Тими словами Вірка гаратнула в закутини братової свідомості так сильно, ніби розлюченка мішиськом старих бараболь лупанула межи очі дуже войовничого і нахабистого невідомця на порозі своєї хати. Аж здалося, що поморщені бульбини пережовані невидимим буйволищем льоху, збентежено, але задоволено кавкнули від здиву.
Олегу Бицку в той момент навіть здалося, що з посмутнілих ліхтарень під його постарілими повіками вниз вилетіли яскраво-жовтуваті іскрини, перетворившись на химеруватих довговухих зайців-куцохвостиків, зраділо заламбадили на холодюці і поберезнілого асфальту. Ще й услід за сестрою закпинили, що він застолочився й забув про її дві «п’єтки» в далекому галицькому селі.
Розлютився. Хотів насипати у сестрині вушка гаряченьку пригорщу дошкульностей, бо не належав до тих, хто довгенько вишикував слів’ята у кишені. Та мусів вкуситися за язик, бо, якщо розібратися, то не пекельник противнющий, а він засунув насміх у «мобілку» Віри. Сам намірявся після зимноти навідатися туди, де колись його пупця закопали. Та мовчав про це, бо як дітвак, нерозумний, захотів подивувати усіх своєю з’явою. Й. коли вона допитувалася, клеїв з себе пришелепкуватого або нарікав на кепський зв’язок.
«Дурило нещасне! – бештав своє відмовчування. – Потягнув її за язичка. Стули писок. Шлякуй чи не шлякуй, а мусиш думати, як виправдатися за недоладні пацанячі ігриська».
Так Олег Бицко міркував, коли на вокзалі чекав потяга до міста над ставом. Бо ще могло крутитися у його черепній коробці після телефонних кепкувань старшої сестри? Не було дивним і те, що так і не зміг заснути: коли запхався у купе, то не покидали душу роздумування. У ту мить упіймав себе на тому, що не радіє, вибудовуючи логічний ланцюжок з них.
Так пекло огниво докору. Та його ще стерпів би. Гірше з тим, що сталося за останній час. Тут нічого не зміг би змінити й найвдатніший гонихмарник, котрий вміє несподіваним дощиськом загасити всі прикрощі що вилізли з потайників.
Позаторік, коли Господь прикликав до себе тата і маму, не зміг провести їх в останню дорогу, бо лежав у лікарні з переломаною ногою. Коли почув страшну звістку од дружини, то навіть лікарі дивувалися, що змовкнув і на всіх зиркав вовкувато.
І тільки Вірця після похоронів співчутливими словами, вгамувала його. Й тоді він пообіцяв їй і собі, що побуває на цвинтарі, коли оклигає.
Та не так вийшло. Коли розходжував ходулю уже без палички-виручалочки, мокшинські ненаситники полізли в Україну нахабніше колорадських жуків на дачному городі. Хотів у військо податися, щоб нищити оту гидоту. Та лікарі нагадили йому про давні болячки. Тішився, що згодився хлопцям, привозячи на передок потрібне для них. Була в ту пору миттєвість, коли ледь не подружився з кирпатою свашкою перед авто, яким доставляв тепловізори, розірвався ворожий снаряд.
Тільки повернувся з госпіталю після поранення та контузії, як не спіймала облизня ще одна приключина. В дім, де мешкала родина, вцілила рашистська ракета, знищивши квартиру. Добре, що в селі під Києвом була дача й туди усі перебралися. В оту хатчину з фронту повернувся син Олексій, якому орківська міна забрала ногу. І з роботи Бицко мусів розрахуватися, бо не наїздишся на неї без своєї машини.
Усе це причалапало звивинами його свідомості, коли вдивлявся у невидь, добре знаючи, що нічого там не уздрить. Бо все темнющість проковтнула, наче затялася ненаситтям настрахати усіх.
«Тут ляк ще може минутися, коли вимісячиться, – стугоніла у скронях думка. – Але не все отой і з небовиду може».
