Михайло Гафія Трайста. Конокрадська честь, – Львів. Тиса. 2017. – 112 с.
Найперш годиться подати творчу візитку українського письменника з Румунії – його ім’я на слуху у вітчизняного читача, однак з детальним життєписом мало хто обізнаний.
Отже, Михайло Гафія Трайста народився 1965 року в мальовничому карпатському селі Верхній Рівній (Рона де Сус) на Мараморощині в Румунії. Закінчив факультети журналістики та філософії університету ім. «Спіру Гарет» та філологічний факультет Бухарестського університету, там же – мастерат «Міжкультурні комунікаційні стратегії», нині є докторантом Культурної школи мов та літератур Бухарестського університету.
Письменник, поет, драматург, перекладач, журналіст, головний редактор румуномовного журналу «Mantaua lui Gogol» («Шинеля Гоголя») та редактор популярного в світі журналу українських письменників Румунії «Наш голос», та журналу румунських письменників «Волоська ротонда». А ще – помітна фігура всесвітнього українства, голова товариства українців Румунії ім. Т. Шевченка, заступник голови Союзу Українців Румунії і Бухарестської філії СУРу. Член Національних спілок письменників Румунії і України, лауреат престижних премій. Живе і працює в Бухаресті. Пише українською та румунською мовами. Автор багатьох книг поезії, прози, театральних і літературознавчих студій.
Вражає перелік його книг (усього 21!), серед них етапними, такими, що визначили літературний універсалізм автора, стали «Симфонія шовкових трав» (поезії, 2001), збірки новел і оповідань «Гуцулська душа» (2008), «Калинові стежки» (2009), «Кладка» (Бухарест, 2010), «Ibovnice cu ochi de Maramureş» («Коханки з марамороськими очима», 2011), «Чесні жони» (гумористичні оповідання, 2013), «Людина з потойбіччя. Незнайомка у фіалковій сукні» (2013), роман «Коштільський замок» (2013), п’єси «Три женихи для Амалтеї» (2013), літературні студії «Давидові Псалми» у творчості Тараса Шевченка та молдавського митрополита Дософтея» (2015), казки «Степанкова читанка» (2015), повісті «Між коханням і смертю» (2016) та інші.
А ще – плідно збирав у навколишніх селах український фольклор, готував до друку шкільні підручники українською мовою тощо. Перекладацька діяльність — окрема важлива сторінка в творчій біографії Михайла Трайсти. В його інтерпретаціях румунською мовою з’явилися оповідання та новели Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника, Юрія Андруховича, Сергія Жадана, Володимира Даниленка та інших. Водночас завдяки Михайлу Трайсті український читач дістав змогу познайомитися з творами таких знакових румунських письменників, як Траян Кошовей, Мірчя Кірвасіу, Адріян Сучу, Джеордже Тей, Дан Марта, Аурел Марія Барос, Штефан Доргошан, Штефан Мітрой та ін.
«Конокрадська честь» є 21-м виданням у його творчому бекґраунді і дебютом в Україні: прикметно, що після Ольги Кобилянської Михайло Трайста – єдиний (sic!) україномовний письменник з Румунії, чий твір побачив світ в Україні окремим виданням у львівському видавництві «Тиса». Твори знаних письменників минулого Сильвестра Яричевського (1871-1918), Дениса Онищука (1901-1975), Степана Ткачука (1935-2005), Івана Негрюка (1954-1998) і сучасних Михайла Михайлюка, Івана Ковача, Корнелія Ірода, Миколи Корсюка знайомі українському читачеві тільки з антологій та окремих публікацій в журналах.
Цей надзвичайно талановитий і колоритний письменник належить до третьої хвилі української літератури в Румунії і робить неоціненну справу, популяризуючи нашу культуру. Саме завдяки Михайлові Трайсті у літературній співпраці між Україною та Румунією з’явився новий міжнародний прорив.
В яких європейських літературних координатах перебуває нині українське красне письменство Румунії? Хто ж творив славу нашої національної за духом і формою художньої прози й поезії в сусідній державі? Відповіді на ці запитання й дадуть код до розуміння феномену Михайла Гафії Трайсти.
Голосно і впевнено заявили про себе письменники першої хвилі – Гаврило Клемпуш, Орест Масикевич, Денис Онищук, Валерій Кордун, Микола Коцар, Оксана Мельничук, Євген Сав’юк, Іван Федько, Юрій Ракоча та інші, які заклали міцну основу під фундамент української літератури в Румунії.
Плідно й натхненно працювали на риштованнях материнської культури письменники другої хвилі, яка стала найбільш потужною й продуктивною: вони своїми поетичними й прозовими творами піднесли українську літературу в Румунії на вищий щабель, назавше пов’язали її з великою літературою України і усього світу. І це зробили Іван Ребошапка, Магдалина Ласло Куцюк, Степан Ткачук, Михайло Михайлюк, Корнелій Ірод, Микола Корсюк, Корнелій Регуш, Юрій Лукан, Михайло Небиляк, Іван Ковач, Павло Романюк, Іван Негрюк, Іван Шмуляк, Віргілій Ріцко, Теофіл Ребошапка, Кирило Куцюк-Кочинський, Іван Непогода, Василь Цаповець, Михайло Волощук, Павло Шовкалюк, Іван Арделян та інші.
