Наші недруги, свої манкурти, яничари, перевертні, відступники – все сміття, що ядом дихає на нашу Материнську Мову, не лагодиться в дорогу туди, звідки було завіяне до нас вітрами історії. Навспак, воно піною юшиться, шаленіє в передсмертних конвульсіях, шипить, ричить, горланить, пхає свої кістляві сухі й покручені граблі-ручища до Неоскверненної, Святої, Непорочної Української Мови.
А Вона простує в майбуття – світле й вічне! Скільки б не скавучала сухоребра сука – караван однак не спиниться. Бо на то нема волі Караванника – Народу Українського. Він веде ЇЇ в зоряну вись.
Наша Мова ніжно леліється-плекається як первородна своєю чарівною Ненею-Україною, яка купає свою доцю в рясті, барвінку, спориші, калині.
Василь Симоненко, мужній Витязь, як Христос до Своєї Богоматері, навічно засвітив у небесах росяно-ліричні акорди:
Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З Тебе дивуватися повік…
Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З Матір’ю побуть на самоті.
Рідко, Нене, згадують про Тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти живуть на небі,
Ходить їх до біса на землі.
Україно, Ти моя Молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За Твоє життя, Твої права.
Ради Тебе перли в душу сію,
Ради Тебе мислю і творю…
Хай мовчать америки й росії,
Коли я з Тобою говорю.
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи – все одно
Я проллюся крапелькою крові
На Твоє священне знамено.
Українці, жиймо-будьмо в Бозі з Україною і Мовою!
Зиновій Бичко