Осінні бурі на Кошалковій найчастіше я проводив перед будинком. Під дашком. Біля входу на сходову клітку. Я ніколи не вірив, що Бог гнівається, що «грає в кеглі», відпочиваючи від справ сотворення. Він просто затягав полу дощовика, щоб ми зрозуміли нашу дитячу безпомічність. Щоб, на хвилину припинили виглядати сонячних серафимів і почали шукати правду в полі зору, найкраще – в собі.
Запахи, видобуті з порів землі приємно дражнили ніздрі. Вітер обривав листя на тополях, нечутливий до розпачливих жестикуляцій гілок. Відпливали, віднесені невидимою напругою, як маленькі човники людських сутностей, позбавлені рідної матері. Потім знаходив їх зів’ялих, змішаних із брудом в щілинах родинного подвір’я. Я завжди боявся, що мене також відірве і понесе, засушить в парканах чужого світу. Чийсь дім стане моєю бездомністю, і жорстка мітла позбавить решток гідності.
Перша краплина падала на хідник, розбризкуючись в амебу. Як пляма, видобута з китайського пера, дражливо псуючи першокласний твір. Проте, в краплинах я відшукував красу. Якусь гармонію, що з’єднує окремі світи в затоки вологих спільнот. Схвильованих, шукаючих виходу, проникливих, далі осушених, витягнутих до неба випаровуванням.
Захоплено вникав я в крапчасту ілюмінацію, коли голодні зірочки поглинали простори, простягаючи через поріг сухості спітнілі ніжки. Так, краплина шукає краплину. Краплини не люблять самотності. Мусять повзати, тертися, щоб наприкінці злитися в одне дощове тіло. Схожим способом людина прагне іншої людини. Так виникають клани, спільноти, народи. Так, зрештою, прагне чоловік жінки. Бути вогким і прагнути насичувати, сам будучи голодним. Це не єдині парадокси природи. Тоді, маючи на рахунку декілька років свідомості, я лише прокидався до розуміння. Моє здивування росло і доростало до бурі. Мегалітичного виверження почуття, накопиченого в глибоких отворах підсвідомості. Отримання у власність особливого збудження.
Музика. Одна нотна краплина – ще не симфонія. Це не просто. Тут потрібно багато водянистих структур, щоб виник завжди один і неповторний опус. Лише тоді заграє, забарабанить, засвистить. Лише тоді зрозуміє тишу. Її безцінну необхідність і мелодичне значення. Наступний парадокс. Немає мелодії без тиші. Вона є паузою, зупинкою для зникаючих нот. Насправді музика – це розчленування глухоти. Подрібненням на нерівні частини. Зачиненим у часі поєднанням заставок. Впливаючим на слухача піднесенням і обпаданням, протяжністю і хвилястістю, репетицією тремтіння.
Матерія не глуха до дощу. Під рясними снопами відгукуються дахи, схилами спихаючи пожадливим ринвам нагромаджених кліщів. Бумкання переходить у хлебтання і чавкання. Подекуди ще поодинокі ляскання виявлятимуть будівельні недоробки. Починалося. Повільно з піднебесної далечі, рушали на Кошалкову тисячі колісниць. Шум наростав, щоб на повну силу перекотитися по гребнях дахів, деревах, газонах, протиснутися в кожну щілину мого тут і тепер.
Кішки з мокрими хутрами обсідали підвальні віконця. Витріпуючи холод із пухових сховків душі, крутили здивованими мордочками. Мабуть, на їх погляд, я також виглядав безглуздо.
Я стояв у вогкій атмосфері. Спостерігав, як ненажерлива земля ковтає водяний плюскіт неба, аж до насичення, переповнення з відхаркувальним рефлексом. Тоді краплини починали збиратися в калюжі. Забарвлені перемішаним ґрунтом болота. Часом в їх крапчастих обличчях я бачив викривлені картини, якусь секретність, галактики інших вимірів. Змішані формою вітру. Короновані піною. Під впливом наростаючих опадів, на пошуки нових просторів звільнялися потоки-змії. В’юнкі і пожерливі. Поступово з’їдали кожну щілину і заглибину дворика. Підповзали під мої черевики. Я відходив на безпечну відстань сухої ділянки землі, означеної дашком. Не знаю, чим загрожував укус. Який вплив має водяниста отрута на кровообіг? Чи розчинився би я у пейзажі? Чи може сплив підземними перевалами до головної лінії всесвіту? Можливо, проріс би дрібними ніжками у деревину, з якої вибудують Господній ковчег.
З трепетом прислухався я до гудіння, що виходило із тріснутого водостоку. Іронія і впертість. Фрустрація і усвідомлення безпомічності по відношенню до хмарного конденсату. Нерозуміння небесної євангелії, що напуває спраглих, насичує голодних, йдучи шляхом месій, втілених у водяні іскри.
З плином часу я також переставав розуміти. Найбільше шкода мені було дерев. Неповоротких, похилених, як середньовічні бичувальники під свистом канчука.
Знесений шепотом, від семи років дрімаючого в мені Паракліта[1], я забіг в мокре бадилля. Поглянув у небо, але блакить втопилася в моїх очах. Вирішив кричати, захистити рідні уламки тлінності.
– Господи, досить! Зупини ангела небесних стихій!
Зіщулений, я не чекав довго. Затихло. Над котельнею заяскравіла кольорами веселка. Обіцянка, що колись знову під час якоїсь зливи, на скільки буду пильний… знову матиму сім років.
Нагорода за заступництво.
Зітхнув.
З-під Господньої стріхи злетів горобець. Ніс під крильцями сухе примирення.
Петро Прокоп’як
Переклад з польської мови – Світлани Бреславської.
Петро Прокоп’як
Народився в м. Щецінек Західнопоморського воєводства (Польща). Поет, прозаїк, дослідник творчості Бруно Шульца. Автор шести поетичних і п’яти прозових книжок. Лауреат літературних конкурсів. За книжку “Цвинтарні ведмедики розуміють час” (2017) отримав відзнаку XL Міжнародного поетичного листопаду в Познаню. Окремі твори перекладені на англійську, грецьку, російську, вірменську, болгарську, білоруську та українську мови. Член Спілки Письменників Польщі (ZLP).
[1] Параклет, або Паракліт – людина, яку закликають на допомогу, для утішення. В Євангелії – одне з імен Духа Святого.