Український кінематограф хоч і неквапливо, значною мірою запізно, але почав задовольняти величезний попит українського сегменту суспільства на стрічки, присвячені питанням національної самоідентифікації та боротьби за державність, одним з аспектів якої була діяльність руху опору української інтелігенції радянського періоду. Безперечно знаковою подією у цьому поступі, став вихід на екрани стрічки режисера Романа Бровко «Заборонений», біографічної драми про життя поета-шістдесятника Василя Стуса, прем’єра якої відбулась у вересні 2019 року.
Відгомін того нерівного протистояння автори фільму буквально відчули на собі, коли навколо епізоду з адвокатом Стуса на судилищі, розгорілись не аби які радше навколополітичні, ніж культурологічні, пристрасті, густо замішані на ментальному протистоянні сторін. Спочатку, під тиском Віктора Медведчука, автори вилучили сцену з участю дієвої особи, прототипом якої він є. Згодом, під тиском тепер вже громадськості, цю сцену повернули, але у досить урізаному вигляді. У підсумку глядач отримав абсолютно прохідний епізод, який міг би стати одним з найбільш гострих. Це, звісно, викликає питання до тих, хто робив стрічку про людину незламної волі та чіткої життєвої позиції, щодо їх власної світоглядної парадигми.
Трохи згодом у цьому аналізі ми спробуємо знайти відповідь на це питання.
Забігаючи наперед скажу, що мене фільм таки зачепив. Проте сталось це радше не завдяки художнім образам, хоча вони теж відіграли свою роль, а завдяки давно сформованій емпатії до головного героя, роздумам та відчуттю гострої, злочинної несправедливості, вчиненої до цілого покоління українців. Стрічка просто допомогла це краще візуалізувати, та зробити проекцію емоцій на конкретних дієвих осіб. Якихось нових емоційно забарвлених відчуттів, більших ніж вже були, вона особисто мені не додала.
В цілому, перші дві частини стрічки залишили по собі відчуття якогось сумбуру. Відчувалось, що автори намагались у невеликий проміжок часу запхати все, що тільки можна, готуючи глядача до третьої, драматичної частини перебування Поета за гратами. У якісь моменти це було схоже на затягнутий у часі проморолик до фільму, де кадри з якимось ключовими і не дуже фразами та героями динамічно змінюють один одного у певнім порядку. Бракувало тільки пафосного закадрового голосу у стилі трейлерів до фільмів серії Marvel.
Естетика стрічки відносить нас у епоху радянського періоду 60-х – 80-х років, зняту у стилі популярних колись «Старих пісень про головне». Відеоряд періодично доповнюється кадрами кінохроніки тих часів, які демонструють сонячне літнє місто, юрбу поспішаючих людей, одним словом – пастораль, яка мала би посилити на контрасті невідповідність настільки ж страшної, наскільки сірої реальності із тою ідилією, яка панувала в уяві пересічної радянської людини. Реальності, з якою ведуть непримириму боротьбу українські дисиденти в цілому і Стус зокрема. Проте переконливо у стрічці це може виглядати лишень для тих, хто і так у курсі того, що і як тоді відбувалось, та і то далеко не для всіх і не у всьому.
Навряд чи покоління, яке не застало тих часів, зрозуміє, чого тим дивакам не вистачало, коли навіть величезне гасло «Слава КПРС!» українською написано. А те, що на побутовому рівні були мовні конфлікти, так то через особисту навіженість окремих, мабуть. Тим паче, що одягнені всі у кадрі, як з иголочки. Ще одна вада картини, що робить її схожою на сучасні російські фільми та серіали про радянський період, де герої носять одяг щойно від вправного кравця та користуються послугами пластичного хірурга. Єдине, що спадає на думку при перегляді перших двох частин, це те, що автори навмисно «підсолодили» візуальну складову, щоби глядач потім сповна відчув весь морок радянської каральної системи у вигляді колонії суворого режиму.
