Я згадую вас серед темних часів мої печальні друзі,
Коли скресає крига над нашим завітним словом,
Давно зачинене відчиняється, а навпопри дійсність,
І листи ненаписані темніють та летять над спомином.
Вірність рветься на шматки – наче пожовклий папір,
На якому були записані рядки чорнильні,
Сторінки давні самі гортаються наче дим кадильний,
Над свіжою землею мовчазних криком могил.
І всюди пам’ять навіває спогади давні,
Викликує з минулого завітні тремтіння,
Я жив між вами пив чай над моїм Кедроном,
А може це був струмок чи просякла вологістю рінь…
Для мене крига меркне навесні,
для карих слів моїх для віршів чорнобривих,
для мене сонце світить рушником
та стелиться відсутності далекий передзвін.
Друзі давайте вип’ємо чарку за нашу Україну!
яка не залишила нас в чужих світах
і тут на схилі річки забуття
говорить мовою пророчих жестів.
Випиймо чарку за наше неприсутнє слово,
Хай славиться забутістю…
Будьмо!
(Остап Лапський)
Тростяницю пробуджену з криги,
співи жайворонка полонять,
наче пологові води скресає з тліну слово.
Піднесімо чарку за понівечену дідизну,
якої немає на глобусі,
закусімо салом, щоб присутність черствіла,
у віщих хрестах на роздоріжжі…
Будьмо!
(Іван Златокудр)
Над Винниками верлібровий відчай,
на вітрах до батьківських криниць,
гористий край на грибному узліссі,
що бачився поетові у снах забутих.
Підношу чарку пане Іване, випиймо за Україну!
яка Вас колихала в єдности сердець,
і не покинула напризволяще…
Будьмо!
(Іван Киризюк)
Іване, де Ти, невже у своїх Крив’ятичах?
серед бутвіючого листя, що тліє у забутті,
притихлий лежиш під кожухом прадіда,
і сниш навічне візантійське крижмо.
Залиш минуле, вип’ємо за Україну!
бо час цупкий і лиш триває мить,
дивись, дівчата кличуть нас до ватри,
та лотать понад Нарвою горить…
Будьмо!
(Юрій Гаврилюк)
Летючим кораблем углиб віків до забуття,
щоб оживити спомин,
бо в ньому пам’ять.
Юрій, давай вип’ємо по чарці зубрівки за нашу Україну!
яку Господь Дніпром обдарував,
закушуймо салом бо це хронологіон підляський,
та хай Господь дарує нам Дніпро,
який реве в степи широкі,
закушуймо салом, хай славиться відсутність…
Будьмо!
Пояснення до приватної касиди:
Ми сидимо за столом, темної днини наприкінці якоїсь жахливої епохи та мовчки гуторимо про нашу відсутність. Плекається пам’ять відданості слову, живиться надія приналежності до літературної традиції, але життя біжить дійсністю. Я вірю, що поезія зрушить холодну присутність та відверне проминання.
Ця зустріч, яка ніколи не відбулася – дивовижиться, бо ліворуч від мене сидить Остап Лапський, неначе у келії самотній скитальник. Далі присів поет Іван Златокудр, загорнений у свій верлібр. Біля Івана Златокудра сиджу я та вимахую ногами під столом, колихаючи дідька, як казали над Бугом. Іван Киризюк, вірний візантійським Крив’ятичам, ніяк не може збагнути, що все промайнуло. Навпроти Юрій Гаврилюк, як завжди коректний, дивиться на чорні рядки віршів залишених на столі для прочитання Остапом, і мені здається, що бачить під ними далеку сивину, але нічого не каже.
«Давайте вип’ємо! – перебиваю незручну мовчанку, – за нашу рідну Україну, за її чудові довбушеві гори, щедрі козацькі степи, за наш український Крим та палаючий Схід… Випиймо за вірність Поліссю пана Остапа, Галичину Івана Златокудра і за мою завітну поруйновану Холмщину».
«Випиймо – додаю згодом, – за неголосний бистрець твореної нами української поезії, потік, якої важко віднайти на карті великої української літератури, хоч цей потік-потічок тече тихою стрічкою до могутнього Дніпра… Будьмо!.. Випиймо ще раз за Дніпр, за ревучий!..»
Хай стелиться безпам’ять у нашому віщому слові відсутністю…
Будьмо!
Голя, 25 листопада 2014 року
Тадей КАРАБОВИЧ – поет, перекладач, літературознавець, літературний критик. Член Спілки польських літераторів Люблінського осередку та Національної спілки письменників України. Постійний автор е-сайту журналу “Золота ПЕКТОРАЛЬ” та Pisarze.pl. Член редколегії «Літературної України» і журналу «Сівач». Головний редактор щорічника «Український літературний провулок» (з 2001 р.). Живе в Любліні (Польща).
Leave a Reply