У вранішній час наприкінці вересня 2013 року ми їдемо до Арсенівки, де народився класик української драматургії Іван Карпович Тобілевич – Карпенко-Карий. Пряма, мов стріла, випущена з лука, траса з Кіровограда на Умань і далі – на Львів приводить нас до селища Велика Виска. Ми завертаємо на північ у напрямку до Новомиргорода. З правого боку весь недовгий час подорожі буде видно річку Велика Вись. Уздовж заасфальтованої дороги, майже переходячи з одного в інше, пропливають села з мальовничими назвами: Заріччя, Мар’янівка, Павлівка, Матусівка. Про їхню назву дізнаємося скоріше не з дорожніх покажчиків, а від достойного гіда, із чиєї ініціативи й відбувається поїздка, – Віктора Погрібного, письменника, керівника обласного літературного об’єднання «Степ».

Маловисківський район закінчується – починається Новомиргородський. Перше село на шляху – Арсенівка.

На моє запитання: «Що далі? – звучить у відповідь: «Веселівка».

Я запитую знову: «А далі?».

І тут мене, мов удар батога, приголомшує фраза, яка й буде лейтмотивом подальшої оповіді:

–  Далі – кінець світу…

Усе… Скінчилася дорога – скінчилося життя. Найкоротший шлях до райцентру – лише полями. Щоб туди дістатися в негоду, треба зробити чималий гак через інший район[1].

Біля самого «кінця світу» – батьківщина Івана Карпенко-Карого, яку Віктор Погрібний врятував від загибелі, поклопотавшись про те, щоб асфальтованою дорогою зв’язати її з обласним центром, зорганізувавши тут музейно-природний заповідник, за що – та й за свою поезію – одержав з рук Миколи Вінграновського та Бориса Олійника диплом лауреата літературно-мистецької премії імені І.Нечуя-Левицького.

Тепер стає зрозумілим, чому так боліла Вікторові Олексійовичу його мала батьківщина – його Матусівка й Арсенівка, чому він докладав так багато зусиль, аби з цих сіл не пішли останні люди, аби ці села збереглися не лише як позначка на всесвітній географічній мапі під назвою, яка нікому ні про що не говорить, – «Україна». Цього багато хто прагнув і прагне донині. Але на їхньому шляху стають патріоти – такі, як Віктор Олексійович Погрібний. Їхня зброя – Слово і Діло, що йдуть від полум’яного серця.

Та серце людини не вічне – воно колись та зупиниться. Уже близько чотирьох років немає з нами Віктора Олексійовича. Та залишилися його твори. І пам’ять, яку ми, поки що живі, маємо берегти.

Гортаючи сторінки його книжок, ми неодмінно натрапимо на твір, написаний у нехарактерному для нього жанрі – п’єси. Це драма «Ковалівський граф».

То хто ж він такий – «Ковалівський граф», чому «Ковалівський», чому «граф»? Відповідь віднайдемо в тексті: «графом» героя охрестили сільчани за аналогією зі Львом Толстим, який відмовився від проживання в місті, вибравши природне середовище – село, бо, за словами славетного письменника: «В місті можна пробути стільки, скільки можна пробути в клоаці», а «Ковалівським» – бо головний герой мешкає саме в Ковалівці, яку він любовно називає Ковалівочкою, у старовинному селі, де ще козаки зимували й відковували собі шаблі.

Доля Трохима Івановича Кошовенка склалася так, що він залишився останнім мешканцем села. Сенс його існування – повернути селу життя, привабити тих, хто покинув свої поки що цілі будинки, повернути їх до рідних домівок. Ось і вигадує старий різні речі: то самогоном напуває чоловіків – колишніх сільчан, то старається вплинути на свідомість їхніх жінок.

Одначе все сталося інакше. До села навідується високе начальство з пародійними іменами – «великий державний діяч» Михайло Давилович, Станник – «міністр просвіщенія», Голишевич – «міністр-сільгоспник». Їхня мета – остаточно зруйнувати всі ковалівки, які ще залишилися на Вкраїні, аби дати простір «новим хазяям життя», яким немає ніякого діла до душі народу, до його минулого і майбутнього.

Саме ця загроза згуртовує селян – колишніх мешканців Ковалівки. Вони самі хочуть бути господарями своєї землі, повернути господарство, яке сприяло б розквіту їхнього села.

Проблема поколінь… Дочка Трохима Івановича піддалася загальному настрою й подалася до більшого села, до «цивілізації», але освічена онука разом зі своїм чоловіком, поетом і науковцем, почула голос землі, голос предків, тож має намір жити саме в Ковалівці.

Задоволений Трохим Іванович, задоволений і ще один персонаж – душа його покійної дружини Ганни, яка свого часу не пережила руїни.

П’єса пересипана віршами, піснями – і народними, і популярними, які вже стали народними. Персонажами є навіть солов’ї. І не дивно, бо автор сам поет, любив співати народні пісні.

Тому так проникливо з вуст поета, майбутнього зятя, звучать віршовані слова, які належать авторові п’єси:

…За далеким отим косогором,

де батьківський остався поріг,

осокори цілують зорі,

а тополі ревнують їх.

Мова драми соковита, кожен герой промовляє свої репліки й монологи з притаманною йому інтонацією: селяни – чистою українською, пришлі чиновники – суржиком – і не рідною, і не чужою – російською.

