Вирвати день з календаря – не означає, що його не буде в реальності. У плинності часу. Навіть за такими затертими штампами, як оці дві фрази, є щось індивідуальне. У сфері досвіду. Індивідуального. Якщо індивідуальне теж не помножити на нуль відносності. Бо, яке ж воно індивідуальне, якщо повторюється у всіх і кожного, і в різний час, і в різному топосі. Хіба що в один момент уперше в житті в одного індивіда, а далі – під грифом штампів.
Та все ж повернімося до дня, якого чомусь хочуть вирвати. Цього разу з календаря. Наче щось не те, не бажане чи жахливе не може статися в інший, не вирваний день. Який тоді сенс щось виривати.
І питання: коли. Після того, як сталося? Перед тим, як могло би? Перед усвідомленням можливості події чи після?
Ще календар. Мірило мірил. Форма часу. Форма форми вираження хроносу. Наче час можна вмістити в якусь математичну форму [не плутати з формулою]. Яку не можна переінакшити, сюди-туди, додавши парочку днів чи годин. Адже ж було і таке в історії. Не виключено, що й буде.
Час взагалі би здалося розширити. Останнім часом [мало не вибачилась за тавтологію, та згадала, що це зовсім відмінне поняття, хоч звукова оболонка однаковісінька] часу не вистачає. Халепа ще та [читати дилема]. Бо не події і справи хочеться зменшити, а саме часу збільшити… розширити…
І що таке день у цій фразі? Подія? Відтинок часу, у який щось відбулося чи не відбулося? І чому якась мить має псувати уявлення про всі інші миті у цьому відрізку часу?
Тай причинно-наслідкові ланцюги ніхто не відміняв. Бо хто там знає, яким позитивом завтра обернеться позавчорашній негатив.
Тим не менше, листопад вирваних днів на околицях і провулках ілюзій підмітає двірник часу.
Христина Букатчук
«Головне в житті – життя. А решта – література», – казав Василь Стефаник. У житті – життя, життєвий час! Той час, що про нього мовить Сенека: «Ніщо не є нашою власністю, – ніщо, окрім часу, яким живемо, в якому живемо. Все інше чуже» («Моральні листи до Луцілія»). Та чи живемо ми в часі, в якому живемо? Андрій Содомора стверджує, що «…час – це те, що у ньому. /…/ Вцілілій миті тій нема ціни / Бо час – одлуння втрати: / він – це ми» («Поезія. Проза»). Отож мандруймо дорогою життя, досліджуючи, що ж у цьому часі ми знайшли, чим його наповнили, адже кожна зміна починається з усвідомлення сутності свого «Я» – частини великого Цілого, бо «думка прагне глибини й тихості».
Час є суб’єктивною похідною нашого розуму від реального процесу руху в навколишньому світі. Об’єктивно відтворюючи динаміку руху, розум суб’єктивно зберігає усю інформацію, яка в ньому нагромаджується. Поза розумом немає образів, не існує і часу, але є рух. Вчені стверджують, що рух – це об’єктивна, а час суб’єктивна категорія, оскільки час є способом сприйняття руху розумною (мислячою) природою (обговорюються докази того, що зірки, планети [і наша рідна Земля] живі і здатні мислити).
Бог живе у ВІЧНОСТІ і для нього не існує минулого, теперішнього, майбутнього – ВІЧНІСТЬ ТУТ І ТЕПЕР. БОГ ЗНАЄ ІСТИНУ І ПАНУЄ У ВІЧНОСТІ, бо «Бог – інтеграл вічного» (Юрій Олійник, «Живі й мертві».
https://zbruc.eu/node/115027