До 30-річчя Незалежності України
Світлій пам’яті Теодозія Старака
Нещодавно (цілком, можна сказати, несподівано) потрапила мені до рук досить об’ємна книга: «Літаючий Амбасадор. Теодозій Старак: особистість. Статті, інтерв’ю, документи, матеріали, виступи, спогади» (Вид-во Львівського національного університету ім. І. Франка. – 2001. Упорядниця Любов Горбенко).
Читаю: «Проголошення незалежності! У кого в ті хвилини не розривалося серце від гордості! Хто не плакав тоді від радості!» Покоління відходять і приходять – зроблене ж людиною добро повік пробуває. Воно не щезає, не зберігається в Ноосфері думок людства, а записується на скрижалях вічної пам’яті Єдиного живого Бога. Пам’ять – основа нашого розуму, вона формує всезагальну свідомість, націю, бо минуле не має права бути забутим, а тим більше, коли йдеться про людину, для якої «найвищими духовними ідеалами були Бог і Україна» (Любов Горбенко). На могилі Старака вибиті слова з Франкових «Каменярів»: «Та слави людської зовсім ми не бажали…» Це правда: вони не бажали, не прагнули, не думали про неї… Але ж нам, нинішнім українцям, сьогодні (як і колись) неймовірно – та що там: буквально катастрофічно! – бракує історичної пам’яті, щоб дозріти як нація, велична нація з багатою історичною і культурною спадщиною. Мусимо повсякчас бути вдячними й пам’ятати про тих, хто поклав своє здоров’я і життя на вівтар боротьби за незалежну Україну. І хай наша гірка сльоза пам’яті про тих «рабів волі», які зовсім не поспішали вважати себе героями чи богатирями, буде тому свідченням…
Каменярі, сини багатостраждальної Матері-України… З-поміж них одне з чільних місць належить Теодозієві Стараку (12.08.1931–1.10.1999) – Спеціальному посланникові Уряду незалежної України в Республіці Польща, який організував там перше дипломатичне представництво нашої новопосталої держави (значною мірою за власні кошти – звідси й прізвисько «Літаючий Амбасадор» [адже на той час не мав навіть особистого водія]), як свідчить Вікіпедія. Саме про таких, як він, говорив свого часу Євген Сверстюк: «Це … люди, які поставили себе на сторожі слова, честі, гідності». А Ян Ольшевський, прем’єр-міністр першого некомуністичного уряду РП, відгукнувся про передчасну смерть Теодозія Старака листом-спогадом «Потиск його руки», який передав удові дипломата через українське посольство у Варшаві (Любов Горбенко – кохана дружина, яка завжди була поряд, надійна порадниця і помічниця: поетка, кваліфікована перекладачка і знавчиня польської мови). Наведу невеличкий фрагмент із цього спогаду видатного польського політика: «Ніколи не забуду зустрічі з Ним (Стараком. – Б. Д.) у Королівському замку в січні 1992 року, коли, як прем’єр, поруч із Президентом Республіки Польща я приймав новорічні привітання від представників дипломатичного корпусу. То була наша перша зустріч такого винятково офіційного характеру (на той час польський Прем’єр прихистив Українське Посольство буквально під своїм дахом і зустрічався з Паном Стараком майже щоденно. – Б. Д.). Мені в пам’ять запали Його слова, коли Він, міцно потискаючи мою руку, промовив:
“Пане Прем’єре! Я надзвичайно свідомий історичного значення цього моменту, коли вперше в королівській садибі, де польські монархи приймали посланців українського Козацтва, представник нарешті Незалежної України може передати найвищим представникам Республіки Польща побажання успіхів у розвитку їхньої держави – як рівний рівним і вільний вільним. І хай так буде довіку!” Несподівано я зауважив на обличчі цього завжди неймовірно стриманого і врівноваженого у своїх емоціях дипломата сльози, і мені самому якийсь клубок підступив до горла… Звістку про Його передчасну смерть я сприйняв із почуттям величезної особистої і всезагальної втрати. Він був політиком і людиною, яких сьогодні в ХХІ столітті, що наближається, будуть дуже потребувати Україна, Польща та Європа».