Дуже не хотілося Олегу розповідати родичам про свої прикрощі. Бо відав, що вони не тільки уважно вислухають, а й поспівчувають та поміч запропонують. Він цього колись не любив. А нині – тим паче. Бо кому чужі проблеми потрібні, коли своїх вистачає?
Його за барки тримала ця думка, коли ступив на перон вокзалу у місті, де давно не був. Пригадав, що колись опинившись на ньому, любив попішкувати до ставу і помилуватися його синньоводдям, пройтися берегом зупинитися біля фонтана та випити кави у якій-небудь кафешці. А нині це і на думку не спало. Ніби невидимий звір апетитно поласував смаколиками його жадань. І Олег відразу подався на автостанцію повз гамірливий ринок.
Усвідомлював у той момент, що варто повештатися торговими рядами, але не мав бажання пірнати у галасливище.
І раптом увагу привернула чорнявка його ж віку, яка коло гори сіруватих мішків припрошувала купувати картоплю. Не був він великим діалектологом, але вловив нетутешній говір. А ще у цій бадьористих словах не відчувалося радості.
Олег не тямив, що накотилося на нього. Отих бараболин не потребував, бо мав і своїх доста у льосі на дачі. Та й у сестри, либонь, було ще більше, бо ж не на балконі міської багатоповерхівки розмахувала віялом.
Підійшов, розговорилися. Й зрадів, що його здогадка про нетутешність виявилася правильною. Але те, що почув далі, засмутило. Вона, витираючи очі китицями тернової хустини, повідала, що колись і її похоронять у селі під Куп’янськом коло могилки чоловіка, якого паскуднющий рачисько зжер. Але війна проклятуща з хати вигнала. Пострілу з московитського танка стіни дому не витримали. Недовго пробули в сина з невісткою у Харкові, бо літньої ночі дім на Північній Салтівці вщент зруйнував обстріл.
– А тут у сватів живу, – мовила. – Зі свахою і картохи ці викопувала, коли її чоловік воював… Добрі люди… Дай їм, Боже, здоров’я!
Коли пролунали ці слова, почувся басовитий голосище:
–А я здалечку не міг зовидіти, хто ото підбиває клинці до моєї свашки.
Бицко обернувся. І віч-на-віч зіткнувся з колишнім однокласником Михайлом Буяновським. А коли підійшов сюди, то впізнав…Здоров, Бицю!
– А потім щось зашепотів на вухо картоплепродавалці, весело зиркаючи у його бік. Олег згадав про школярські витівки старого знайомого і в душі засонячніло од веселинок.
– Подобається, Людко, тобі цей мужичисько? – зненацька загудів бас.– Годиться в чоловіки?… Впирається? …Нічо…зара всьо буде добре… – Що ви надумали, Михайле Івановичу? – зашарілася чорнявка. – Перестаньте… Ми з ним про таке не говорили…
– Не треба, пані Людо – втрутився Олег у цей діалог. – Нащо за мене заступатися? Я сам…
Повернувся до шкільного товариша, якого не бачив тридцять п’ять літ. Бо так склалося життя і не було на те ніякої ради.
Бицко після випускного вечора подався до Київської політехніки. Там женився з донькою господині, в особнячку якої наймав кімнатчину. Коли отримав диплома, став інженером на одномузаводику. Але скоро те підприємство жабі цицьки дало. Але з «кравчучкою» їздити світами не захотів. Згадав про себе тяжіння до ЕОМ.
А Михайлові покуштувати студентського хліба не вдалося. Хоч і вступав у лісотехніччний інститут у Львові, але не вистачило одного бала. Працював, як і тато, на тракторній у колгоспі. Звідти й до війська пішов. Та після «дембеля» скоро зник – причарувало довгоноге кирпате дівчисько, яке на канікули приїзжало до бабусі.
