрі не по своїй волі опинились у великій скруті. Ми, направду, можемо допомогти їм лише своїм чуйним ставленням, своєю молитвою і скромною пожертвою, щоб облегшити їхні страждання і біль. Господь відплатить це сторицею.
Запам’ятаймо, що однією з найголовніших чеснот справжнього християнина є милосердя. Здатність бачити зболені очі тих, хто потребує опіки, підтримки та одночасно вміти відгукуватися на біль іншого, простягнути руку допомоги, щоб вивищитися самому у духовному сенсі – це одна з визначальних рис повноцінної, гармонійної особистості, що керується засадами благодійництва і милосердя.
Бо, як сказано в Біблії: «…дане таємно – винагородиться явно…»
Володимир ПОГОРЕЦЬКИЙ,
“Голос народу”.
Фото: з архіву Олени Ковальчук