Остання частина фільму якраз і переносить нас у одну з таких колоній, де розгортаються воістину драматичні події, які без перебільшення заслуговують на окрему стрічку.
Відчувається, що автори дали волю фантазії, довго стримуваній рамками біографії головного героя. Тут є все. І ефектна, у стилі Голлівуду, «атомна білявка» у образі жінки, полковника «контори глибокого буріння», і міцна чоловіча любов, а саме пара закоханих – майор, начальник колонії та його підлеглий офіцер, так би мовити у дусі часу, і підступні вбивства, і важка хічкоківська естетика у інтер’єрах. Чого тільки варта сцена у лазні, де оголений полковник у кращих традиціях роботи з агентурою, чавить рукою у буквальному сенсі слова яйця майору і у переносному його тонку душевну організацію людини, що і так потерпає від подвійного життя.
На тлі цих шекспірівських страстей сам Стус відійшов ніби на другий план. Весь простір зайняла Віра Холод, та сама, не позбавлена людського співчуття полковник КГБ, що говорить вишуканою українською мовою. Роль останньої без перебільшень блискуче зіграла Євгенія Гладій, героїня якої у свій спосіб, але все ж таки щиро хоче допомогти Поету вийти з цієї буцегарні.
Якщо чесно, то ролі офіцерів, зіграні у цьому фільмі, були найбільш сильні та переконливі за інші. За кожною – характер, борня, харизма. Зрештою головний герой гине від руки майора і далі йде сцена, де Холод не стримує емоцій та розпачливо рюмсає над тілом вбитого системою Стуса. Ну мало що не алегорична Україна над тілом свого кращого сина. Так і кортить сказати: хлопці, ви серйозно? Ви накрутили пів фільму про поганих та дуже поганих ментів у стилі дешевих російських серіалів щоби що? Показати, що це не система, це все майор винен. Віра би Стуса точно врятувала, бо на те ніби виглядало попри його спротив. Щось би точно вигадала, ну як же так. Що ж він.
І от тут особисто мене навідало легке відчуття дежавю. Щось подібне за змістом та емоційним наповненням, я вже бачив. Точно – російський фільм «Дякую, що живий» про Володимира Висоцького. Так само, низка епізодів, розмитий образ головного героя і абсолютно живий, людяний образ офіцера КГБ, який Висоцького у фіналі фактично рятує.
Наступна аналогія виникла у мене із фільмом «Тарас. Повернення», де ролі російських офіцерів та солдат також були наповнені драматизмом та енергетикою. Чого тільки вояк у виконанні Бенюка вартий. На відміну від них, головний герой виглядає як манекен, що рухається для чогось у кадрі. І так само, офіцер таємного «сиску» показаний людиною шляхетною, що вважає покарання солдата шпіцрутенами варварством.
Я розумію, що є видатні актори другого плану, але коли головний герой губиться на їх тлі, це якось не комільфо.
Мабуть, глядачеві, який прагне глибокого осмислення образа Василя Стуса та його значення для української культури, не варто розраховувати на цю стрічку. Проте подейкують, ніби у цьому фільмі знову підняли на п’єдестал чергового месію. Даруйте, але у нім на п’єдесталі інша особа – Віра Холод з оголеними красивими грудьми та вольовим поглядом справжнього комуніста. Саме цей образ закарбовується у голові після завершення перегляду, а не якісь там дивакуваті дисиденти. Не дарма практично жоден відгук не обходиться без згадування про цього вигаданого персонажа. Мабуть, десь тут і криється відповідь на питання, чому ж автори так поводились у ситуації з епізодом суду над Стусом. Намагання догодити і нашим, і вашим зіграло з ними злий жарт, бо змушує бути обережними, озиратись, намагатись бути у тренді. А у мистецтві це погана звичка. А у мистецтві, що покликане бути зброєю, поготів.
Система?
Олександр Кухарук
