26 березня у с. Росохач Чортківського району відбулось відкриття меморіальної дошки українському письменнику, політв’язню Степанові Сапелякові на посмертне відзначення його 65-ліття. Ініційоване пам’ятне спорудження Національною спілкою письменників України та редакцією «Золотої Пекторалі» на чолі з письменником, меценатом, редактором Володимиром Погорецьким. Почесну дошку, освячену душпастирями, встановлено на фасаді школи в с. Росохач, де навчався майбутній український дисидент.
Людності зібралося чимало: очільники влади разом із депутатом Олегом Барною, односельчани, уся небайдужа інтелігенція краю. Вшанувати побратима словами нескореної поезії та пісні прибула письменницька делегація з Івано-Франківщини, Тернопілля, Буковини, Києва, Волині й Поділля. Низько вклонились Матері українсього борця найпочесніші гості – голова Тернопільського обласного товариства «Меморіал» Богдан Хаворівський, заслужений графік Євген Удін, заслужений художник Богдан Ткачик. Зі слів поета-пісняра Олександра Смика, це ті представлені особи, котрі першими познайомились із С. Сапеляком на Тернопіллі, привезли його на рідну землю із заслання, «підставили йому своє плече». А сьогодні – презентують музейну епістолярну спадщину поета, демонструють раритетні, власноруч виготовлені листівки з емблемами нагород та іменем українського Страждальця. Подаровані вони майбутньому музею С. Сапеляка у рідній школі. Разом з митцями старшого нинішнє, молодше, й по синівському братнє покоління – літературний критик та публіцист Євген Баран, письменник, краєзнавець Богдан Мельничук, письменник, науковець Ігор Павлюк, поетеса Ганна Костів, фотохудожниця й журналіст Валентина Семеняк, заслужений артист України Іван Дерда та ін. Це ті чи інші люди, що безпосередньо сходилися на українських шляхах з видатним Степаном Сапеляком, і у них щонайкращі спогади… Так, Ігор Павлюк згадує, як познайомився з Людиною слова на Шевченківських читаннях у Севастополі, і як йому вистачило однієї доби, що розпізнати Непереборну жагу до життя та свободи Степана Сапеляка. Валентина Семеняк із гостювань на Харківщині, другої батькіщини поета, в рукописі зберігає непереборний образ Матері Ганни Костянтинівни, що пройшла й свій шлях Голгофи заради Сина. І такий образ відповідає дійсності. Поміж письменницькою когортою спогадів не перелічити, як і не передати вдячності й любові Ганни Наконечної, директора школи, котра тривалий період листувалася із С. Сапеляком. На пошануванні й Матір разом із внуками, небожами Степана. Зі сльозах в очах тішиться, що бачить сузір’я скількох друзів і поціновувавчів її сина. Згадує, як поневірявся її Степан хабаровськими землями, як добровільно прийняв суд московської влади, одна не розкаявся у тому, чого він не робив. Про внуків, рідних дітей Степана – двох синів Тараса й Остапа та дочку Анастасію говорить з гордістю. Вони, хоч і на Харківщині, і уже дорослі, та не забувають про рідну бабусю, часто телефонують, інколи приїжджають. І чи матимуть подивування він пам’ятної дошки на честь батька, можемо тільки здогадуватися. Краще б він жив…
Надія Сасанчин
