Всі в будинку мають Пилипа за дурника. Але йому то до дупи. Він годинами тирчить у під’їзді біля своєї квартири і щоразу, коли поряд проходить хтось протилежної статі, здирає із себе штани і трусить своїм причандалом.
“Миші говорити не вміють! І коти говорити не вміють!”
Таке репетує, коли підтягає штанці назад. А тоді щодуху кидається в двері своєї квартири і замикається. Сполотнілі від страху жертви його дурної звички чують, як важко дихає і сопе за дверима Пилип. І тікають, тікають подалі від того дебіла.
Кілька разів мужики його духопелили, добре так духопелили. Приїжджала швидка й пару тижнів у домі було спокійно. Але потім усе починалося заново. В дурнуватій довбешці Пилипа ніц не мінялося. До цього всі звиклися, бо великої шкоди від того нікому. А хто й боявся, всеодно ходив сходами, бо ліфтом у п’ятиповерхівці й не пахло.
Пилип живе сам. До нього приходить сестра і готує їсти. І за квартиру теж платить. У сестри чоловік і діти. У Пилипа більше нікого немає.
Юля живе в квартирі навпроти. У неї батьки і кіт – чорний, з білою плямою прямо на лобі. Кіт кастрований і кицьки його не цікавлять. А про батька говорять, ніби у того роман із якоюсь артисткою, але мама у те все не вірить. Каже, що на нього й двірничиха не поведеться. Мамі видніше.
Юля ходить до школи, до останнього класу. На перерві вона з дівками ходить у сад за спортивним майданчиком – зі школи його не видно – і вкупі вони там триндять та курять дешеві тоненькі слімси. Триндять про хлопців, про те коли і з ким переспали, про вчителів, які задовбали, чи про батьків, які не пускають гуляти допізна. Юлька здебільшого слухає – їй немає чого сказати.
Коли Юльці виповнилося тринадцять, батьки в подарунок купили їй синю сукенку. Синю-синю. Таку, як шанелівська, але не чорну, а синю. Трохи вищу колін. Сукня подобалася дівчиську. Дуже подобалася. Вона крутилася в ній перед дзеркалом, роззиралася зусібіч, гладила довго руками тканину і усміхалася. Відтоді дівча майже не розлучалося з платтям. Одягала його усюди, куди одягають щось. Крім басейну чи крім фізкультури. Маму це дратувало подеколи, а батько відмахувався – роби там що хочеш.
“Та зніми вже ту сукню! Скільки можна?! Випери хоч.”
Мати кричала. Бризки слини розліталися разом зі словами квартирою і прилипали до стін, до підлоги, до стелі, до синьої сукні.
Зараз у Юлі виросли груди і збільшились стегна. Чоловіки дивились на неї хтиво й голодно. Їли поглядами й говорили про непристойне. Юлька хитро всміхалася і мовчала. Сукні було вже три з гаком і юнка ледве вміщалась у неї.
Коли дівка проходила повз Пилипа, той не знімав штанців, нічого не діставав напоказ і не кричав про мишей та котів. Він стояв, як укопаний, а губи і руки у нього тремтіли, щока – сіпалась, очі дивились в ніщо і всюди.
“Що, дурнику, я гарна?”
Вона задирала край плаття, щоб Пилип міг побачити спіднє, корчила губи в щось схоже на поцілунок і хутко ховалася у квартирі..
Пилип стояв телепнем. Його ніздрі здригалися від великих потоків повітря, що затікали і витікали з його грудей. Дуже важко сопів, але й далі стояв і не рухався.
У Юлі ще не було чоловіка – між своїх однокласниць вона пасла задніх в цім ділі. Часто бажання прокидалося внизу живота й дівці було непереливки. Все тіло горіло й палахкотіло. Було важко дихати й серцебиття так пришвидшувалося, що здавалося, ніби гупання серця чутно і за квартал. Тоді вона опускала руки й в нестямі доводила справу до вибуху.
Антон жив у будинку, що поряд. Часто ходив подвір’ям, що було спільним для двох висоток. Юля підчікувала під вікном, щоб побачити, як молодий білокосий красунчик дефілює двором, і зникає крізь арку у місто. Він подобався їй, але дівка соромилася хоч натякнути хлопчині на це. У дворі Антона прозвали Антоніо і говорили, що він нібито гей. Але Юлька не вірить у те і частенько нафантазовує якби кохалася з ним.
“Я це зроблю. Більше не можу терпіти.”
