Тьмища була непрозірною. «Сивий» з власного досвіду знав, що у таку пору можна чекати на несподівану, неприємно забарвлену. Диверсанти не дріматимуть. Підійдуть впритул, нароблять рейваху і займуть вигідну позицію. Вже тричі за це літо намагалися, але… Тому він, стоячи на посту, вслухався у кожен шурхіт. Хто-хто, а недавній вчитель біології теорією і практикою підштовхнувся до того, що тишина уміє промовляти. Той, хто підкрадається неодмінно сполохає якусь комашину і вона обурено подасть сигнал іншим.
Не помилився. Десь вдалині озвався цвіркун. І це стривожило. Почав вслухатися у сумеркність. Хтось чалапав до них, не думаючи про осторогу. Напружився, клацнув затвором автомата.
– Хто там? – прокричав у невидне, не висовуючись з окопчика.
– Свій! Свій! Не стріляйте!
– Залишайся на місці і не ворушися!
А сам випустив у беззоряне небо коротку чергу трасуючих куль. Ще не встигнув опустити зброю, як до нього підбігло двоє хлопців, на ходу поправляючи бронежелети.
– Нащо знімаєш тривогу, «Сивий»?
– Там, у низині, хтось є. Варнякає, що свій, а паролю не знає.
– Клич його сюди! – пошепки мовив один з тих, хто прибіг на тривожні постріли.
Трійця вже давно діяли разом. І після цих слів напарники вартівничого миттю зникли у тумані. Навіть він не вспів втямити. Та й не мав часу цим перейматися. Мусив робити своє, щоб не підвести побратимів. Зацепенів. Але тільки на мить. Гукнув у непрозірність, щоб той, хто наблизився до позиції, повз на його голос. А сам мерщій віддалився від того місця, з якого кричав. Бо всяке може статися. Лише почув невдовзі, що на дно траншеї щось гупнуло. За звуком визначив, що впало людське тіло.
Скоро опинився коло нього. А поряд щось з’явилося. Чужу присутність видавали уривчасті подихи. «Сивий» маленьким ліхтариком освітив низ свого недавнього сховку. Там зводився на ноги літній мужчина з продовгуватим мужнім лицем землистого кольору та сивуватого волосся і такими ж вусами, які закінчувалися там, де підборіддя почало плавно переходити у шию.
– Тьху ти! – процідив крізь зуби і вилаявся.
– А потім впритул підійшов до незнайомця та легенько штовхнув його у груди.
– І чого ви приперлися, дядьку? Ми ж направду могли вас вбити.
Він хотів проказати ще якусь дошкульність, але вмовк. Наче наткнувся на якусь невидиму перепону.
– А вже ліпше вмерти, ніж жити далі, – засопів у темені.
Молодих вояків ошелешили такі слова. Ні, вони розуміли, що від чужої кулі можна несподівано згинути. І як солдати були готовими до цього. Та дивнувата фраза про байдужість до власного життя прозвучала від цивільної людини. Це ошелешувало. В головах почали роїтися різні думки. Та неочікуванець цього не бачив у суцільній темряві.
– Що ви таке патякаєте, дядьку? – першим спромігся вичавити з себе слова «Сивий», то життя. То дар Божий…
Він вже опанував себе і хотів почати лекцію.
– Добре тробі балакати, – шморгнув носом незнайомець. – А мені вже світ немилий…
У пітьмавицю знову вгвинтилася тиша. Солдати стрибнули у траншею і підсунулися до незнайомця.
А той продовжував плакати і не міг зупинитися.
– Та перестаньте, – буркнув «Сивий». – Що сталося?
Те, що в темнючості почули хлопці не вкладалося у голови.
– Живу у селі, – заговорив дядько. – І не думав, що прийде біда!
– Яка?
– Ті сепари допекли. Вбили…
– Вашу жінку?
– Н-є-є, моя Василина давно померла. Рак з’їв її.
– А у вас що дітей нема?
