Новицький Станіслав. Коріння дощу: поезіі. – К:, Український письменник. 2024. – 140 с.
І. Шукальницьке
Свого часу у назві поетичної збірки уздрів назву «Вишуки». Ще не знав, що мене чекає під палітуркою, але «пірнув» у читання через несподіваність вживання несподіваного для людності слова, сумніваюся, що такою ж була б моя реакція, якби на обкладинці закличним шрифтом написали б «Пошуки». Навіть тоді, коли б на сторінках друку з’явилися б небуденності. Про них не мріяв би, бо справжній поет ніколи «не полюватиме» за банальним ім’ям написаного. (Давайте залишимо за кадром найменувальні прикрощі тоталітарних часів, бо це є темою окремої розмови ).
Чому завів мову про це? Якщо відверто, то спонукало до цього «Коріння дощу» Станіслава Новицького з Кропивницького. Епітетність назви написаного дещо спантеличує. Бо за звичайною логікою дощ субстанція, яка не може мати рослинних елементів. Та все ж… «…коріння дощу повернення від неба до землі».
І шукальництво, зрозуміло. Бо як без нього у цьому непростому світі. Бо «на голу душу падає горе».
.
2.Темарійне
Можна говорити, що окремі вірші з цієї книги стверджують ідеали громадянськості, філософічності, пейзажності та любовності. Адже прикладів вистачає, коли погортати видання.
«…хата навскіс тулиться до верби». Довго думав про тему цього верлібру та врешті-решт зупинився на думці про громадянськість. Бо переконала фраза «пом’яну дідову хату». А філософічність? Її побачив у вислові «…не рідко шукаю чужі сліди і не знаходжу тінь не залишає сліду». Виявом пейзажності можна вважати рядки на кшталт «Метелик у кімнаті без квітки задихається сонце зникає у квітці». Й набагато частіше маємо справу з промовленнями інтимності: «… ще вітер живе у нашій любові».
Все це, зрозуміло. Відповідає дійсності. Але залишаюся свідомим і того, що в сучасній ліиці ті чи інші тексти темарійно перегукуються між собою. Ось, приміром, перед нами з’являється вірш «літо, у якому треба зустрітись з тобою». Зув’язь філософічності, пейзажності та любовності. І натяк на те, що ці складові будь-якого поетичного твору неможливо збагнути без неординарноі виражальності.
.
3.Літературнотропне
Коли говорити про образність поезомовлення Станіслава Новицького, то варто, мабуть, ствердити, що сприйнятливість його віршів продиктована наявністю у них метафор, епітетів та порівнянь, які творять неповторність.
Приміром, метафоричність бере нас за барки, коли «коріннях дощу» читаємо, що «…осінь поруйнує останні стіни наших душ», «у далеких дорогах дощ напуватиме наші серця», «слухає власну тінь що грає на арфі». З моєї «дзвіниці розуміння» тут є доцільною мова про два моменти. Метафоричність відображає гру уяви та реалу. До речі, вона супроводжує й більшість авторських метафоричних епітетів на зразок «очі червня», «глибина недоторканності», «молитва сльози», «ікона неба», «мармур чужих поглядів», «чаші позичених днів».
Вони приваблюють до себе, як і порівняння. А їх таки є чимало: «луна з криниці як чорний ворон у небі падає», «крила які дарували небеса як горе серед гріха», «дотліває трава у степу як листи від тебе».
.
4.«Мешканцеве»
Досі, мовлячи про образність висловлення думки, побутували думки про «самостійне плавання» таких словосполук. Але нерідко трапляється, що вони стають невіддільними від висловів з «мешканцевими» асоціаціями, де вільно почувають себе рослини і дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила.
Вчитаймося: «…півонії говорять до мене», «…за калиною небо за тобою сльоза», «вовк у ранковій тьмі долає перший сніг за селом», «снігурі витоптали стежку до криниці».
