Погрібний В. Куща. Новели, повість, есе. – К.: Український пріоритет. 2014. – 112 с.
Так уже вийшло, що книга «Куща» Віктора Погрібного вже давненько з’явилася в моїй домашній бібліотеці. І прочитав ще тоді, коли її надіслали мені з Кропивницького (тоді ще Кіровограда). Чесно кажучи, видання справило на мене приємне враження. І вмінням автора майстерно вибудувати сюжет, і стильовою неповторністю. Зізнаюся, що кілька разів брався за перо, щоб поділитися думками про прозу автора зі степового краю. Але чомусь не виходило так, як хотілося. І у безсилій люті нищив уже написане. При цьому проймався білою заздрістю до статті Ольги Слоньовської, котра зуміла висловити такі посутні міркування… Чому воно сталося так? Не знаю і досі. Бо знайти пояснення не можу. Адже в моїй практиці літературного критика подібне уперше стало явою.
Правда, заспокоював себе: мовляв, не варто робити трагедії з невисловлення думки, бо неодмінно настане пора, коли повернешся до неї. Потрібен поштовх. І твір «Tetra tallok» Віктора Погрібного, вміщений «Літературною Україною» 23 лютого ц. р., став отим своєрідним стусаном, якщо можна так висловитись.
Чому? Неможливо однозначно відповісти на це тривіальне запитання. Та чомусь найбільше мислиться, що новела (так автор йменує цю літературну форму) відображає всі плюси і мінуси творінь і змушує загострити увагу на певних тенденціях. Тому й почну з наступного твердження. Віктор Погрібний за манерою вираження думки належить до традиціоналістів. Пише про те, що є близьким для представників його покоління. І викладає усе з вершин свого досвіду. (Не думаю, що це є вадою письменника. Радше навпаки: рушійна сила мислення літератора, виражена текстами, виступає логічним продовженням доробку попередників, серед яких назвемо хоча б Григора Тютюнника, Миколу Кравчука, Бориса Харчука, Євгена Гуцала…)
Тенденція? Очевидно, що так. Але зі своєю барвою. Вище згадані мною письменники зробили пейзажність необхідною складовою своїх творів, що починає навіть здаватися: без отого живописання словом ужинок чужіє. Віктор Погрібний – якийсь не такий. Зримого смакування акварельністю слова не угледиш. З одного боку ніби й злишся на автора за це. А з другого – усе частіше ловиш себе на думці, що картина сама вимальовується в уяві і при мінімумі словесної пейзажності. Й від отієї двоїни відчуттів уже нікуди не втікаєш, хоч, може, і хочеться. На зло собі.
Дехто, прочитавши ці рядки, очевидно, почне говорити, що автор зумисно фокусує увагу на моменті, який не є таким важливим для новелістики Віктора Погрібного. Мовляв, він «бере» за душу іншим. Не згоден. Саме суміщення пейзажності та діалогічність творять фон літературної форми. І використання прозаїком цих складових позитивно характеризує його. Навіть ота непростість виражень вкриває твори незбагненним шармом.
Двоїстість сприймання викликає і мовленевий апарат в інтерпретації письменника. Добре, звісно, що він орієнтується на сучасну українську мову. Й той факт, що у його творіннях немає русизмів, викликає повагу. Коли дивитися на явище суто з політичної дзвіниці. Але… існує і момент несприйняття з мовної точки зору. Щось не віриться, коли герої творів розмовляють майже однаково. Як не прикро, це, як мені здається, стосується не лише вищезгаданого тексту, а й деяких інших творів прозаїка, які були оприлюднені українською періодикою. Наведу лише один приклад. Торік «Літературна Україна» опублікувала «Знам’янський варіант» Віктора Погрібного. Якщо порівнювати ці два тексти, то доходим висновку про однаковість мовлення, що помітно збіднює письменницьку палітру. (Розумію, що тут знайдуться заперечувальники. Та порадив би їм глибше проаналізувати мову автора і мову персонажів. Зрештою, це – не мій головний біль, а не вельми приємний натяк поважному письменникові.)
