Віктор Капуста. Негарантована мігрантіана: 100 і один мандрований сонет. – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2020. – 112 с.
Віктор Капуста. У вір вись увірвись: сонетні прозори. – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2023. – 96 с.
Пошта порадувала двома книгами одного автора. Перечитав ословлені розмисли. Сподобалися. Можна було б написати аж дві рецензії на ці друки. Але вирішив обмежитися лише однією. І маю три причини для пояснення. По-перше, рядки належать одному віршнику. По-друге, перед зором постали сонети. По-третє, в розмислах про одноформ’я поезовираження неможливо уникнути повторюваності окремих думкувань і не хочеться поповнювати нею свідомості сприймачів.
Оскільки ще буде нагода порозмірковувати про сонет в цілому і сонетування Віктора Капусти зосібна (видання невмолимо підштовхують до цього), спочатку поведу мову про виражальність. Бо саме її вважаю найбільшою привабою поетичних текстів. Як на мене, то якась незбагненна притягальна сила ховається в літературних тропах, згадках про «населення», кольорових екстраполяціях. Свої чари мають і слововияви. А хіба можна скидати з рахунку наявність богошукальницьких мотивів і культурологічних акцентів? (Не заперечуватиму, звісно, що вони є характерними для філософської лірики в темарійному плані, але і виражальництво без них немислиме.).
І, зрозуміло, що спершу в полі зору опиняються літературні тропи, серед яких належні місця займають метафори, епітети та порівняння. Й про кожен з підвидів літературнотропності, безумовно, можна говорити чимало, наводячи приклади. Але це – тема окремого літературознавчого дослідження. А автор цієї написанки вирішив звернути увагу на образи лише двох книг.
І стартував зі згадок про метафори. Зокрема, в «Негарантованій мігрантіані» не зосталися непоміченими такі вдатності, як «гріхи порвуть на гамуз чмихам лет», «закотилася душа в прудкі каштанчики», «у груди тисне тьмавий небопростір». Цікавинки метафоричного плану, які поєднують реальність і уяву, існують також у виданні «У вір вись увірвись»: «у музи спомин скрапував із вій», «серп, заточений край ночі, вечір угорі повісив», «дрейфує соку ранній кайнозой»…
Зацікавлюють й епітети обох друків. Правда, їх варто розділяти на дві частини. Адже поряд з авторськими буквосполуками маємо словосплетення, до яких уже звикли читачі. В «Негарантованій мігрантіані» роль перших на себе взяли такі висловлювання, як «шрапнелі днів», «розтин буття», «яблунева душа», «парадигма протиріччя», «облуди м’яч», «намір плоду». Неординарності присутні й у книзі «У вір вись увірвись»: «пригорща надій», «тьми підрясник», «цунамі сумніву», «дзвіниці стомлена ракета», «віри волосина», «чумацтва гони».
Іноді можна почути думку, що такі словосполуки пронизані метафоричністю. Згоден, що відгуки цього є. Але це не заважає їм бути авторськими епітетами. Зізнаюся, що набагато цікавішими, ніж звичні. Згадаю про «тінь забуту», «священний лик», «поминальні свічі», «уяву пребагату», «позу лотоса» з «Негарантованої мігрантіани». Побутує щось подібне й у виданні «У вір вись увірвись»: «дальні версти», «прощення строк», «терновий шлях», «дрібочка мала», «день ясний», «білий світ».
Є два моменти, через які, як мені здається, агітують за недорікання автору за експлуатацію звичного. З одного боку доводиться стверджувати, що переважають не знайомі буквосполуки, а авторські епітети, що вирізняє доробок киянина на тлі багатьох поетичних книг. А з другого боку очевидніє той факт, що звичності виглядають такими доречними у контекстах творів.
Образні цікавинки постають і з порівнянь, котрі поділив би на кілька частин. І найчастіше читачі мають можливість уздрівати прості взірці цього тропу. Цю образність зі сполучниками поціновувачі красного письменства надибують у «Негарантованій мігрантіані». «Метафор, паліндромів з пів чувала було у мові ситній, наче хліб». «За зореплавцем блудним між зірками, розбіжними в часах, як день і ніч». «Прокрадеться в дання, мов у гербарій». Сполучники на кшталт «як», «мов», «наче», «ніби» і т. п. є закономірністю й для найновішої книги автора. «Метнувши спис, неначе “джавелін”». «Аж даль іскриться, як вистава в рампі», «іскрину, наче панацею»…
Своєрідною противагою такого виражального засобу вважають безсполучниковість – не менш привабливу. Підтверджує це «У вір вись увірвись». «Емісія емоцій – не добуток». «Безбарвна пам’ять – всохла пуповина». «Сіль землі – небесний висів». Такі ж безсполучникові висловлювання нерідко зустрічаємо і в «Негарантованій мігрантіані». «Дні – просто лиця остовпілі, грим». «Удосконалень кроки – біль зі святом». «Необережність – доня сліпоти».