Третя хвиля українських письменників дещо скромніша, тут літературними маркерами стали імена Миколи Корнищана, Михайла Гафії Трайсти, Анни Трайсти Рушть, Марти Боти, Марії Чубіки, Марії Опрішан та Ірини Мойсей.
Прикметно, що на початку нового століття в Румунії писало українською мовою 32 письменників, з яких 22 були членами Спілки письменників Румунії і 14 – НСПУ. Маємо неспростовне підтвердження того, що українська література Румунії нині посідає провідні позиції в тамтешньому суспільстві.
Михайло Трайста вже давно має репутацію талановитого оповідача. Його твори позначені найперш драматизмом життєвих ситуацій, сучасних чи минулих, тонким гумором та дошкульною іронією, він любить своїх героїв – простих сільських людей, чесних і добрих ґаздів.
“Конокрадська честь” постала з доброго знання минувшини, з архівних пошуків, з пильного прочитання буденного життя верховинців Мараморощини, з прадавніх літописів, історичних досліджень та усної міфології – добірна сув’язь класики, сучасності й епіки у космологічному просторі між українською піснею-коломийкою і румунською дойною. А відтак усе це сублімувалося у вигадливий сюжет, де читача найперше приваблює неймовірна історія конокрада Івана Кочерги.
Повість має сталу конструкцію, усе тут вибудовано за усіма законами архітектоніки й канонами жанру (у модернових авторів це не вітається), однак новаторськи сучасно, хоча йдеться про минувшину. Трайста – видатний прозаїк, тонкий психолог, я б сказав, психоаналітик. Він добре знає глибинні глибини людської душі. Власне там, у прихованих її закапелках, вишпортує він мінливі окрушини, з яких потому творить цілісне, позначене екзистенційними смислами панно. І усе це щедро приправлено добірною мовою з відчутним карпатським колоритом, де органічно сусідять, підсилюючи авторську лексику, румунізми та мадяризми, лемківський та гуцульський діалекти. Трайста – сумлінний краєзнавець, неустанно збирає співанки, казки та легенди й вкраплює їх у художні інвективи.
У центрі багатопланового сюжету – історії начебто пересічних селян, які вийшла переможцями з найскладніших випробувань, непереборних обставин і життєвих колізій, у протистоянні сільської патріархальності та міської урбаністики, однак з високим духом й незламною крицяною волею. З кожною прочитаною сторінкою загострюється відчуття, що це письмо не просто добротного прозаїка, а неймовірно талановитого художника слова. Усе начебто за усіма ознаками жанру, все просто й зрозуміло, бо ж – класика! – однак Трайста володіє рідкісним умінням вийти за межі канонічних форм і своїм неповторним творчим почерком подарував нам закроєний за лекалами традиціоналізму новаторський високохудожній літературний шедевр.
Твір заселено добрим десятком колоритних героїв зі своїм окремішнім й не завжди осяяним добром світом, однак попервах ми зичливо сприймаємо усіх персонажів, щоб вже потім розділити їх на два ворожі одне до одного табори – багатія Йончі Лупула і його дружини Руксандри, яка у дівоцтві мріяла про заміжжя з наймитом Степаном Гайдамашином, їх служниці Мелінди, конокрадів Івана Кочерги та Хараламбія, жида Рувима з корчми «Золота підкова», Івони – нареченої Івана Кочерги, яку рідний дядько Аркадій Юркуц хотів насильно видати за кульгавого Ілька Гулика.
Читач самохіть поринає у бурхливий вир людських пристрастей і переживань, олжі й правди, підступності й жертовності. Автор після заколисливих розлогих описів життя селян з марамороського краю початку ХХ століття вибухово, мов у трилері, «ламає» сюжет: Йончі Лупул двічі стріляє у конокрада Хараламбія, а далі… Далі варто взяти до рук книжку й поринути у захоплююче чтиво.
У повісті зібрано карпатський мікро-Вавилон: тут вільно й розкуто діють італієць Пауло Сеніні, молодий циган Раду Джямбашул, гуцули Олекса та Дмитро Борянюки, жид Рувим і його дружина Лея, мадяр Йошка Чілогеді, румуни Ліке Злетару, молдаванин Хараламбій й, звісно, русини-українці, – усі вони толерують одне одного, з повагою сприймають інші національні традиції, мову й культуру сусідів. Події розгортаються у селах і містах, географія доволі обширна: Сигот, Хуст, Рахів, Чернівці, Ужгород, Коштіль, Трибушани, Вишавська Поляна, Бистрий, Великий Бичків – їх мальовничі овиди стають барвистим тлом для панорамного поліфонічного художнього полотна.,
Три іпостасі автора – філолог, журналіст і письменник – не поборюють, а підсилюють одне одного: перший не дає «вистрибувати» на мінливі плаї постмодернізму, другий досвідченим оком газетяра вихоплює з юрби характерні постаті, а вже третій з того всього у горнилі власного світобачення «виплавляє» яскраві персонажі, відчеканює психологічно вивірені образи, творить ту високу літературу, яка робить честь усій нації. «…в тіні мудрости — як у тіні срібла, та користь пізнання у тому, що мудрість життя зберігає тому, хто має її» (Еклезіаст 7:12).
