(До комісії видання книжок Житомирської ОДА.Читаю рукопис книжки Ірини Кримської «На перехресті долі»)

Читаючи-перечитуючи вже перші вірші книжки, насолоджуємося веретеном вимережених із хистом  вишуканих думок про думки, яких так бракує сучасному читачеві: «Мрію жити і навчитись жити»…

Мій граде древній на святій Ірші!

Із рудень, гут, ливарень розвивались.

Це – спадщина древлянської душі.

Болить травинка – наче власний палець.

Вірш «Ода Малину»

 

«Болить травинка – наче власний палець»… Поезія – це не гра слів і римування, а глибинне осмислення думки й почуття, єдність слова і думки, це виховання читача. Думки ж бо живі й розумні істоти: «Коса ловила промені з пітьми. / Вздовж обрію світанок прокидався».

Ми живемо в хаосі одиничок і нулів, забуваючи про свою ідентичність, а денаціоналізоване населення гадає, що держава – це організм для споживання, забуваючи про те, що народ мусить будувати Україну своїми руками:

Знов крізь болі льон цвіте й цвіте.

Не заклякнуть душі мертвим льодом.

Боже, дай нам ще і ще дітей,

що стають Поетами й Народом.

Вірш «Голос» (Біля хати Василя Юхимовича)

«…що стануть Поетами й Народом»… Сучасна молодь схильна до читання строгих, спрощених текстів, бо в інформаційному переситі (в день людство одержує 5 ексабайтів [5*10^18] інформації) не знаходить часу для читання високої поезії, прози, яка вимагає надзусиль душі і серця. Мусимо працювати на ниві-життя українськості: «Нечитання знесе Україну зі світу» (Євген Маланюк). Кожна добротна книжка українською мовою – це цеглинка в розбудову України. Тож хай добротне слово авторки освячує дорогу правди до вдумливого читача, яка окреслила свою скромну місію словами:

Ні, я не стану голосом епохи.

Я – лиш свіча у темному вікні.

Тож допоможемо поетці бути свічкою «у темному вікні». Бо ж українське слово, мова рідної землі має властивість створювати атмосферу емпатії – розуміння відносин, почуттів, психічних станів іншої людини у формі співпереживання, прийняття іншого таким, яким він є. За допомогою української мови (до-мови-тися) люди здатні порозумітися, зрозуміти, полюбити один одного, бо ж краси, руху до єдності забагато не буває…

Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ, доктор філософії, доцент.