Та не тільки просту порівняльність зустрічаємо в обох книгах. Хоч і рідше, а все ж присутні у них випадки поєднання сполучників та їх відсутності. «Одне крило – тайнописом у теці, а інше з точністю, як у аптеці, хамелеонить шахівницю зла». «Наче вирок – вирій вирування». «Уривки дум розвіє, наче дим». «Кохання – метеорний слід Любові».
Порівняльну виражальність по-своєму доповнюють словосполуки, в яких автор вдало поєднує іменник з іменником: «час-капелан», «пристрасть-мандрагора», смолоскип-горгона», «столиця-остов», «вир-іскаріот», «сівер-вітер»…
Якщо досі здебільшого йшлося про автономне існування літературних тропів, то слід зауважити, що вони займають законне місце у згадках про «населення» книги, до якого зараховують рослини і дерева, птахів і звірів, зірок і небесних світил. Звернімося до «Негарантованої мігрантіани». «Відквітнули запушено кульбаби». «Асфальт викохує гіркокаштани». «Безвізові саврасовські граки». «Лягає недомовка вовком в сіні». «Малечий грай захмарених орбіт заплідненням дорослі зорі звабить». «Не темінь – відблиск місяць долуча».
Схожі «мешканцеві» цікавинки – необхідне крило «У вір вись увірвись». «Зацвів будяк від баламутства рос». «Брутально злива змиє вишню в яр». «Їй хтось прорік терновий шлях заблуди, розп’ятої у полі, де орли обкльовують і груди, й чистий лик…». «Розлюченими хвилями без впину азартно накидалось». «У сферах – місце кожної зорі». «Простий відлунок волі пересічений орбітами підсонячних скликань».
До речі, читаючи цю книгу зачудовуюсь і кольоровими екстраполяціями в барвописаннях Віктора Капусти. «Нам в чорнолітті Гоголь ані руш». «Смішних чекань облізла позолота». «Десь араратиться яєчко в курці рябій». «І зелень пергаментну крівцею кропить». «Нема на білім світі пів різдва». Це, напевно, –поетичні перегуки з «Негарантованою мігрантіаною». «Червоних книг осінні екземпляри». «І біб хисткий зшиває з днем ясним зелені пелюстки стібком рясним обкладинки струка у книзі плоду». «Поглянь-но: випурхнув меткий метелик помножитись на далі голубі». «Як в міражі, на срібнім покривалі». «У купині – глас неба синього». «На заході хрещаті срібноптиці влипають в сонце тінню навзнаки».
Про небуденну виражальність промовляє й слововиявність. Мене, приміром, чи не найбільше примагнічує до себе неологічність.У книзі «Негарантована мігрантіана» привертають увагу такі «блискітки», як «адамопратроюрідний», «часооскомні», «сонцепогоджений», «курганити», «небогладь», «позолоти ісусальність», «первонепоборність». Але не хочу обмежуватися лише цими слів’ятами. Бо у свідомість стукають «радарити», «буквоцвіти», «оцвяшувати», «голгофити», «стоопромінена», «потайномовне», «дніпрозавітні», «нев’янь-любов» …
Вистачає цікавих новотворів і в «У вир вись увірвись»: «двовисокосний», «жовтоколо», «стійкокриці». Цю оригінальність можуть доповнити «прадніпрова», «димокрила», «одніпровлена», «вічноістинні», «стрімкопінно», «намедозборив», «злодзьобими».
…Помітною є також орієнтація автора на вживання рідковживаностей та діалектизмів. У «Негарантованій мігрантіані» про це говорять «парсуна», «закамарок», «прогрішення», «рішенець», «околот», «камедь». Чимало таких буквосполук містить і «У вір вись увірвись»: «остуда», «огуда», «персть», «синедріон», «гордій», «трепета»…
Є ще й інші моменти, які зацікавлюють. Наприклад, нерідко можна побачити припадання версифікатора до алітераційності: « в полоні полонізмів полонини», «отчизну оцтову без Отченашу», «попруга для напруг за пружним пругом». Це – з книги «Негарантована мігрантіана». Але такими висловами наповнене і видання «У вір вись увірвись»: «торує Тори рав тропу терпіння», «прайм-тайми правослів’я в православ’ї», «міської містики місткі містки». Мабуть, до цього мовленнєвого ряду належить і паліндромність: «Вад жарт страждав». Це авторський епіграф до сонета «Метаморфози теми Баха». Запам’яталися звідти «доганить лад альти нагод», «і ноти раб у баритоні».