– Чому ж? Мав сина. На інженера він вивчився. Працював у Донецьку. Женився. На однокласниці. Та нема вже його…
– Чого?
– П’яний мент роз’їхав своєю тачкою. А невістка після похорону продала хату і перебралася до мене…
– В неї що своїх тата і мами не було?
– Вчаділи вони одної зими. А вона сама там жити не захотіла. І перебралася до мене. На свою погибель…
Молоді почули шморгання носом.
– Заспокойтесь! – тихо мовив «Сивий», обнявши за плечі.
Спокійність і доброта подіяли магічно. Плач припинився і було чутно, що старий хоче далі розповідати.
– Жили ми тихо. Та війна почалася…
– Щось ви, дядьку не договарюєте? – раптом озвався хтось із колег «Сивого» – І українською так ладно шпарите…
– А як я маю балакати?
– Та по-кацапськи. Всі ви на Донбасі такі…
– Не заперечую, що знаю російську. І говорю нею деколи. Але українська є рідною…
– Не розумію.
– Та зі слобожанських я. Ще цариця Катерина ІІ переселила мій рід. В нас все село таке…
Хлопці у темені не могли розгледіти як він пучком пальців перехрестив лоба.
– Ви зупинилися на тому, що почалася війна, – нагадав «Сивий».
Нічний гість продовжив говорити.
– Ет! – махнув рукою. – Ніч ще довга. Слухайте…
Тільки він проказав це, як з далечіні почувся свист. За характерним звуком «Сивий» моментально визначив, що летить міна і встиг впасти на дно траншеї, збивши з ніг несподіваного візитера. Чужий «гостинець» розірвався десь поблизу, обсипавши їх холодною землею.
– Прицільно б’ють, гади! – проговорив «Сивий», випльовуючи грунт. – Але ми ще живі. Дідько його вхопив би. Продовжуйте, дядьку!
***
– Сепари зайшли до нашого села. Нещадно били, коли чули хоч одне українське слівце. Та скоро ваші хлопці вигнали їх. Ніби українські ми. Та влади немає. Хіба що іноді диверсанти прибредуть.
– Вибили би ми їх! – скрегочучи зубами, мовив вартівничий. – Але команди немає. На жаль…
Знову з долини почулося свистіння. Цього разу міна вибухнула за траншеєю.
«Третя неодмінно поцілить в нас» – подумав «Сивий»і вскочив до бліндажа, штовхнувши перед собою дядька. Його розрахунок виявився точним, бо бухнуло у траншеї і вибухова хвиля підняла вгору і жбурнула безтямного на долівку, очуняв, розплющив очі.
– А хлопці де?
– Не знаю. Певно вбило їх, бо ніхто не озивається.
Це був лише здогад. Але він виявися правильним. Коли «Сивий» визирнув з бліндажа, в його нюх ударив запах крові й людського калу. У темноті спробував намацати двері і рука доторкнулася до чогось липкого. Зрозумів, що то кавалок людської кишки. Повернувся туди, де перебував раніше. А невідомець оглядав все доокруж при тьмавому світлі. Погляд його зупинився на кулеметі у просвіті.
– Знайома зброя? – поцікавився «Сивий».
– В армії був кулеметником.
Знову бабахнуло. Метнувся до зброї, націленої у тьмищу. Вчасно. Бо залунали постріли. Невидність прокреслювали трасуючі кулі. Якась з них, очевидно, вцілила у солдата, бо він став повільно сповзати додолу. Старий кинувся до нього допомагати, бо побачив, що смерть ще не завітала до бійця. Але той, важко дихаючи, прохрипів.
– Облиш мене і ставай до кулемета!
Селюк мовчки виконав команду. До плеча притулилося поліроване дерево. Миттю згадав все, що його колись вчили. Подивився у прицільний отвір і угледів кілька розмитих постатей, які простували на бліндаж.
– Ну чекайте, суки! – випалив ураз. – Буде вам свято.
