Дика нескореність, яка характеризує внутрішнє «Я» ліричної героїні Ольги Остапчук із збірки «Снігом і миртом», допомагає їй осягнути чорно-білий світ з елементами кольоровості задля затвердження себе у ньому. Її бунтівна натура, трішки відьомська і пазуристо-іклиста, нагадує нестримну кішку, яка завжди і над усім тримає контроль.
Це чітко простежується у вірші «Відьма», де чи не вперше зустрічається словосполучення «снігом і миртом», котре і дало назву книжці:
Нікому не кажи про те, що я відьма, вовче,
Тоді у нашому пралісі буде тихо і мирно.
Слова мої видаватимуться пророчими,
А у лігві нашому палахтітиме снігом і миртом.
Та попри свою гарячкуватість, кішка вміє любити. І хоч її коханий ніхто інший, як вовк, вона знаходить підхід до нього. Вовк перетворюється у ніжного і романтичного, він залюбки «усю ніч не спить // проганяючи… привидів та інкубів // поправляє ковдру обережно // аби тебе не розбудити». Правда, у кішки таких «вовків» чимало, та все ж вона зізнається, «що усі тіні чоловіків… потрібні лише для того // аби деколи писати вірші і відчувати себе живою». Врешті, робить висновок: «…бо лише любов отак прощати уміє».
Ольга Остапчук із тих поетес, які не пишуть стандартно. Вона, наче вода, що завжди прагне виходити з берегів. Вона не річка і не озеро, а океан, де панує своя стихія. Її вірші хвилями здіймаються до небес, щоб повернутися іншими – сповненими легкості і ранкової свіжості.
Досить влучно зауважив письменник Сергій Пантюк, який написав передмову до збірки: «Її вірші можна читати по кілька разів і щоразу відчувати нові емоційні спалахи, дивуватися із нестандартності образів, багатства та природності мови». Справді, мова поетеси – це комплекс унікальних фраз і виразів. Саме мова робить поезію цієї авторки всеохопною і неймовірно сучасною. Ось, скажімо, рядки: «…зорі шкрябали горло // стікали венами грішними //винами темно-зеленими // зимними…» або «…білосолоно сиплються снігопади // покриваючи кришталево-солоний місяць». В поетеси немає жодного банального вірша. Всі вони мають запах і смак. У кожного своя гармонія.
Привертає увагу цикл «Снігом», де з болем і відчуттям неповерненого кохання тече ріка емоцій ліричної героїні. Вона переживає втрату коханого і від цього її душа вкривається снігом:
у вагоні промерзлому гріється чаєм зеленим
загорнувшись у ковдру казенну кохання поранене…
Збірка має три розділи, наче три подихи. Перший – «Сонце на двох» ̶ це крик, який виривається із жіночого тіла і летить чорним вороном у надії перетворитися колись на білого лебедя. Здається, і почуття є, і коханий поруч, але підсвідомість бунтує і не дає спокійно жити. Ліричній героїні холодно і страшно, але вона цього не показує, бо відчуває себе сильнішою за того, кому все ж віддала своє серце. Ця внутрішня боротьба засліплена відчаєм і відчуттям нескінченості, але попри все надія залишається.
Другий розділ «Назустріч чорному янголу» ̶ це заклик до миру і припинення «армагеддону», який триває в Україні уже котрий рік. Це шана Героям Небесної сотні, яких поетеса називає не інакше, як «хлопчики», котрі ніколи більше не повернуться до своїх матерів. Саме їм віддає своє серце:
Візьми моє серце, воїне,
Більше не маю нічого –
Хліб згодувала птахам,
Монети роздала жебракам,
Срібні кулі… ̶ шляк би трафив тих вурдалаків!
Душа Богові,
А тобі, воїне, ̶ серце.
Третій розділ «Попід вікнами» ̶ життєво-справжній, без пафосу і відчуття відчуження, рідний. Кожен вірш – історія, яку хочеться переповісти. Ось, наприклад, вірш «Листи», які «живуть доти допоки на них чекають». Їх поетеса персоніфікує, наділяє енергією і внутрішньою силою. Це не просто листи із поштової скриньки, це живі істоти, які вміють мріяти. А мрія у них проста: «Ось-ось… Ось-ось їх візьмуть у теплі долоні // Розкриють нетерплячими пальцями паперову душу // може навіть поцілують у самісіньке серце…» І таких чуттєвих, емоційно-багатих поезій у цьому розділі чимало.
Наприкінці збірки з’являється відчуття радості за ліричну героїню Ольги Остапчук, адже нарешті її душа наповнюється світлом. Відбувається своєрідний перехід від снігу до мирту, який символізує тишу, мир і насолоду. Внутрішнє блаженство колише віру у незасніжене майбутнє.
Альона РАДЕЦЬКА,
м. Хмельницький