Коли вже зайшла мова про слововиявність, то (дивлюся зі своєї «дзвіниці») не можна залишати на околиці взорувань той момент, коли автор нерідко поринає у фольклорну стихію, про що свідчать обидві книги. Звернімося хоча б до «Негарантованої мігрантіани»: «пан а чи пропав», «еники-беники їли вареники», «найпершу фору дало». Такі ж вислови з фольклорним підґрунтям побутують і в останньому у часовимірі виданні поета: «узявши на арапа», «пошиють в дурні», «попадатись на гачок».
Нерідко думаю про те, що увага автора до фольклорних надбань рідномовності народжує його ж крилатослів’я. «Не розміняти мідь на срібняки». «Безпам’яття отруйний молочай». «Тьму передужає погідне».
Тут, як мені здається, варто зробити один наголос. Згадка про фольклорні джерела вказує на важливість цього питання для виражальності. Але однаковою мірою це стосується й темарійності. Тут також є доцільними згадки про композитора Баха, філософа Сковороду, художника Малевича, письменників Шевченка, Стуса, Лі Бо, Ду Фу…
На помежів’ї темарійності та виражальності блукають і богошукальності. В обох виданнях знаходимо чимало рядків на кшталт: «не забажав Господь їм потурати», «бо разом вийдемо, дай Боже, із імли», «явився Син Його», «і ти у ньому – Божа мітка». Але ще частіше трапляється так, що прямої згадки про Всевишнього у віршах начебто немає, та його присутність відчувається. «В Святому Гробі він шукав оплоту». «Естетика творилась у молитві». «Соборуватись тяжко нетерплячим». Ці та інші подібні фрази вказують на те, що релігійні мотиви органічно увіходять в поезомислення сучасників.
І в сонетовираження зокрема. Бо в обох книгах вони неперебутньо говорять про це. Але не можна твердити, що цей формовияв є однаковим за своєю суттю. Бо маємо в даному випадку: вінок-хрестослів’я «Тернові терени» з двома магістралами, нароженими суцільним акровіршуванням; панторимний вінок «Рокірування. Зір гербарій»; гротеск-паліндром; навкісний вінок «На лаврському меридіані», створений під вибухи теперішньої війни; сонетні обарими, сонети-ронделі, тетраптих, триптихи…
Як бачимо, сонетовираження, безумовно, і сьогодні залишається вельми актуальним. Заглибимося в історію питання хоча б побіжно. Сонет, як поетична форма, з’явився ще на початку ХІІІ століття. Він пов’язаний з історією всієї світової літератури, проходячи через творчість Данте Аліг’єрі, Франческо Петрарки, П’єра Ронсара, Вільяма Шекспіра…
Українська сонетіана теж багата творами Івана Франка, Миколи Зерова, Максима Рильського, Богдана-Ігоря Антонича, Євгена Маланюка… Завдяки Дмитру Павличку набули поширення білі сонети… Сонетошукання триває і в наші дні. Скажімо, Юрій Назаренко створив «Королівський вінок сонетів». Чи не найбільше випробовує себе в цій формі Василь Рябий, поєднуючи традиційність та нетрадиційність. І втішно, що плеяду сонетошуковців доповнює Віктор Капуста. Для мене, наприклад, своєрідною агітацією за це став шахосонет «Геометрія ритму», вміщений на обкладинці книги «Негарантована мігрантіана».
Ця сонетова форма – невипадкова у доробку киянина. Хоча б тому, що він – гросмейстер України з шахової композиції, віце-чемпіон світу, неодноразовий лауреат розіграшів кубка світу зі складання шахових задач, які проводяться під егідою FIDE. Впевнений, що захоплення шаховою грою позначається на доробку автора. Адже тяжіння душі до художньої образності поєднане з логічним мисленням шахіста вже народило книгу шахопоезій у прозі «Левова доля». Цікаві шахосонети є й у виданні «Картатий материк».
Згадався ще один момент. Свого часу книгу «Шахопоезія» видав Анатолій Мойсієнко. І твори Віктора Капусти – своєрідне продовження пошуків у цьому напрямі. Принаймні така думка не дає мені спокою. Бо є тут сув’язь, якщо можна так мовити. Адже Анатолій Мойсієнко – редактор обох книг сонетів віршника, які підштовхнули до цих розмислів. «Триверхі вітри вище віт вознеслись, олюднили сповідь в горішньому граді». Це рядки з акросонета, який віршник присвятив Анатолію Мойсієнку.
Їх, либонь, можна вважати і запросинами до бентежної мандрівки у країну слова на порозі осені. Ще не знаємо, що принесемо з неї. Не думаю, що й версифікатор задовольнить цю цікавість. Він, здається, більше переймається шуканнями задля зачудування читацької свідомості, пристрасно вигукуючи: «пусти до світла пригорщу надій».
Ігор ФАРИНА
м. Шумськ
на Тернопіллі.
