«Внутрішня комунікативна система ліричних текстів (різновиди адресанта, адресата і ліричної експресії)»

Актуальність теми дослідження
Тема дослідження є надзвичайно актуальною для сучасного літературознавства. Оскільки питання комунікативного повідомлення в контексті експерименталізму досліджується вперше то й поготів. Крім того, крізь призму внутрішньотекстуальної ліричної комунікації «адресант – лірична експресія – адресат» та епічної нарації уперше в українському літературознавстві запропоновано систематизовану багаторівневу комунікативну модель ліричної експресії, її змісту, форм, суб’єктів та адресатів ліричного мовлення. А також методологічні концепції та теоретичні дослідження крізь призму історичної парадигми, що дають вагомий внесок у розвиток сучасної наратології.

Наукова новизна результатів дослідження
Крізь призму художньо-виражальних засобів поетичної фоніки, ритміки, строфіки, графіки, лексики, синтаксису, риторичних фігур, образної системи, композиції, тематики, інтертекстуальності – окреслено суб’єктну систему ліричної експресії. Зокрема вперше згадується про ліричну експресію в експериментальних текстах. Зауважено, що в текстах експериментальної поезії проявляється неординарність вияву ліричної експресії. Крізь призму масової культури постмодернізму розкрито новітні форми імітації писемного мовлення, – як-от графіті, мурали тощо.

Ступінь обґрунтованості та достовірності наукових положень висновків і рекомендацій, сформульованих у дисертації
Добре організована структура дослідження. Від традиції до сучасності, від історії крізь призму методології до теорії. Розкрито риторичну природу художньої комунікації, образ ліричного адресата як комунікативної інстанції, спроба конструктивного аналізу внутрішньо комунікативної моделі ліричних текстів. До аналізу комунікативної структури залучено чималу кількість ліричних творів провідних письменників, – як-от Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Миколи Вороного, Олександра Олеся, Максима Рильського, Михайля Семенка, Богдана-Ігоря Антонича, Олени Теліги, Івана Драча, Юрія Тарнавського, Ліни Костенко, Василя Симоненка, Сергія Жадана, Галини Крук, Назара Федорака та ін. Крім того, на підкріплення достовірності наукових положень, висновків та рекомендацій залучено потужну методологічну основу праць зарубіжних та вітчизняних вчених, – як-от Девід Сміт, Джонатан Каллер, Бріджіт Тойкер, Евн Мюллер-Зетельман, Анатолій Ткаченко, Юрій Чумаков, Тамара Сільман, Віталій Назарець, Іван Лучук, Андрій Підпалий, Юлія Починок.
Зокрема у праці викладено елементи наративних методик, теорії комунікації, комунікативної лінгвістики, літературної комунікації, теорії діалогічності, суб’єктну організацію лірики. Додатково залучено психоаналітичний та екзистенціоналістський методи, для інтерпретації найбільш суб’єктивної форми лірики – першоособової. Також використано герменевтичний підхід для глибшого тлумачення текстів з імпліцитними комунікативними інстанціями.
У дисертації чітко окреслено інтерсеміотичні тенденції: драматизацію в рольовій ліриці, музичність у символізмі, роль малярських ефектів в імпресіонізмі, використання досвіду кінематографії в поезії авангардизму, роль Інтернету у трансформаціях сучасного поетичного тексту.
Авторка для наочності подала схему співвідношення ролей А. Окопень-Славінської, а також модель-схему літературної генерики А. Ткаченка.

Повнота викладу результатів дослідження в опублікованих працях
Перше зауваження щодо цього пункту стосується вузької географії наукового розповсюдження тексту, друге – кількості опублікованих матеріалів. Всього 8 публікацій, з яких лише 4 у фахових виданнях ДАК України та 1 у закордонному виданні. Хоча тут дисертантка повністю виконала вимоги ДАК України – зазначені наукові конференції і видання є цілком авторитетними.

Теоретичне та практичне значення результатів дослідження
Тема дисертації відповідає навчальним планам і програмам кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського національного університету імені І. Франка. Основний напрям досліджень здійснено за програмою «Літературознавча думка від класики до сучасності: концепти, теорії, методології». Зокрема – на 3 курсі серед навчальних курсів запропоновано «Основи літературної комунікації» (на вибір студента). Мається на увазі передусім зовнішньотекстуальна літературна комунікація, що передбачає діалог автора та читача. В межах літературного тексту (внутрішньотекстуальна літературна комунікація пов’язана зі співіснуванням голосів різних суб’єктів свідомості в художньому творі), а також між текстами (міжтекстуальна літературна комунікація, зумовлена інтертекстуальними зв’язками між різними текстами культури). Власне у таких перегуках дисертації із спецкурсом кафедри, яку варто трактувати як базу, що породжує наукове сприймання естетичних повідомлень (у контексті наратології), як-от поняття вірш-як-лист, естетична комунікація, семіотика, знакові системи, ми й вбачаємо практичну цінність роботи.
Крім того для наступних наукових пошуків надзвичайно важливим пунктом є наявність добре сформованої методологічної бази, як-от теорія комунікації, комунікативна лінгвістика, наратологічний та інтертекстуальний аналіз текстів. Добре розкрито особливість естетичного повідомлення крізь призму екстратекстуальної літературної комунікації, взаємодії «авторської інтенції», «інтенції тексту», інтенції читача. Застосовано структурально-семіотичні наратологічні теорії, поетику відкритого твору, подано емпіричного автора та суб’єкта літературного твору, психологію творення та рецепції художнього тексту крізь призму соціології літератури та літературної комунікації. Власне тому цю працю ми рекомендуємо видати як монографічне дослідження для наступного наукового розвитку теоретичної думки.