Й вони довгенько не виділися, хоч випускники не раз зустрічалися. Та виходило так, що у ті дні обоє поперемінно перебували у відрядженнях або хворіли. Їхні шляхи не могли перетнутися на поминальницях. Михайлових батьків його сестра похоронила в іншому містечку області – вони за кілька років до своєї кончини перебралися до неї в родинне обійстя.
І тепер життя подарувало таку несподівану зустріч. Олег Бицко неочікувано для себе відчув, що кудись зник його поганий настрій. Хоча він розумів, що журинки не пощезали у небуття, бо вони нікуди не втекли зі свідомості, а просто відійшли у тінь. В нього раптово вселився шалапутський настрій. Та зненацька захотілось побути веселуном, як в молоді роки.
– Ніц в тебе не вийде, Міську! – Засміявся. – Коб був ти дівкою, то вигнав би тя домів з гарбузяков…
І, дивлячись на Буяновського думав, як відреагує той на цей жарт. А Михайло і справді здивувався. Він пам’ятав, що Олег міг не одному обрізати язичище своїм кепкуванням. Але почути галицьку говірку з уст Бицка, який вже багато років мешкав у столиці, не сподівався.
Той, хто затіяв оці пересміхи, глипав ротом від несподіванки. До нього, зрозуміло, після відповіді Олега прийшло усвідомлення того, що треба рятувати хисткість свого становища. Але ще не знав, як це має зробити. А Олег, прийшовши впритул, обняв колишнього однокласника, дивуючись, що в того немає однієї руки.
– Здоров, Антипку!
Михайло Буяновський не образився. Бо його так кликали ще тоді, коли повз пастівник бігав до школи. Це прізвисько реп’яшком вчепилося до нього, коли з хлопцями ходив колядувати. Хоч і вчителі і пантрували, аби вони не вертепували. Дуже вреднючою тоді була «історичка». От і він і вискочив перед нею, як справжнісінький чортище. Все лице запацькував сажею, а голову прикрасив ріжками од здохлої кози. І став виривати сумку із зошитом, куди вона записувала прізвища упійманих колядників. Та так перепудилася, що кинула усе і пообігла додому льодянистою дорогою, хоч ніхто за нею і не гнався. А Михайло у той момент реготав з хлопцями, рвучи на дрібні кавальчики злополучного зашита. А тоді попросив приятелів почекати його: згріб залишки отого зошитка і вкупці зі снігом поклав на поріг дому педагогині…
А взагалі він тоді витівником був. І за ці його «штучки» найбільше допікав «фізик», який жив у сусідньому селі і взимку приходив до школи у валянках та залишав свою взувачку у вчительській, а до класу вбігав у модняцьких черевиках.
Буяновський це підмітив і одного разу на уроці фізики попросився вийти, бо дуже треба. Вчитель погодився, не підозрюючи про каверзу. А учень, переконавись, що всі вчителі були на уроках, прицвяхував калоші.
Неважко, мабуть, здогадатися, що трапилося після цього. «Фізик» засунувши снігоступи у резину, браво вскочив у них. Але тільки тоді під сміх усіх вчителів уздрів гостряки у калошах… Це їм розповів однокласник, брат якого вчив клас. Олег пам’ятав, що всі тоді подумали про того, хто на уроці відпрошувався. А він і не віднікувався, коли гуртом запитали.
–Думав, що і мене прицвяхуєш, як тоді кальоші. – іронізував Олег, якого не покидав веселий настрій. – А на тобі мою дулиську…
Він помахав перед очима Михайла скрученими пальцями.
– Та годі, Бицю! – примирливо пробасив, той, хто почав словесну колотнечу. – Чи мо ти захотів до решти заганьбити мя?
– Не я нашу нендзу зачав, – усміхнувся Олег.