Почекав, поки чужинці підійдуть. Лише тоді натиснув на курок. Стріляв короткими чергами, але прицільно. Кулі одна за одною досягали мети. У нічне небо полинуло нелюдське завивання. То кричали поранені.
Атакуючі припали до землі. На кількодвохсотих» і «трьохсотих» не звертали уваги. Самим би уціліти у катавасії, в яку потрапили через командира. Гарячково міркували над цим до того, як десь поблизу, загуркотів мотор. Зірвалися і побігли замінованим полем. Під лунання вибухів до бліндажа під’їхала БМпешка. З неї вискочили солдати і розбіглися надовкіллям.
А кулеметник схопив автомата і побіг туди, куди недавно стріляв. Та через кілька митей спіткнувся через щось незрозуміле. У світі зеленої ракети побачив, що то тіло одного з тих, хто хотів захопити позицію. «Матиме тепер землю коло нашого села», – подумав зі злістю. Не міг заспокоїтися, дослухаючись до тишини. І виразно почув, як звідкілясь доноситься стогін.
Рушив на звук. І біля каменя, який освітила фара БМпешки, побачив пораненого. Коли підійшов до нього ближче, то упізнав «Кепа», від якого утік.
***
Сепари до того знахабіли, що п’яною компанією частенько вривалися в село.
Так сталося і того разу. Коли почало темніти, на сільську вулицю несподівано в’їхав бронетранспортер. Зупинився біля крайньої хати. З його нутра вивалися сп’яніла ватага у військових камуфляжах без шевронів.
– Хазяин накрывай на стол, – загорлопанив найстарший, ногою відчинивши двері. – І побистрее. Нам некогда!
– Не стыдно вам вымагать? – невістка господаря перейшла на російську. – Вместо того, чтоб войти в чужой дом по-человечески.
Грізний тон молодиці на мить охолодив нахаб. Першим оговтався старший за чином.
– Вы слышите, что поет птичка? – Він впритул підійшов до молодої жінки і різким рухом вхопив її за підборіддя.
–Не боишся? – вивів її у коло. Безвусі юнаки захихотіли. Вони наблизилися до свого командира і мовчки дивилися за тим, як він однією рукою обхопив жертву, а другою м’яв тужаві груди під кофтиною.
Старий зрозумів, що наближається халепа. Підійшов до того, кого хлопці кликали «Кепом», і примирливо поклав руку на плече.
– Та не обращай ты на нее внимания, сейчас сам все сделаю.
Поглядом темнуватих очей повелів родичці зникнути, як побачив, що зайди випустили її. Коли вона простягнула руку до клямки дверей, зненацька притягнув її до себе. Здалося, що її тужавості буквально прилипли до грудей велетня у полосатій майці.
– Побавимся ребятушки! – він пожбурив молодицю на ліжко і поглядом обвів підлеглих, які почали весело розстебуватися.
– Что вы удумали? – прохрипів старий і кинувся до старшого. Але не вспів наблизитися до нього, бо впав непритомним на підлогу від різкого удару в спину. І уже не бачив, як старший різко зірвав кофтину з тіла невістки, котра безуспішно намагалася встати з ліжка і, наче кішка, відчайдушно царапала того, хто накинувся на неї. Й не помітила як він різко штовхнув її й вона непритомною впала на подушки. Між ними заховалася її голова, а молоде тіло зваблювало білиною. Як дикий звір зробив свою справу і вдоволено посміхаючись, кивнув підлеглим, очима показуючи на розпластоване жіноче тіло з розсунутими ногами. А сам підійшов до столу, де хлопці розливали спирт зі своїх баклаг у знайдені посудини і штик-ножем кускували старе сало та хліб. З насолодою випив і, закусуючи, погладив черево.
– А с ней что будем делать? – поцікавився останній з черги, підходячи до гурту.
– А штык-нож тебе зачем дали?
«Кеп» рвучко підвівся, схопив холодну зброю, яка лежала на столі, Підійшов до ліжка і гострінь легко проткнула тужавість, під якою билося серце.
