У переддень Благовіщення, 6 квітня 2021 року, світ залишила людина, яка ще за життя увійшла в історію і була історією. Забрав його COVID-19.
Олег Олександрович Тищенко народився на Рівненщині, але про нього знали Україна і закордон. Бо жив для людей, відкривав незнані і маловідомі сторінки нашої минувшини, втілював у життя, на перший погляд, здавалося б, не підйомне.
Дев’ять днів без Олега Тищенка. Якими вони є? І що виокремлюється на відстані часу?
Олег Тищенко – редактор.
З ним я познайомилася у тижневику Рівненської міської ради «7 днів». Запросив як очільник замінити літературного редактора на час відпустки. Згодом довірив мені редагувати свої книги про Гурби, Здолбунів, тощо. Саме завдяки Олегу Олександровичу Тищенку я й стала літредактором, бо довірив мені як новоспеченій студентці, філологині, правда, не зовсім профільованій для цієї посади, і просто повірив у мене, дав шанс, чого практично не роблять сучасні керівники. Від Олега Тищенка як чи не єдина цінність із матеріальних речей залишилася на згадку подарована книга про Гурби з дарчим надписом від 08 квітня 2009 року. Хто би міг подумати, що у розквіті сил сонце його життя закотиться за обрій?
Олег Тищенко – журналіст.
Нелегко творчій людині віддавати себе журналістиці. Бо в ній треба жити 24 години на добу, 7 днів на тиждень. Особливо, якщо ти ще й редактор. Людина поступово виснажується, вичерпується. Однак Олегові Тищенкові вдавалося поєднувати професію з хобі, яке могло стати і стало його другою професією. Журналістські навички та вміння знадобилися, зокрема, при виданні історико-краєзнавчого видання «Острога».
Олег Тищенко – історик.
Саме від нього я вперше почула про Гурбенську битву, Микитові Рови і ще багато чого з історії України. Йому не байдужою була її доля. І саме про неї, знану і не знану, він повідав у численних статтях на історичну тематику в друкованих виданнях України, Польщі, Канади, яких сотні, у книгах.
Олег Тищенко – краєзнавець.
Від окремої вулиці Здолбунівщини – до цілого міста, – це все було йому відомо, кожна віха, кожна деталь. Тут народився, тут жив, тут похований. Його «Здолбунів на Волині: історичний вернісаж» у співавторстві з Юрієм Кірєєвим вже давно став настільною книгою для кожного свідомого здолбунівця.
Олег Тищенко – дослідник.
У нас зараз дуже багато кабінетних вчених, істориків, дослідників. Легко можна переписати задом наперед статтю, у кращому випадку книгу, та й «позичити» в когось без докору сумління. І вже замельдуватися як світило. Але все це не про Олега Тищенка. Історію бою під Гурбами – найбільшого під час Другої світової війни, між УПА та Внутрішніми військами НКВС – він досліджував зі скрупульозною точністю. Не лише в архівах, від місцевих жителів, очевидців, а й безпосередньо на місці події. Олег Тищенко разом з Ігорем Марчуком прочесали кожен кілометр, кожен міліметр гурбенської землі. Пошукові експедиції, в одній із яких і мені випала нагода бути, багаті на матеріальні знахідки, давали широке поле для роздумів, умовиводів, ставали стартом для подальшого дослідження. По все це у книзі – «Гурби: квітень 1944-го», кілька разів доповненій і перевиданій.
Олег Тищенко – музейник.
З 2014 року очолив Здолбунівський районний історико-краєзнавчий музей. Сам здійснив розробку його тематико-експозиційного плану, вів роботу з інвентаризації музейних експонатів. «Директор з лопатою, історик з тачкою, це був приклад для всіх нас, просто брати і робити, бо ніхто не втілить твою мрію, якщо ти не станеш працювати, незважаючи на ранги і регалії, просто брати і копати, – так відгукнулася про Олега Тищенка Іванна Слободянюк. – Ти горів і жив музеєм!»
Олег Тищенко – оратор.
Мало знати – треба вміти донести, до глядача, слухача. Жива душа живого прагне слова, попри технології, попри комп’ютеризацію. І Олег Тищенко це робив: ділився тим, що знав, охоче погоджувався на зустрічі, з учнями, молоддю, зокрема. І всім було цікаво.
Олег Тищенко – український націоналіст.
Отаким я його запам’ятала з першого знайомства. Знала, що він – член «Конгресу українських націоналістів», прихильницею партії якого була змолоду. Таким залишився і залишиться в пам’яті нащадків. Спочиває тепер у Здолбунові, біля Героїв України, учасників АТО.
«Ручний», але не зручний.
Саме так про Олега Тищенка казали найближчі друзі. Таким увійшов в історію. В історію України. Для неї народився – для неї жив. І прожив гідно, зоставивши частинку себе, своєї душі у своїх працях, книгах, людях.
Вічна пам’ять і царство небесне!
Юлія БОНДЮЧНА