– Та як хочеш крапки, то досит…
– У тебе вже багацько сивого волосся, – почув раптом. – І шрамиська писок подряпали… А яким красенем колись був. Всі дівки сохли за тобов…
– І ти вже якийсь інший, – парирував Олег. Високий, ставний. Як на ровері їхав через село, то всі задивлялися… А ниньки?.. Щось змиршавів ти, Міську…Сутулий… І ця бородища сива…
Він раптом ще раз глянувши на колишнього земляка і запитав:
– А рука твоя де, га?
– Ет! – махнув той правицею з одчаєм у голосі.
– Багацько балакати, але мало слухати… Та й кому треба?..
– Не темняч, Міську…
– Поїхали зо мнов і взнаєш…
Олег Бицко не любив несподіваних запросин. На них не вельми приємні
сюрпризики нерідко трапляються. Вже не раз переконувався. Але колишній
однокласник прохав й відмовлятися не виходило. От він і стояв серед гамору ринку й думав, що
чинити. Рукав, заправляний у кишеню старого плаща, інтригував. Але й до рідного
села тягнула невидима силища.
– Ти спішиш? – наче вгадав Буяновський хід його думок.
– Завтра маю бути на уродинах в сестри…
– А де вона жиє?
– Та в іншому селі, Міську…
– Не годиться, Ольку, отако розходитися, – з розпукою у голосі обізвався однорук. – Яко глупаки і людиська паскудні…
Буяновський став ще раз запрохувати його до себе, а до Вірки порадив поїхати наступного ранку автобусом, що курсує через село. І Бицко погодився.
І обоє вийшли на іншу дорогу, аби добратися до потрібної зупинки. Несподівано за їхніми спинами скреготнули гальма. З-за керма темно-синьої «ауді» визирнув кучерявий парубійко.
– Здраствуйте, дядьку Міську! – весело крикнув він.
Олег зауважив, що в тому тоні бриніла якась незбагнена для нього шанобливість.
– Підвезти додому?– запитав хлопчисько.
– Як це тебе не заморочить, – якось винувато пробасив той, кого стосувалися ці слова.
– А чому б не прислужитися братовому однополчанину? – почув Бицко зненацька і зі здивуванням подивився на колишнього однокласника.
Невдовзі вони вмостилися один коло одного на задньому сидінні. Авто, покружлявши тіснуватими вуличками виїхало за місто і жваво покотилося дорогою, яку не раз долав автобусом.
–Не тямлю, Міську, куди ти мене везеш? – запитав Олег. –І що то за машина з водієм, якої ти якось дивно балакаєш? Чи мені не тре це віддати?
– А що тут такого?- не знітився той. – Це, Ольку, братко мого ротного.
З усміхом на лиці показав на молодика за кермом.
– Зачекай! – він якось дивно поглянув на шкільного товариша. – У нашій роті був Олексій Бицко. Не твоя кровинка? Високий! Темночубий. Вусатий. І з шрамиськами на лобі і на шиї…
– Він, – видихнув Олег з незбаченим передчуванням. – Якось їхали ми на дачу. В аварію попали. Вижили… Моє лице тоді в місиво перетворилося, а він тими шрамами обійшовся, слава Богу…
– Геройського хлопаку маєш…
– Перестань! – йому справді було ніяково в цю мить.
Бо не розумів, що має казати. Адже належав до тих, хто не вважав великим
достоїнством чиїсь добрі дії на «передку». Так його виховали. І цінував людей
за нелегку роботу, а капарання не любив. Нічого не казав про це Буяновському,
але той, либонь, вловив цю нотку його настрою. Та, незважаючи на це,
продовжував.
– Одного разу орки приплентались до його окопа…
І Олег вперше почув, як син став калікою. Бо витягнути з його черепної коробки хоч якусь детальку було неможливо. Все казав, що попав під обстріл і не поталанило, коли надокучали розпитами, то вдавав з себе дрімайла, ще більше рвучи душі тата і мами.
-Його напарника вбила сліпа куля, – говорив однорук, обнявши правицею.– На капусточку кришив гадів песиголовських, …. Ми з ротним і хлопцями підоспіли. То ті гнидники кляті тікали жи п’єти блєсщали. Ми аж за животяри бралисі.