Є ще один момент, повз який не хочеться пройти байдуже. Новелою називаємо художній твір, котрий є невеликим за обсягом і обмеженим у часовимірі. Тобто дія твору розгортається в тій чи іншій часовій площині, й автор, описуючи подію, повинен вкласти у небуденні слова усі свої думки з певного приводу. А коли описують переживання людини хоча б у двох різних періодах життя, то було б неправильним називати накопичення слів новелою. Це – оповідання чи маленька повістина. (Ці форми теж мають повне право на існування і не розумію тих літераторів, які прагнуть називати новелами свої малоформатні твори, хоч вони і не мають їх видимих ознак.)
Тепер про «Кущу». (Коли принесли мені видання з такою назвою, то спочатку подумав, що доведеться зануритися у словникові джерела, аби збагнути її. Але автор вже у передслові пояснив, що так у його краї називають намет. Письменник заінтригував діалектизмом? Безперечно! Жаль тільки, що він не зміг втримати усю книгу на регістрі мовного зацікавлення. Але це – тема окремої розмови, яка попереду.) Дуже хочеться подивитися на неї крізь призму вірності традиції і порозмірковувати над відповідністю написаного формі.
Коли балакати про останнє, то натикаєшся на багато цікавинок. Тут, як на мене, на перше місце виходить «Намисто для Миколи». Безхитрісна оповідь про непрості будні сучасного села. І зовсім не має значення те, чи дійсно таке відбувалося. Головне ж полягає в іншому. З великою достовірністю виписано розправу за крадіжки, з найменшими деталями. В них віриш! Письменник вдалими штрихами змальовує образ Миколи Корчака. Ні, він не вибілює персону сільського злодюжки. Але ненав’язливо та вмотивовано пропонує звернути увагу на дві промовисті деталі. Ще жодного разу (до цього випадку!) селяни не ловили антигероя на крадіжці, хоч нерідко саме його підозрювали у різних гріхах. Як кажуть, є привід замислитися над звивистими шляхами сільської психології. Інтриги додає і та обставина, що список зниклого із садиб є чималим. Та навіть непідготовлений читач ствердить, що винуватці, очевидно, є і серед тих, хто зібрався судити Миколу. Звернімо увагу: перелік вкраденого чи зниклого у новелі займає цілу сторінку, а звинувачення на адресу Корчака – ще більше, і найголосніше репетують ті, хто міг би опинитися на місці крадія. Як на мене, то за всім цим з гостротою постають соціальні проблеми. Перш за все думаєш про недовіру простолюду до правоохоронної системи. Зрештою, за цим висновком далеко ходити не треба, бо він спокійнісінько лежить на поверхні. А підтекст? Він може здатися несподіваним для багатьох. Через твір простежується руйнація цінностей українського села, тісто яких замішано на християнській моралі.
Скажете, що рецензент видає бажане за дійсне? Ніскілечки! В цьому, до речі, переконує і дальший розвиток подій у новелі. Обурене село збирається на сход, на якому розгнівано затавровує злодюжку. На ньому часто лунають вигуки на кшталт «Зарубати на місці», «Втопити», «Повідривати руки», «Повернути голову назад, щоб не бачив куди йти вночі». Елементи жорстокості через емоційність? Та є вони тут і нікуди від цього не подінешся. Показово, що сільський багач Петро Гнідий добре кумекає, що дії можуть бути злочинними. І під благопристойним приводом «зістрибує» з теми й радіє, що нею захопилася сільська головиха – колишня учителька української мови і літератури… Між іншим, про все це говоримо з нотками явного несхвалення. Але читання постає і в іншому ракурсі: чи була донедавна така поведінка людей характерна для села?
І на цьому тлі дещо несподіваною є поява літньої «Таньки-швигалки», яка, не маючи великого авторитету в селі, ставить усе на свої місця, бо називає ім’я справжнього сільського злодія. Як на мене, то саме оцей епізод бере на себе роль новелістичної колізії. І після цього дуже логічним виглядає те, що Микола Корчак взявся ставити «намисто», яке готували для нього. Немов натякає, що така ж доля чекає усіх сільських скоробагатьків.