І знову на основі таких вдатностей маємо підставу балакати про необхідність поєднання реального та ірревального.
.
5.Барвисте
Кольористість теж «забарвлює» цю книгу. Про ці вияви екстраполяцій мислиться, коли зір починають радувати словочарівності на зразок «…при білих квітах днів минущих шукаю тебе у мовчазних садах», «такі вже були вершини від орних небес вода», «опале листя червоніє від подиху».
Це цитати за котрими видна поетична барвистість першого розділу видання, котрий має таку ж назву, як і вона й цей ряд кольорових екстраполяцій продовжують словобарвистості з «садів серця» − другої частини друку. «…літо у білій хустині», «у карих очах вечора тебе побачу», «ти і я біле і чорне у глибинах недоторканності». (У тому, що кольори поєднуються в одному творі, не бачу нічого дивного, бо це вже давно стало ознакою часу ).
.
6.Словиявне
Зізнаюся, що перечитуючи поетичність під різними палітурками, люблю зупиняти увагу на незвичайних слів’ятах. Адже саме вони говорять пр манеру письма автора і суттєво доповнюють читальницький1 словниковий запас.
І цього разу вдався до подібного. Й мене, звісно, порадували такі слова-блискітки, як «первні», «одчинене», «товща», «одвесніти», «висріблює», «морозець», «чужіє», «знимки», «вершинонька», «загубленість». Що не кажіть, а повіває од цих буквотворів рідковживаністю, котрі виражають почування кожного віршника.
.
7.Спонтанне
Книга віршів «коріння дощу» Станіслава Новицького вдало оформлена. Ніби й немає прямого відношення до ймення друку малюнок Романа Петрукана обкладинці, але… є очевидним тяжіння до відбиття часу через почування людини. Акуратність ламінації твердої палітурки, гарна організація текстів на сторінках також приваблюють.
Але, як прикро, є прорахунки, хоч це може здатися зайвою прискіпливістю. Чому, скажімо, озаглавлення першого розділу займає аж дві сторінки і чітко зазначено, що маємо справу з поезіями 2022 і 2024 років. А чому такої честі не удостоївся другий розділ. «Сади серця»?
Або таке. На с. 38 вміщено вірш «Етюд вершин» з цікавими образами: «на білім крилі дрімає невінчана чужина», «нікого ще не скосила тривога людського дня», «метафорою із метафор стали твої сліди». Нічого не маю супроти добротної силаботоніки, та чи є потрібною вона, коли далі і перед цим твором побутують лише… верлібри?
.
8.Життєплинне
Хоча поєднання силаботоніки і верлібристикии вважаю ознакоюдоброю, тому із зацікавленням перечитую вірші Віктора Кордуна, Богдана Смоляка, Станіслава Бондаренка, Олеся Гордона… Цікавинки такого ж плану знаходив і знаходжу написанках Олександра Астаф’єва, Станіслава Вишенського, Василя Куйбіди, Петра Коробчука, Віктора Терена…
Сув’язь-традиція. Як і те, що вітчизняні версифікатори плідно працюють лише в одному поетичному підвиді, хвилюють рими Ігоря Павлюка, Миколи Савчука, Генадія Щипцівського… З насолодою для душі «пірнаю» у верлібристику Миколи Байдюка, Бориса Гуменюка, Олександра Хоменка…
Поціновувача поезії не так цікавить форма викладу думки, як її неповторність. Адже людина завжди шукає «найрідніший голос серед одинокості». Адже «клятий вік розливається чистоцвітінням в ріки чорної крові тенет».
.
9.Завтрішнє
Ці нотатки на берегах книги – моя спроба «прочитання» творів Станіслава Новицького. Та, думаю, що й інші звертатимуться до них. Бо тексти − за Францом Кафкою своєрідне закликання духів – того варті. Сподіваюся, що це доведе й наступна книга.
Ігор Фарина.
Leave a Reply