… На своїх мінах підривалися вони. Не знаємо кілько їх в живих зосталося.
Буяновський зненацька замовкнув, хоч
Бицко відчував, що той не хоче про щось говорити. Він видихнув з себе повітря і
поклав руку на Михайлове плече.
– Я, Міську, догадуючи, що ти не хтів би казати…Та не мовчи! Що сталося, то сталося. Ніц вже не переміниш…
І той озвався, дивуючись, що серце не розірвалося до хвилювання.
-Їхня арта почала казитися. Твій Олексій першим почув виття
снаряда, що летів до нас. І встигнув накрити собою командира. Отоді він ноги
позбувся…
– Чуєш, Петрусю? – він раптом поклав руку на плече водія водія. – А ти не тільки мене везеш, а й тата того хлопуня, що собов накрив твого брата в обстрілі. Порєтував єго, а єму ногу відіграло…
– Ви, дядьку Міську, недавно повідали в нас про це… Буду робити все, що скажете…
Олег Бицко зрозумів, чого хоче шкільний товариш.
– Та нічого не треба, – вирвалося з його уст.–Сам доїду…
– А ти, Бицю, стули писка, – наліг на нього всією вагою кощавого тіла.– Пам’єтаю шо ти і в школі впертюхом був. Та ниньки ти – мій гість. І мусиш слухатися…
Він шибеникуватими очима глипнув на Бицка, а потім мовив до власника
«ауді», поклавши єдину руку на його плече.
– Завтра він має бути на уродинах у своєї сестри в моїм ріднім селі.
– Отому, в яке ми з вами недавно їздили?
– Так, Петрусю! – лице Буяновського розплилося у посмішці.
– Коли заїхати? – діловито запитав юнак, дивлячись на них.
Він сподівався почути втямливу відповідь.
– Та я автобусом доберуся?
– Знову? – образливо мовив Михайло, гатячи кулаком єдиної руки в спинку сидіння водія. – Не дуйси на мя, Ольку! Але буде так, як я сказав. А тобі, Петрусю, вечером подзвоню і скажу.
Може, вони далі продовжували б
діалог, але авто зупинилося коло якоїсь брами.
– Ходімо, Ольку, до меї господи, – проказав колишній однокласник.
Вони наблизилися до ганку. Двері
неочікувано скрипнули. На порозі з’явилася жінка, в якій упізнав дівчину з
танців у сільському клубі. Це до неї він не наважувався заговорити тоді, наче
напала на нього перед тим зла сила і язика вкрала…
– Добридень! – проспівала вона тягучим голосом. – А я впізнала вас, хоч ви вже не такі, як колись. Міську, це – той твій однокласник, знимку якого ти мені показував.
Той на знак згоди кивнув головою. І
Бицко згадав, як Буяновський зазнимкував, коли він зліз з вишні у шкільному
саду й пригощав ягодами однокласниць.
– Ти зберіг таку дурницю?
– І не тільки! І ти не злуй на мене! Не можу викинути давню свою знимку! Я і до фронту з фотиком ходив. Всі дивувалиси, що шоферюга такий…
Світлини з багатьох альбомів роздивлялися з господарем увечері. Обоє сміялися, коли на котрійсь з них з’являлося зображення особи, з якою був пов’язаний якийсь кумедний випадок. Бо в той момент їх поглинала споминальна течія, з якої неочікувано виринали деталі, які зберегла примхлива пам’ять.
В ту мить до кімнати увійшла Людмила, тримаючи у руках кішку з сіруватою шерстю. Хоч Олег вже познайомився з цією жінкою, але раптом відчув, що вона не змінилася, бо стала якоюсь більш домашньою…
Дивувався, що чотирилапе створіння лащиться до Буяновського, хоч в домі було багато інших людей. Це не в’язалося з образом, який колись намалював для себе господар оселі, хизуючись трафунками з участю домашніх тваринок.