Прошу вибачення, що значну частину свого «опусу» присвятив переповіданню сюжету новели. Але не думаю, що це є якимось злочином. «Намисто для Миколи» вслід за Ольгою Слоньовською вважаю найбільш довершеною художньою річчю. Водночас не хотів би, аби після висловлення цієї думки хоч якось міняти своє ставлення до інших творів.
Тим паче, що серед них є чимало цікавинок. Візьмемо хоча б новелу «Артем». Прозаїк описує переживання маленького хлопчика, який після сварки з матір’ю (назвав її курвою і такою, що не дбає про сина) не хоче з’являтися вдома. Тут, звісно, можна проводити паралелі й зі «Знам’янським варіантом», про який уже йшлося. Якщо врахувати те, що в обох творах у центрі уваги опиняються взаємини дітей і батьків, то думка про автоперегук здається доречною. Та це – тільки на перший погляд. Бо кожна новела – словесний вияв неповторного бачення теми. Укупі з умінням проникнути в душу дитини і передати почування без тіні менторства. Хоч тут неможливо не погодитися з Ольгою Слоньовською, котра вивищує «Знам’янський варіант» над «Артемом». Справді, оцінюючи останню, натикаєшся на елементи непіднімання узагальненого над одиничним. Це, зрозуміло, дещо затуманює позитивність вражень, але не відштовхує від художнього твору, бо опиняємося в силовому полі новелістичності прозаїка зі степового краю.
Цікава форма використана і в творі «Лист до письменниці». Думки автора викладено у вигляді епістолярного послання. За великим рахунком цей прийом не є чимось новим у літературі. Скажімо, Володимир Дрозд свого часу епістолярно виклав і повість «Балада про Сластьона». Але в даному випадкові маємо істотну різницю. В листи Володимира Дрозда органічно вплетено діалоги. Та й пейзажність мінімалізмом вислову у цьому творі не є інородним тілом. Чи можна стверджувати, що ці нюансики є характерними для Віктора Погрібного? Непросте запитання. Можна, звісно, ствердити позитивне. Та існує заковика. Вряди-годи у тканині твору надибуємо пейзажність. Розумієш, що вона первинна, бо видумана автором. Але водночас спрацьовує і ефект вторинності, бо у творах пейзажі – натяки на живописання словом уявної письменниці. Абракадабра якась, скажете? Та не спішімо з такою безапеляційністю. Якщо ще раз вчитатися у твір, то бачиш, що незрозумілість зникає, мов отой уже надокучливий дим з білих яблунь.
А от новелу «Таємничий материк» не назвав би удачею письменника. Не буду заперечувати наявність тих чи інших елементів творів малої прози. Але нормальному сприйманню вадить публіцистичність. Вона, до речі, кидається у вічі вже з самого початку твору. Та й завершується він публіцистичним пасажем. Ще якось ота газетярщина і сприймалася б читачами, якби вона була пронизана новизною. Натомість маємо ще одне переповідання банальних істин. Задуматися б над цим письменникові.
По-своєму цікавою є і повість «Коробка від японських цукерок». Вже з самого початку автор занурює увагу читачів у стихію свого задуму. І усе, що відбувається, переживаєш разом з Дмитром, хоч, можливо, і не завжди погоджуєшся з логікою його вчинків. Та водночас дуже не хотілося б довго дискутувати навколо цього читання. Адже й неозброєним оком видно, що при цьому рецензент робить наголос на психології сприйняття, а не на художності. До всього цього домішується різновіковість прозаїка та літературного критика, діаметральна протилежність регіонів їхнього мешкання. Й усе це при його наявності не може заслонити найосновнішого: повість розпадається на кілька сюжетних ліній, хоч вони й зцементовані між собою. Та, очевидно, не було б трагедії у нарізному існуванні, хоч це і може бути неодновимірною думкою автора цих рядків.