Дуже важко подумки повертатися в ті часи, але маємо великий обов’язок бути вдячними, щоб не закам’яніли наші серця, й зуміти передати історичну пам’ять прийдешнім поколінням про звитягу борців за Незалежну Україну. Дмитро Онуфрійчук з Івано-Франківщини (колишній сталінський політв’язень, табірний товариш Старака), який кілька місяців не дожив до святого Дня Незалежності, останнім своїм подихом звернувся до друзів, які стояли в його узголов’ї: «Хлопці, чи буде Україна?». Серед тих «хлопців» був і Теодозій Старак, якого його товариші слушно вважали наріжним каменем свого кола і вдатним до всього…
…Межибрідь – чарівна місцина над Сяном на Лемківщині, яка 12 серпня 1931 року подарувала Україні Теодозія (друге ім’я Ярослав. У Вікіпедії можна прочитати таке визначення імені Ярослав: добре знає, що йому потрібно в житті, уміє знайти вихід зі складної ситуації, діючи швидко й точно. Саме таким він і був! Не кажучи вже про перше ім’я, яке означає «Божий дар»). Щоб зрозуміти, в яких умовах зростала ця дитина, варто сказати, що його батько не виходив із польських в’язниць (стаття – українець). Теодозій був надзвичайно обдарованою і працьовитою дитиною. Осінь 1939 року… Мама зі старшим братом Теодозія опинилися на совєтській території, і невдовзі товарняком їх було відправлено в Казахстан (українці ж!). Восьмирічний Теодозій залишився з батьком у Сяноку на польській території. За що, о Боже?! За що?!
Боляче на серці, коли читаєш про знущання над українцями радянської, німецької і польської репресивних машин влади. Попри все Теодозій в 1942 році, витримавши надскладний конкурс, був прийнятий до Дрогобицької гімназії. Після «звільнення» Сянока в 1944 році батько Теодозія вкотре опиняється в польській тюрмі. Неможливо всі ті події пережити в сьогоденні, тому подаю в хронологічному порядку: у березні 1945 року батько з сином опиняються у Львові (Договір між СРСР і Польщею про обмін населенням); 1946 року амністували Марію Старак, яка повертається до сім’ї; 1947 року заарештовують батька Теодозія (Василеві Стараку дивом пощастило втекти зі Стрийської тюрми НКВД, з фальшивим посвідченням пішки перейти радянсько-польський кордон і оселитися у Вроцлаві); 6 листопада 1949 року арештовують Теодозія (Карлаг, табір «Пєсчаний»); 1955 рік – звільнення з табору й повернення до Львова (вул. Щорса, 10, кв. 4 [нині Русових] – цю адресу знала вся Караганда); в 1956 році вступив на слов’янське відділення Франкового університету (серед однокурсників, молодших за віком, були Мирослав Тимочко, Ірина Стасів, Ігор Калинець, Іван Сльозко, Євген Осєчкін, Микола Старовойт, Богдан Завадка); 1965 рік – суд над Михайлом Горинем, з яким товаришували (їхні могили сьогодні поруч). Теодозієві запропонували написати заяву на звільнення «за власним бажанням» (працював у Франковому університеті на посаді завідувача кабінету фонетики української мови).
Безробіття… «Нарешті вирішив Теодозій піти в КГБ: “Або дозвольте мені працювати, або посадіть мене, якщо я ворог, у тюрму!”» Дозволили… Викладав російську мову (пізніше українську) в школах Пустомитівського району на Львівщині.
З 1971 року – редактор підручників для шкіл УРСР з польською мовою навчання видавництва «Радянська школа» (Львівська філія), де пропрацював майже 20 років.
1989 рік – учасник Установчого з’їзду Народного Руху України.
1991 рік – поїздом вирушає у Варшаву як Спеціальний посланник Уряду України в Республіці Польща (де йому довелося організовувати все з нуля): «200 доларів дали київські свати Теодозія, вони ж роздобули для нього пристойного фетрового капелюха і плаща з класичного англійського драпу». З обкомівського гаража першому дипломатові Незалежної України виділили «Москвича» без водія. Більш-менш пристойний костюм зі складу на Зеленій допоміг «організувати» Володимир Парубій (тодішній заступник голови Львівської міської ради).
Праця в Польщі та інші події життя Теодозія Старака – це велика книга, яку, можливо, колись напишуть вдячні нащадки…
1 жовтня 1999 року Теодозій Старак відпустив руку своєї коханої дружини і відійшов за межу.