Дискусійні положення та зауваження до дисертації
Вузька географія апробації наукових досліджень та невеликий кількісний показник. Лише 10 наукових конференцій, 8 з яких відбулися у Львові.
Крізь текст траплялися дрібні стилістичні, лексичні та граматичні недогляди, які авторка частково врахувала в остаточному варіанті тексту.
Текст автореферату частково дублює текст дисертації.
Дуже важливо, що авторка у своєму тексті порушила дискусійне і дещо дражливе питання на С. 98-99: «З точки зору суб’єктної організації ліричного тексту вважаю недоречними терміни «нульовий адресант», «безсуб’єктна лірика», оскільки, як стверджує сучасна наука, кожне висловлювання має адресанта, якщо не явного, то прихованого (імпліцитного)». Я з цією думкою цілком погоджуюся і вважаю, що її потрібно враховувати при підготовці наступних навчально-наукових чи методичних матеріалів, словникових статей, підручників, посібників тощо.

1. Авторка зуміла дійти важливих висновків про специфіку образного мислення в ліриці на основі зіставних спостережень над творчістю трьох поетів-дисидентів – українця Василя Стуса, чеха Яна Заграднічека і росіянина Віктора Бокова. Підтримую такий напрям дослідження і раджу в майбутньому розширити географію спостережень, ширше залучаючи в якості ілюстративного матеріалу поетичні твори зарубіжних літератур з метою виявити національну специфіку ліричної експресії. Адже, справді, дуже відрізняються європейський і, скажімо, східноазійський типи ліричного мислення, тим часом у дисертації ця проблема не порушена – лише один раз побіжно згадано жанр хайку.

2. Теоретично важливою є проблематика, пов’язана з межами ліричної експресії. З одного боку, йдеться про внутрішньолітературні родові розмежування, скажімо, про помежів’я лірики та епосу, і це питання досить ґрунтовно і переконливо обмірковане в роботі. А з другого боку, цікавим є питання про прикордоння лірики і позалітературних сфер, і це питання досить фрагментарно обговорюється в підрозділі 4.3 «Експериментальна поезія: інтерсеміотичні (міжродові, міжмистецькі, міждискурсивні) різновиди ліричного мовлення». Цікаво було б почути на захисті чіткіше формулювання позиції дисертантки: в чому полягає специфіка ліричної експресії летризму як візуальної літературної гри, а також гри звуками, колористикою? І де в таких текстах Ви вбачаєте традиційні комунікативні категорії «адресат», «адресант», «повідомлення»?

3. Чи можна розрізнити відправника і сприймача, ліричне Я, ліричне мовлення у перформансі? Перформанс – це безпосередня взаємодія автора з учасником мистецької події, в якій зникає межа між творцем і сприймачем, а замість готового мистецького продукту отримуємо мистецьку дію. До речі, перформанс не є чимсь супермодерним, бо ця форма відома з прадавніх часів людської цивілізації, коли до синкретичного ритуального дійства, яке поєднувало музику, слово, танець і не припускало пасивного сприймання, бо залучало до співтворчого акту всіх присутніх.

4. Ще одне дискусійне питання, відповідь на яке хотілося б почути на захисті дисертації. Очевидним є те, що ліричний, як і будь-який інший літературний текст живе у світі текстів і не може існувати без інтертекстуального прочитання. У дисертації поняття інтертекстуальності присутнє епізодично. Чи не варто все-таки теоретично осмислити інтертекстуальність як спосіб ліричної експресії, або ж сформулюю інакше: висвітлити специфіку ліричної експресії крізь призму теорії інтертекстуальності?
Звісно, хоча до формулювання цих питань підштовхує текст роботи, вони мають ширший теоретичний обсяг і їхнє вирішення частково виходить за межі дисертаційної теми. І все ж було б цікаво почути від шановної авторки відповіді про можливі перспективи їхнього дослідження в майбутньому.

кандидат філологічних наук,
викладач кафедри педагогіки вищої школи
та суспільних дисциплін
Тернопільського національного медичного університету
імені І.Я. Горбачевського
Юлія Починок