Раціональні зерна проростають і з ґрунту есе, яких у «Кущі» два – «Не кличте! Любові мені не треба» та «Меч Вінграновського». Перший з них оповідає про миті спілкування з незабутнім Григором Тютюнником. А другий твір – взаємини з Миколою Вінграновським. Зауважу, що мені доводилося читати спомини про цих людей у багатьох виданнях. Різні думки навідувалися тоді до мене. Іноді тексти розчаровували, хоч і розумів, що автори пишуть про те, що є дуже дорогим для них. Як пригадується, несприйняття йшло від стилю автора або намагання будь-яким чином показати непроминальність появи своєї персони для особистості, хоч це і не відповідало дійсності. І саме це дає змогу сказати про позитив у сприйнятті есеїстки Віктора Погрібного. Пієтет у ставленні до видатних письменників відчувається, але немає жодного загравання словом. Все, як було в житті, що вважаю дуже важливим. (Зізнаюся, що есеї автора зацікавили ще й особистісним моментом. В «Мечі Вінграновського», скажімо, згадано про письменника Мирослава Лазарука з Чернівців, з яким заприязнився під час спільного студіювання у Львівському університеті. З повагою та увагою ставлюся до таких згадок, хоча, знаючи себе, ніколи не вважаю їх визначальними для оцінки твору.)
Уже чимало мовлено про вірність прозаїка традиції. Переконаний, що не лише в даному випадкові ця тема є доцільною. (Не буду повторювати велемов’я про попередників.) Бо питання (хоч, може, і не хочемо цього) є набагато глибшим. Чи спроможні ми з традиційною новелістикою (чи малою прозою неокласичного або постмодерністського штабу) вийти на світові обшири? Звісно, можемо говорити про якість недохопи в тих чи інших особистостей. Та не вважаю це негативом перешкоди, бо ті чи інші вади (навіщо це приховувати?) існують і у творіннях класиків. Але ж це не шкодить і не шкодитиме меті. Враховуючи це, запитую себе: хіба наші твори є гіршими від опусів західноєвропейців, північноамериканців, південноамериканців? Ніскілечки! Українські оповідання та новели не програють текстами Джовані Бокаччо, Гі де Мопасана, Джека Лондона, Марка Твена… І зовсім не художність викладу стає «винуватою», а ментальність людського сприйняття. Час вчитися на ліпших світових взірцях? Є щось в цьому. Але це зовсім не повинно означати виучки у школі наївного космополітизму, бо світ (не забуваймо!) прагне дивитися на нашу прозу крізь окуляри національної ідентичності. (Саме про такий аспект погляду на тему мене спонукали кращі прозові твори Віктора Погрібного.)
Своєрідні відсвіти ментальності має і питання про мову. Тобто справа полягає у тому, як наше ріднослово звучить на світових обширах. Те, що зарубіжного читача орієнтує на авторів з видимою космополітичністю викладу думки, ні для кого не є секретом. Пропонують стати на шлях найменшого опору. Й поціновувачі красного письменства, самі того не помічаючи, потрапляють у пастку. Та, не зважаючи на це, впевнено торує собі дорогу проза Мирослава Дочинця, Дмитра Кешелі, Євгена Пашковського та інших, твори яких, з’являються на зарубіжних теренах. Цілком розумію, що це – лишень початок. Але добре, що отой перший крок уже зроблено. А за ним обов’язково будуть наступні. І не виключено, що дійде черга і до чужослівного інтерпретування прози Віктора Погрібного. Якщо врахувати, що його новелістика є непересічним явищем в сучасному літпроцесі, то такий розвиток подій вважаю закономірним.
Це – з одного боку. Бо з іншого у всій повноті постає наступне. Стосовно ролі пейзажу в цій книзі. Мені, приміром, подобаються вислови на взірець: «В душі я погоджуюся із товаришем, бо так, як ви описали, як працюють двоє на землі, що в них в очах, що в них в устах, як вони запліднюють землю…», «Швидка допомога» попливла в натовпі, так, ніби катер розрізав морську стихію»… Ніби й нема нічого надзвичайного у цих описах, а так хочеться, щоб таких картинок було більше, як і рідковживаних слів, подібних до «потовкучих».
Очевидно, можна говорити й про інші аспекти цієї прози. І, можливо, ще настане пора для цього. Будемо сподіватися. А автор відгуку лише ретельно занотував свої враження про «Кущу». Він, як і прозаїк, вірить, що доторки до небуденного слова триватимуть. Бо по-іншому просто не може бути!
Ігор Фарина,
м. Шумськ на Тернопіллі