Інформація для роздумів. Операцію на горлі йому зробили 25 жовтня 1993 року у Варшавській медичній академії ім. С. Банаха, а помер від гепатиту С. Любов Горбенко пригадує: «… такий собі Пєтя Кілімнік, землячок із Черкащини, кагебіст совєтського, а потім російського Посольства (його помешкання нам “дбайливо” підсунули на перших порах у Варшаві в 1991 році). На прийомі в російському Посольстві у червні 1992 року він “по-земляцьки” довірливо порадив мені: “Скажите своєму мужу, што еластічним надо бить, еластічним… Вот смотрітє – бєлоруси…”»…
А що ж Україна? Невже вкотре знову пішла по колу? Чи друзі й однодумці стали єдиним фронтом на варті Незалежності та розбудови України? «За кілька місяців до смерті Теодозій Старак осмілився публічно сказати своїм колишнім однодумцям про їхнє пристосуванство, хворобливу амбіційність і конформізм». У Вікіпедії знайшов таку думку Умберто Еко: він розглядає конформізм як прояв «нездатності середньої людини звільнитися від формальних систем, що нав’язані їй ззовні, а не набуті завдяки власному дослідженню реальності, … результат пасивного засвоєння тих норм розуміння і судження, які ототожнюються з “хорошою формою” як у моралі, так і в політиці, як у дієтиці, так і в моді – на рівні естетичних смаків і педагогічних принципів». Чи сьогодення не свідчить про все це?
Щоб зрозуміти об’єм відповідальності і складність роботи дипломата на початках нашої незалежності, зацитую лише два речення з розділу «Вибрані статті, інтерв’ю»: «Я тоді ще не знав, що Валенса 19 серпня привітав Янаєва і визнав ГКЧП. Потім вони викручувалися, як могли…» (Теодозій Старак, «Ми починали з повного нуля». – Літературна Україна, 14 січня 1999 року).
З розділу спогадів про Теодозія Старака «І юрби вчинків, з’єднаних у світлі» зацитую лише пару фрагментів: «З нічого створивши Українське Посольство в Польщі він, неперевершений знавець польських реалій, тонкий і виважений політик і дипломат (вроджений!), справжній патріот-націоналіст, свідомо і вперто витіснявся колишніми радянськими дипломатами-компартійцями – і це з прикрістю спостерігали українські і польські політики…
Теодозій завжди був авторитетом для мене, як згодом близьким товаришем-авторитетом у лаґері став Іван Світличний. Щось спільне мали вони – це, насамперед, доброта, добродушність і почуття гумору. Відчувши огіршення від зустрічі з однокурсниками після мого повернення із Сибіру до Львова, я все-таки пішов до нього у видавництво «Радянська школа». Доцик вислухав мою скаргу, лагідно усміхнувся. “Я чекав, щоб ти прийшов до мене”, – сказав. Тепер я вже не маю, до кого йти…» (Ігор Калинець, «Усмішка приятеля замолоду»); «Писати про Теодозія Старака в минулому часі не хочеться і якось дивно. Його енциклопедичних знань, життєвого досвіду й оповідань могло вистачити не на одне життя, не на одну книгу, однак доля розпорядилася по-іншому» (Андрій Дещиця, «Безперервний зв’язок»). Цей зв’язок промовляє духом правди з небес, бо ж Теодозій Старак зорить на нас енергією любові і боротьби, даруючи віру в перемогу.
- S. «Що побажав би нам, українцям, сьогодні незабутній Ян Ольшевський? – Не сумніваюся, що Він (так само, як і Теодозій Старак) сказали б: “Ви не повинні здаватися!” Чуєте? Ми не маємо права навіть на втому. Як можна втомитися боронити свою європейськість, свою ідентичність і сутність? Пам’ятаймо, на нас дивиться нині весь світ. І на весь цей світ гуде наш безсмертний Майдан: “Свобода і гідність – понад усе!” Слава Україні! Вічна слава її вірним синам та її мужнім і щирим друзям!» (Любов Горбенко, «Ольшевський, Найдер, Старак і… Майдан». – Дзвін, № 4 (894), 2019).
Тільки от тепер не одному мені, мабуть, доводиться думати: А до кого підемо ми, до кого піде дружина Теодозія, якщо мужніх і щирих немає поряд, якщо їх все менше і менше?..
Богдан ДЯЧИШИН, лауреат премії ім. Івана Огієнка, доктор філософії, доцент
