Умовно кажучи – Северин Путій на цю війну міг би і не йти.Зрештою, його і не кликали. За ним не бігали “хлопці з військкомату”, оті юні майорчики у камуфляжі, з акуратними зачісками і канцелярськими папками під пахвою. Северина ніхто не агітував і не переагітовував. Він ні з ким не мав парі, нікому нічого не обіцяв і не прагнув щось там комусь доказати.
Одного ранку після особливо довгих гудків “тривоги”, він, п’ючи на кухні чай, подумав: “А чому б і ні?!” Власне, що за наміри у Северина? Його найперше дістали оті гудки. Завиває довго, тупо і без потреби. Ракети уже давно здійснили демарш небом, а ця недолуга штукенція усе виє та завиває. Севернин уявив собі “відповідального” за сирену. То мав би бути якийсь старшина, що вічно під шафе і з тупим поглядом засоловілих очей. Ото він вмикає “скриньку”, вона завиває, а “відповідальний” тим часом собі дрімає.
Так воно чи інакше є насправді – хто скаже? То усе під грифом секретності і є чималою “державною таємницею”.
Як воно не виглядає непереконливим і навіть надуманим, але Северин таки вирішив замельдуватись на пункті збору саме через сирени тривоги. Піти, щоб припинились оті дебільні завивання, що вивергають душу. Про решту якось не думалось. Чи він гірший за інших, а чи кращий? Чи мусить, а чи ні? А хто тоді, як не він? Усе збите до штампів! Але ж таки вчинок! Він вирішує іти на війну добровольцем!
-Отим він уже кращий за багатьох! – коментуючи намір Северина, сказала двірничка Леся.
Кращий, та не найхитріший! І біс з ними! Він не боягуз! І не пристосуванець! І при тім (страшно зізнатися навіть самому собі) він зовсім не патріот, бо не їздив на майдани, жодного разу не проголосував за партію “Свобода”, не є членом “Просвіти”, не пластун і навіть не греко-католик. Але він таки українець! Можливо, українкісніший за декого, бо обидві його бабусі викладали українську мову та літературу. Бабуся Поліна – у школі, баба Катя – у профтехучилищі. І українська, і українське присутнє у їхніх домівках завжди. Тільки цим не вихвалялись і не виставляли на показ. Жили собі та й жили! Патріотизм – він також може бути тихим і не претендувати на “подяку”.
У свої двадцять один Северин Путій встиг небагато. Звісно, школу він закінчив. Але далі справа не пішла. Не здобув ні вищої, ні коледжа, ні навіть професійно-технічного училища. Була у нього якась там комп”ютерна школа “Крок”, де замість диплому видають сертифікати. Але найголовніше – там він отримав практичні знання, оті справжні, які тут же можна застосовувати на практиці. От чому він без проблем влаштувався програмістом і за два роки праці виріс до авторитетного та затребуваного.
І рости б Северину фахово й надалі, примножуючи статки. На фірмі платили добре. Так добре, що він міг собі дозволити найняти легковика, такий шикарний автомобіль з відкидним дахом, і повезти ним у Закарпаття “на води” дівчинку Оленку. А у Одесі Северин винаймав помешкання не на тиждень-другий, а на увесь сезон – для себе і для друзів.
“Друзі! Агов! Їдьте – відпочивайте! За усе заплачено!”
-Ідеш? – поцікавився Сергій.
-Іду! – тихо і якось безбарвно, беземоційно відповів Северин.
-Ти що – патріот?!
-Можливо…
-Гадаєш, з твоєю участю світ перевернеться і стане кращим? Ото лишень тебе там бракує! І станеться перелом… І війні піздец…
-Слухай…
Сергій наче язика проковтнув.
Северину післязавтра на полігон. Сказали: місяць на підготовку … А далі… Далі видно буде…
На полігоні їх навчали усьому, що потрібно солдатові. У казармі хтось подав ідею роздати усім позивні. Мовляв, так тепер прийнято. І до Северина:
-Ей ти, як прізвище?
-Чиє? – запитав зумисне, аби викликати реакцію.
Реакція не забарилась – дружній сміх.
-Та твоє ж прізвище, а не путіна!
Знову сміх. Цікаво, з чого, а чи кого сміються?
-Путій!
-Як? Як?
І вмовкли. Наче вдавились усі чимось таким глевким…І тиша наспіла.
-Пут… Пут… – хлопець став заїкатись. – Путін?!
-Путій – кажу! Пу-тій… Чи паспорт показати?
Северину за позивний ледь не вліпили – “путін”! Та самі ж поганялівці якось збагнули, що то буде аж занадто. Як жити далі солдатові? Як має існувати? Хоча з іншого боку – це навіть кльово! І прикольно! Молодший солдат Северин Путій, позивний – “путін”…
Ні, не канає…
-Северин – твоє ім”я? Так?
-Северин!
– Що ж, бути тобі “сєвером”
-Що воно означає?
– От дивак! Сєвер – то ж північ по-нашому.
– Північ… А по-їхньому – сєвер! Не хочу по-їхньому!
-Нічого! Тоді вважай, що це від твого імені походить. І буде уже не “сЄвер”, а “сЕвер” Нормально?
Гм! Нормально чи ненормально, але уже краще. Північ якось не “гріла” Северина Путія.
Рота їхня формувалась похапцем. Кажуть, на фронті гаряче. На деяких відтинках – навіть дуже гаряче, а подекуди – справжнє пекло.