Олегу чомусь згадався один кумедний випадок. Якось на уроці фізики Буяновський попросився вийти і його довгенько не було. І Бицко подумав, що той у туалеті пахкає цигаркою, коли вчитель засовує у голови учнів формуляки. Та скоро після отих припущень хлопець повернувся чомусь, тримаючи руки за спиною. Вчитель, не підозрюючи про каверзу, наказав школяреві опустити. Михайло слухняно зпробив це. Усе завершилося тим, що межи партами забігало кошеня, не розуміючи чому торозкочуть камінчики у бляшанці, прив’язаній до його хвостика.
Допік Михайло і директору школи. Якось він проходив повз його хату й тоді на нього загарчав пес, який сидів біля своєї буди. Може, і він накинувся б на Буяновського , але чотирилапого ланець позбавив утіхи. А хлопця така безпомічність пса розвеселила. Десь через півгодини він знову загавкав на хлопця. Але цього разу злюща дворняга скоро присмирніла, ласуючи домашньою ковбаскою від дивного пришельця. А той, поки собака ковтала смаколиком, гладив його голову. Коли процес поїдання завершився, тварина раптом відчула, що її пащека опинилася в наморднику, а противнющий ланець зник. Радо заскавуліла. А невідомець взяв його на руки і кудись поніс. Через вікно він заліз у школу й прошмигнув повз сторожа до кабінету керівника школи, ключ від якого знайшов в учительській.
Це сталося в суботу. А в понеділок «великий педагог» лютував, що охоронець його дому подряпав усі меблі, а найбільше познущався над диваном, який зігрівала своїми сідницями не одна молода вчителька.
Ці сторінки Олег нагадав Михайлу,
коли той гладив кішку, котру принесла сваха.
– Ти ще спом’єни, єк я знущавси з наших дівчисок жи нюняли, бо Герасим топив щенюків.
– А не було так?
Однорук кашлянув у кулак.
– Таке ти не видумав, – засміявся він.
– Та муркотунка мене змінила…
– Котиха?
– А що таке?
– Звідки вона в тя?
– Ми вигнали орків з одного міста на Харківщині. В одній хаті зачув перепуджене нєвканнє… В шафі зовидів бутля з тваринков в нему. Та дістатисі не міг – розтєжка була заводов…Але якос впоравси… З тего часу котиха зо мнов в БМП їздила…
– Причарувала? – спробув покпити Бицко.
– Смійси – смійся,неквапом мовив Буяновський. – А вона мі життє врєтувала…
– Єк? – запитав Олег більш серйозним тоном, ховаючи з ним свою насмішкуватість.
– Міна, жеби чорти її вхопили, вибухла коло мего окопа, – заговорив Михайло. – Я лежав на землі і вже з життєм прощався. Тік кровицею, а руку ще тримав кавалок мего мнєса… Вона й привела санітара… Дома нудивси без неї. А тут привіз мені котиху хлоп з міста… Це від него я йшов, як завидів Биця на базарі…
Він поклав кішку собі на коліна і запустив пальці єдиної руки в шерсть чотирилапихи.
– А знаєш що? – раптом по-змовницьки мовив колишній однокласник. – Я єї тобі подарую… Ні,ні, не єї! Моя котиха недавно окотиласи… Сусіди вже розібрали котят. А одне ще зосталоси…
– Ти, відаєш, Міську, що я ще нескоро буду дома…
– Їдеш на уродини, то возми котя, – проговорив. – Нех сестра має подарка від того, хто колис жив на єї куткови…
… Наступного ранку, коли Бицко йшов до «ауді» брата ротного, з-під його плаща висунулася голівка кошеняти, яке занявчало. А на порозі хати стояв його господар, коло ніг якого терлася хвостата «фронтовичка». Однорук прощався з Олегом і своїм подарунком.
Ігор Фарина