Тримаю в руках унікальну книжку – роман Ольги Полевіної та Олександра Архангельського «Вінок сонетів», м. Кропивницький, «Імекс-ЛТД», 2019. Унікальна вона з кількох причин.

Перша: вона написана у співавторстві чоловіком та жінкою. Зрозуміло, що книжка про любов, бо про що ще можуть писати двоє? Але там ідеться не тільки про любов. У ній, немов у дзеркалі, відобразилася епоха, що вже минула, – у деталях, у роздумах героїв, у декораціях. Вона – про людські долі, про незвичайне їхнє переплетіння.
Друге: автори – самі літератори, які займаються віршуванням, поетичними перекладами. Тож текст насичений поетичними рядками, які канвою вплетені в прозу.
Третє: книжка має додаток у вигляді поетичних зошитів головних героїв. Тож читач, який перегорнув останню сторінку прозової частини твору, не залишиться в стані фрустрації, бо на нього чекає поетичний світ героїв, який з іншого боку висвітлює їхні особистості, бо у віршах не можна приховати своєї суті.
А тепер по порядку.
Сюжетна лінія героїні проведена через усе її життя – від п’ятирічної дівчинки до зрілої жінки. Точно описаний внутрішній світ, як він змінювався з кожним віковим періодом. Психологія дитини, дівчини, молодої жінки та жінки «на схилі віку». Багато хто пізнає у цій вервечці образів своє дитинство, юність, зрілість. Дитинство може бути беззахисним, юність – сяючою. Об’єднує одне: вічне прагнення любові. Коли вона є, щастя можливе в будь-якому віці.
У сюжетній лінії героя прописано середовище тих років, які вже давно відійшли, – другої половини минулого століття. Ці часи ще живі в пам’яті старшого покоління, але свідків залишається все менше.
Герой стриманий, небагатослівний, строгий і закритий для оточуючих. Але як розкривається у віршах!..
Роман пронизаний передчуттям зустрічі, любові та щастя. Двоє вже не молодих людей, долі яких чудернацьким способом перетиналися, які ходили один за одним слід у слід, а зустрілися тільки наприкінці життя. Перетнулися феєрично. Зустріччю, взагалі-то, й закінчується роман, залишаючи читача заінтригованим: а що далі?
А далі – усе, що завгодно. Нехай читач сам домислює. Щасливий кінець? Хто знає… Чи вдасться їм об’єднати долі? Це вже хто як вирішить. Фактично роман – це післямова до їхнього життя, їхнього віртуального, «інтернетного» та реального роману. До речі, роман у рукописі мав умовну назву «Післямова».
Що буде з героями опісля – зовсім інша тема. А тут – усе прожите життя – з трагічними, драматичними, а інколи – з водевільними поворотами.
Але герої – поети! Тому роман щедро пересипаний віршами, які посилюють вплив на читача, ще глибше розкривають те, у чому проза з її художніми засобами безсила. Знахідка – у кінці: це два поетичних зошити героя та героїні. Ще один роман, але вже у віршах.
На моє прохання Ольга Полевіна розповіла про те, як виникла ідея спільного написання. Мета – створити стереоскопічність оповідання. Іншими словами – висвітлити жіночий та чоловічий погляд на одні й ті ж події. Створити двоголосся – і у віршах, і в прозі. Це зовсім не просто: голоси мають зливатися. Від авторів вимагається спільність думок, однорідність поетичної тканини.
Саме це авторам вдалося: теми Його та Її поліфонічно переплітаються.
Оригінально й те, що роман побудований у вигляді Вінка сонетів, але прозою. Автори спільно написали 25 вінків сонетів (частина з яких увійшла до роману як додаток), що взагалі-то й наштовхнуло на написання роману.
Тепер як читач хочу задати питання: як можна переказати поезію? Ніяк. Треба тільки самому прочитати.
Роман читається на одному диханні. Багато що сприймається, як одкровення: самій не раз про це думалося, але не знаходилося вдалих слів. А тут на кожній сторінці – підтвердження моїх думок: про складності людської суті, про неоднозначність стосунків, про те, що любов велика, багатогранна, що без неї немає щастя і що її не замінить обов’язок, терпіння… Скільки віднайдено тонкощів у сімейних стосунках!
І все це на фоні таких знайомих декорацій: чи то студентство, чи то літературна богема провінційного міста. Попутно, не розсіваючи уваги читача, дається стільки інформації про музику, про літературу!..
Мова роману жива, яскрава, точна. Це – мова дії. Навіть сторінки з роздумами і внутрішніми переживаннями – розповідь про дію. Внутрішню. Стрімку. Ми стаємо свідками. як народжуються думки, які штовхають на вчинки, і тоді нез’ясовне стає зрозумілим, та більш того – можливим. Переплетіння кількох сюжетних ліній збагачує роман. Його життя, Її життя – до зустрічі, якою вони марять, якої прагнуть, яка все віддаляється, та все ж таки настає, замикаючи, як вінок сонетів, початок і кінець…

Оксана Ткаченко, заступник директора обласної наукової бібліотеки ім. Д.Чижевського, м. Кропивницький