Хтось там – “нагорі” вирішив, що місяць на підготовку бійця – забагато! Достатньо і трьох тижнів. Сказано – на фронті пекло!
Вантажились уночі. Їхали невідь куди, але весь час – сонцю назутріч. Сонце видряпалось з-за обрію, і їхні автівки наче старались застати мить народження світила – мчали рівно туди, де мали би бути яслі сонця. Колона їхня ніде не перемінювала курсу.
Без пригод пройшли через світанок, а коли сонце вже забралося аж на вершечок неба – автівки з вояками виїхали на невідомий досі плац і завмерли. Очі солдатнів-новобранців також застигли від побаченого. Довкруж – одні руїни.
-Що це? – хтось запитав.
-Місто!
-Ага!
-Воно має назву?
-Ну, звісно – Бахмут.
Враз тишу розітнуло гучне бахкання. Артилерія з обох сторін влаштувала своєрідне змагання – хто кого і хто більше!
“Завтра у наступ!” – поділився хтось великою таємницею.
Завтра – то завтра!..
Перший бій…
І нічого не шкрябає на душі… Не муляє… Жодних тобі передчуттів та відчуттів.
“Коли вечеря?” – ото й усе.
А той, хто “усе знає” – не помилився. Наступ розпочався на світанку. Їм, окрім гранат, ще й по зайвому рожку, набитому патронами, видали. Ого, яка розкіш!
Уперед, солдати!
Северин Путій, позивний “Север”, устиг здолати брусвер окопу, устиг глянути туди, звідкіля стрімголов летіла куля. Його куля… Відлита спеціально для нього… Він не встиг і оком моргнути, де б там зняти свого автомата із запобіжника…
Не знано, якими кольорами в ту останню мить залило його очі. Було йому біло, чорно, червоно, а чи фіолетово?..
Молодший солдат Северин Путій на позивний “Север” загинув відразу. Його автомат не спромігся бодай на один постріл. Постріл у бік ворога… Постріл, присвячений товаришам і Оленці. Постріл для годиться… Справедливості ради… Для протоколу. Хоча – ні… У протокол можна вписати усе, що завгодно.
А ще на нього дивилися, не відвертаючи погляду Сергій з фірми, батько з матір”ю і дві його бабусі з небес. Від нього очікували вчинку, який би рівнявся подвигу. А виявилось, що подвиг рівнявся тільки у здатності подолати брусвер окопу. Це він зумів! Але і на таке без надмірних зусиль здатен далеко не кожен. І де було знати, що у недалекій “зеленці” на нейтральній сірій зоні засів ворожий снайпер і наче очікував зумисне на нього – молодшого солдата Збройних Сил України Северина Путія з позивнийм “Север”.
Він як молоде недосвідчення вовчення з необачки проковтнув жарину. Вовчення мислило собі, що то “світлячок”. Аж ні! Світлячки такими не бувають. Святлячки набагато добріші.
Яка була остання його думка? А чи мав він час на думання? Снайперська куля важка і колюча. І болюча – страх! Сила її сатанинська. Логіка – вбивча! Ціль має бути здоланою за будь-яких обставин і ситуацій! В уяві стрільця-снайпера він бачить не людину, не індивіда, у кого є ім”я, своя біографія і право жити на цій планеті. Ні, тут тільки – “мішень”. І не більше…
Що ж … Кожна “професія” володіє своїми напрацюваннями та секретами. Але у гарячу пилюку у степу під Бахмутом падала не “ціль” і не “мішень”. Падала особистість! Людина з іменем і власною біографією. І байдуже, що це, оцей бій, ця сутичка, це протистояння виявилось для цієї Людини першими і останніми водночас. Не має значення, що він уже ніколи не зуміє постояти за себе.
Гуп… гуп… Чомусь завжди людське тіло незалежно від наявної ваги, падаючи, видає такий звук, від якого здригається уся Планета. Від того згуку здіймається зі своїх насиджених місць птаство, зупиняються у бігу тварини, зайці насторожено визирають з буйнотрав”я, тремтячи усім тілом, косулі завмирають на пагорбі, зачаровані шумом землі, жаби у калюжі перестають квакати, риби у річечці ховаються за каміння, комашня згортає крила і маскується у листі найближчого куща. Тс-с-с… Вгомоніться! Упала людина!
Гу-у-у-у-п… Ох!
Відділення розгорнутим порядком, розстрільно, як і навчали їх три тижні, рушило у наступ. Тієї днини, окрім Северина Путія, загине ще кілька бійців. Тільки про ті втрати ніхто не довідається. У офіційних зведеннях йтиметься про те, скільки і чого знешкоджено у ворога.
Бій вщух, світом знову запанувала тиша. Хтось знаюче попередив: тиша ненадовго. “Ось побачите!”
Тіло Северина обережно стягнули з брусвера на дно окопу. За ним приїде спеціальна команда і відвезе куди слід.
-Герой! – промовив хтось, смачно затягнувшись сигаретою.
-Герой! – погодився товариш і сплюнув.
Мусив сплюнути, бо рот набився пилюкою.
-Хто такий?
-“Север”.
-А, це той, що не хотів бути “путіним”?
-Той!
-А я ще тоді подумав: недобрий то знак.
Прострілена шия Северина Путія уже не кривавила. Червонів тільки отвір від кулі. У героїв завше так буває. Їхні рани загоюються швидше.
Герой бо…
Ігор Гургула