Творчий універсал Трайста продовжує глибоке вивчення суспільства, яке розпочали Гюстав Флобер, Томас Гарді, Гі де Мопассан, Проспер Меріме, Еміль Золя, Стендаль. Глибокосюжетний твір українця з Румунії – симбіоз традицій світового й українського художнього класицизму та реалізму, сповідування творчих принципів Івана Франка, Панаса Мирного, Василя Стефаника, Антона Чехова, Федора Достоєвського, Івана Чендея, Романа Іваничука, Євгена Гуцала, Володимира Дрозда…
Осібно варто мовити про мову, лексичні й семантичні особливості стилю автора. З одного боку – дотримано усі канони літературного мовлення, з іншого – маємо добротно вмонтоване лексичне багатство говірок, легенд і міфів Мараморощини й усього карпатського регіону. Сам автор зізнається, що щиро захоплюється творами Петра Сороки, а особливо мовною палітрою його творів, однак не тяжіє до ліризму, я б сказав, що його письмо дуже раціональне, він ніколи не відступить від сюжетної лінії заради красного слівця, чим іноді часом грішили класики минулого й сучасности. Два нижченаведені тексти донесуть до вас духмяні пахощі й свіжість трайстиного мовлення: «За вікнами яскравим килимом стелилася по землі молода весняна травичка, а в саду на яблунях, що стояли над самим зеленим килимом, ось-ось мали розпукнутися тугі набряклі бруньки. Наближалася пора цвітіння, і земля й повітря дихали ніжним теплом». «На передодень Святого Івана Хрестителя в хаті Аркадія Юркуца було чисто прибрано, на плиті варилися голубці. Івона з Марією Юркуцовою ще зранку спекли в печі великі рум’яні калачі, а Аркадій зніс з горища дві літрові пляшки прозорої, як сльоза, слив’янки».
Ось знакові відгуки про творчість Михайла Трайсти знаних в Україні письменників, що їх вдалося «виловити» у павутинні нету й з власного архіву.
Володимир Даниленко, прозаїк, літературознавець, голова Київського осередку Спілки письменників України: «Його письмо – це синтез української класичної та сучасної української прози. У письменника жорстка, чоловіча манера письма. Він вміло вибудовує драматичний конфлікт і використовує діалектний колорит Мараморощини. За глибиною, внутрішньою напругою, гумором, пластикою, епічним мисленням це один з найкращих сучасних українських прозаїків».
Ігор Фарина, поет, літературознавець: «Хто ж він, Михайло Гафія Трайста? Знакую його як традиціоналіста. Звичне описання дій персонажів. Мінімалізм модернових прийомів. І ще якась невимовна туга за сільською патріархальністю людини, яка багато років живе у великому місті, волею обставин обравши таку свою долю. Усе це укупі створює вибуховий ефект, осколки якого застрягають у свідомості. Рентгенівський знімок дає можливість побачити й найглибше поранення. Кривавить. Але не хочеться кликати на поміч досвідченого хірурга».
Галина Тарасюк, поетеса, прозаїк, критик, перекладач: «… я, чесно кажучи, дуже вдячна долі, що звела мене з цим талановитим неймовірно письменником, сердечною щирою людиною, багатогранною особистістю і взагалі – файним колоритним представником тих автохтонних українців, які жили на теренах Румунії ще з часів Трипільскої культури… Михайло Гафія Траста – з молодшого покоління подвижників українського СЛОВА. «Конокрадська честь» – потрясаюча сага про життя українців Румунії. В особі цього істинного карпатського леґіня зійшлися обдарований письменник, журналіст, видавець і громадський діяч».
Услід за Олегом Ольжичем Михайло Трайста сміливо може твердити: “Я – камінь з Божої пращі”.
На берегах Дунаю й Тиси, на Сучавщині й Мараморощині, у Банаті й Добруджі, Бухаресті й Клужі маємо невичерпний духовний ресурс позаматерикового українства, назавше з’єднаний з нами єдиною кровною пуповиною, що неустанно й послідовно примножує славу Великої України. Надійно увібравши в свої генетичні коди хліборобську й вівчарську працьовитість, козацьку відвагу й опришківське волелюбство, наші єдинокровні брати-українці з Румунії – автохтони й діаспора – свідчать світові про невмирущу багатовікову історичну тяглість й неперервність українського роду, вірність традиціям й прадідівській вірі.
Михайло Трайста любить повторювати слова свого літературного побратима Миколи Корнищана: «Не той українець, в кого предки були українцями, а той – чиї нащадки виростуть українцями!». Донька Михайла Трайсти – Лариса Михаєла Трайста – пише українською, видала збірку легенд Мараморощини «З дідусевої скрині». Якими виростуть нащадки задунайських українців? – це запитання, звісно, далеко не риторичне, однак Трайста, цей Деміург з Мараморощини, знає на нього відповідь.
Олександр Масляник, м. Львів
.