На той час старий вже очуняв і з жахом бачив, як зайда розправився з невісткою. Жити не хотілося. Склепив повіки. Йому вже було байдуже до того, що станеться з ним.
– «Кеп»! Неужели мы свидетеля оставим? – перепитав хтось з ще більше захмелілих хлопців і показав на старого на підлозі.
– Ну его! – байдуже махнув рукою старший. – Еще успеем.
Пиятика продовжувалася. Всі залпом перехилили те, що стояло перед ними. Накинулися на закуску. Старий краєчком ока помітив, що ніхто не дивиться за ним. Одним ривком звівся на ноги і прожогом кинувся за двері. Не гаючи часу, вибіг на подвір’я і щез у темноті, яка ніби проковтнула його. Зайди спам’яталися, коли він віддалявся від власної хати. Вони зчинили несусвітню стрілянину. Та жодна куля не зачепила того, хто утікав.
– Сбежал старый хрыч! – лайнувся «Кеп».
Коли старий біг темінню, чужинці спересердя вилили у посудини те, що зосталося у баклагах. Та тільки хотіли ковтнути алкоголь, як до кімнати ввірвався кремезняк в плямистій уніформі. Однофразово привітався з усіма, а потім підбіг до «Кепа» і міцнющо обійняв його.
– Чертяка! Когда мы с тобой виделись последний раз? – не випускав його з свого обхоплення.
– Кажется лет пятнадцать. Еще с тех пор, когда в Перми жили в одном доме. И не думал,что встречу тебя здесь.
– Я тоже. А теперь даже рад. Поможешь мне?
– Что надо делать?
– Вместе с моими ребятами завладеть одной высоткой.
– А не боишся, что начнут отстреливаться?
– Не сцы! Верняк.
І коротко розповів, що розвідгрупа вже обдивилася позицію і дала координати артилеристам. Ті обіцяли накрити точку щільним вогнем. А після того хлопці можуть атакувати, бо опору вже не буде.
Говорив чітко та упевнено. Це і стало аргументом на користь участі у нападі. Ще й зрадів, що його п’яне військо розімнеться. А ще й, може, нагороди отримає. Тому й кивнув головою згідливо замість слова.
Двоє земляків випили разом з іншими. Похапцем закусили залишками сала та хліба. Шумливою ватагою вийшли з хати. На подвір’ї «Кеп» вишикував своїх і коротко пояснив, що треба робити. І з диверсантами, яких бачили вперше, вони подалися у невідомість. Наче на якусь прогулянку.
А в цей час старий, добравшись до позицій «укрів», розповідав про себе. Але виговоритися не встигнув, бо почався мінометний обстріл, під час якого і встав до кулемета. А після стрільби з нього скоро подався сюди.
Тепер стояв перед своїм кривдником і дивився, як той затискав рукою коричнувату пляму на лівій нозі. Фара з бронетранспортера ще обмацувала надовкілля. І у спаласі світла «Кеп» угледів крижаний погляд своєї недавньої жертви. Потягнувся до «фінки», захованої в одній з кишень. Та метнути не встиг і ударом носака старого шкарбуна вибив холоду зброю. З зі злістю вхопив автомата і натиснув на курок.
На постріли збіглися солдати. Побачили невідомого чоловіка, який стріляв у тіло вже мертвого ворога. Скрутили і повели до бліндажа.
– Та відпустіть його, – тихо мовив «Сивий». – То він стріляв…
– Та він став до кулемета, коли мене поранили.
***
Командир розпорядився двом солдатам залишитися на позиції, а скаліченого занести до БМпешки. Хлопці сновигали траншеєю, а він сидів на порожньому ящику і прислухався до того, як потужна машина,надсадно ревучи, везла у тьмищу «Сивого», якому не вспів дооповісти про свою кривду і свою відплату.
Ігор Фарина,
м. Шумськ на Тернопільщині