Юлька дивиться, як за вікном зникає спина Антона у дверях будинку і як голуби розлітаються врізнобіч, коли хлопають двері. Її щоки рожевіють, а всі її м’язи напружуються. Кидає оком на синю сукню і бере її в руки. Сукня уже не така синя-синя – сукня уже сотні раз зношена й прана. Дівка залазить у плаття й воно тріщить під пахвою по шву.
“Капець!”
Юлька не вірить. Юльці не хочеться вірити в те, в що не хочеться вірити. Юльці потрібна та сукня і диво трапляється.
“Не видно. Майже не видно.”
Дівча оглядає у дзеркалі тріщину й зітхає з полегкістю.
“Нібито норм. Нібито норм…”
А тоді стає під вікном і чекає. Дивиться на двері сусіднього дому й щоразу, коли ті відчиняються, примружує очі й вдивляється в постаті, що виринають із них. Годинник, що на стіні, гучно цокає, і то велика стрілка наздоганяє малу, то мала наздоганяє велику. А може то видається.
Юльці не страшно, бо вона вже все вирішила. Головне – дочекатися.
Ну ось. Ось він виходить. Антон йде повільно, а Юлька уже підірвалась і чкурнула із дому. Пилип на своєму постійному місці. Стоїть, як укопаний, очима кліпає. Очманілим поглядом проводжає дівчиську, що пролетіла повз нього кулею.
Антона вона доганяє на вулиці, вже за аркою. Обганяє й перегороджує дорогу йому. Вітер тріпоче краєм сукенки і торкається до її ледь засмаглих колін. Вона стоїть і відхекується. І Антон теж стоїть. В нього дивний і трохи наляканий вираз обличчя. Але Юлька бере його руку і коли той відсахується, то не відпускає, а зжимає міцніше.
“Я хочу тобі віддатися!”
Слова вистрибують із неї гучно і впевнено. Вона не сумнівається, бо вже продумала, що казати. І себе переконала, що Антон все ж погодиться. Бо як не погодитись, коли дівка сама себе пропонує, ось так просто.
Хлопець говорить, що як так, що нібито ж якось неправильно, що ще щось. Його мова непевна. Видно, що зненацька застуканий, що ошелешений. Такого легко дожати. І Юлька вміло доводить усе це до згоди. Без всіляких там церемоній тащить його за руку з собою – до річки.
Вона все продумала.
Ззаду за ними прямує щось тінню. Поодалік. Тінь – то Пилип. Він важко дихає і сопе.
Юлька спиняється між піском і водою. Хвилями обмиває ріка її ноги. Вона відпускає Антонову руку і той мовчки чекає. Дівка знімає із себе синю сукенку й жбурляє її на пісок. Потім скидає решту й голою пригає в річку. Пливе кілька метрів і повертається. Антон вже теж вспів звільнитись від одягу. Вони лягають на синю сукенку і Юлька вперше пізнає чоловіка. Він швидко рухається і швидко кінчає. Вона здивовано дивиться в його очі і в її погляді читаються незрозумілість та ще неосмислене розчарування.
“Йди. Йди звідси!”
Вона кричить на Антона і б’є своїми дрібними кулаками його по обличчю.
“Дура психована!”
Антон згрібає речі та віддаляється від голого тіла Юльки.. За кілька метрів він озирається й верещить що є духу:
“На всю голову!”
На синій сукні червона пляма. Свіжа, щойно вичавлена кров багряніє на ній. Юлька сидить на піску, обхопивши коліна руками, і плаче. Сльози капають на розпечений під сонцем пісок і висихають умить. А потім Юлька підіймається й довго дивиться на синю сукню. А тоді як розрегочеться!
“Ахахахаха!!!”
Юлька біжить голяком через місто й регоче. Вона нікого не чує й не бачить. Вона регоче й біжить, біжить і регоче. А синє плаття лежить на піску і мовчить. Мовчить, доки з кущів не виходить Пилип, не виходить, а виповзає. І повзе Пилип по піску аж до сукні. Над нею схиляється і роздивляється пляму, прикладає до неї вухо – прислухається, втикається в неї носом – внюхується. А тоді акуратно складає сукенку – дуже повільно і розхвильовано. І несе її у руках через все місто.
А наступного дня Юлька виходить із хати і натикається на Пилипа. Він і далі тирчить біля своєї квартири. А перед ним, на підлозі, розстелена синя сукня з багряною плямою. Пилип дивиться то на Юльку, то на плаття – і сопе. Юлька стоїть і дивиться то на Пилипа, то на плаття й нічого не каже. І тоді дівка хватає своєю рукою Пилипову й міцно зжимає.
“Ти будеш моїм, еге ж, дурнику?”
Юлька регоче, аж шибки у вікнах трясуться