…Степовики… Яке щастя жити на батьківській землі, вставати до схід сонця, спостерігати за пухкими хмарами, що білими зграями пливуть у височині, сидіти ввечері на нагрітій за день призьбі, мити ноги у вкопаному біля порога кам’яному кориті, у якому стертий той край, об який труть стопи, заходити в хату з долівкою, вкритою запашними травами!..

Не всім воно доступне – це, для когось назавжди втрачене щастя.

Немає вже села, звідки родом моя матір. Тільки похилені хрести залишилися на цвинтарі. І все одно на «провідки» вже діти та онуки-правнуки злітаються, мов оті пташата, збираючись до могил своїх пращурів, застелюють рядна, розкладають їжу та напої й поминають тих, хто залишається з ними лише в спогадах, у генній пам’яті…

На моїй оселі закопане кам’яне корито з дідового двору, у якому вже ніхто не миє ноги, а в сараї зберігаються дідова коса, якою вже ніхто не косить траву, та дерев’яна лопата, якою вже ніхто не відгрібає сніг…

А ось повість «Коробка від японських цукерок».

Якщо коротко сказати, про що йдеться в повісті, то це прозвучить так: про любов і зраду. Про любов чоловіка до жінки, сина до матері, матері до сина. І про зраду: жінки – чоловікові, сина – матері. І ще – про розплату, надто високою ціною.

Сюжет повісті простий: за радянської доби Дмитро, середнього віку еколог із провінції, у складі делегації опиняється в Японії (що в ті часи було майже нечуваним).

Життя саме в той період ставить його перед вибором: чи продовжувати подружні стосунки з дружиною-хвойдою, чи покінчити з цим раз і назавжди. Він вирішує зберегти сім’ю буцімто заради двох дітей та заради кохання до дружини, яке попри все ще й досі не згасло.

Герой докладає максимум зусиль, аби дарунками привернути увагу дружини, не обмежуючись коробкою цукерок, які йому дісталися в дарунок. Він на свій смак ретельно вибирає подарунки – намисто з коралів і мушлів, сумочку з крокодилячої шкіри, гаманець і набір мохерових ниток на розкішний платок.

Про матір майже не згадує, вирішивши, що тій вистачить дармових цукерок.

Результат зусиль заздалегідь передбачуваний: з ниток майстриня (бо дружина на це незугарна) зв’язала гарну хустку, одягнувши яку, невірна дружина повіялася до чергового коханця; намисто залишилося невживаними, потім розсипалося через порвану нитку й було викинуте на смітник; сумочка, у якій під надірвану підкладку власниця ховала презервативи з «вусикам», які так полюбляли комсомольські ватажки, слугувала певний час, поки не обтерлася боками. Майже всі цукерки були з’їдені під час чергового, влаштованого дружиною «дівич-вечора».

Як на сміх – залишилася одна-єдина цукерка, яку герой повіз-таки матері – на згадку про Японію. Чи розкуштувала мати це заморське диво? Але коробці знайшла пристосування: у неї вона складала нечисленні листи від дітей, рецепти та записи про свою хворобу.

Не залишився син у неї навіть на ніч – так спішив додому, боячись гніву домашнього цербера, на якого перетворилася дружина. І гірко потім жалкував. І оплакував матір після її смерті.

Але за простотою сюжету ховаються справжні шекспірівські пристрасті: герой любить-таки невірну дружину! І вирішує дилему: «бути чи не бути?»

Свого часу вона полонила його своєю гріховною красою, бо в неї: «…пасма кіс спадають на округлі плечі, а очі – кольору такого світлого каштану, що в них він і втопився того рокового першого дня. Ямочки на обличчі при навіть натякові на посмішку…».

І, стоячи у «філософському садку» на містку над урвищем, герой вибирає для себе не свободу польоту, а несвободу й безкрилий політ. «…Ну він, Дмитро, стрибати не буде. Бо це – ЧП державного масштабу. Про Дмитра повідомлять в радянське посольство, сповістять японські газети, журналісти приставатимуть з допитом, чому ви це вчинили, ви на щось велике зважуєтесь? І не бачити більше після цього ніякої закордонної поїздки…».

У всьому він «совок». Усе йому до вподоби в Японії, але на догоду органам знімає «виворіт капіталістичної дійсності». Він не здатен на вчинок – за свої погляди й переконання (яких взагалі немає) не піде етапом, як Стус і Чорновіл, не напише свого Торквемаду, як Павличко. Не вдарить кулаком по столу, наполягаючи на своєму, а буде плисти за течією, заглядаючи в чарчину, гірко оплакуючи своє нікчемне життя…

Чому він, красень від природи, чия посмішка «не одній дівчині … затуманювала світ в його студентські роки», на якого й дотепер задивляються жінки, романтик у душі, згодився на принизливе існування? Через кохання до дружини? Мабуть, що ні, інакше на впала б в око миловидна японка. Через дітей? Можливо, але не факт – їм, дітям, в оповіді місця взагалі не знайшлося.

Тоді чому? Кар’єра, матеріальне благополуччя – ось ключик від потаємних дверцят його душі, ось вони, основні чинники! Бо Дмитро розумів: усе, що він має (нібито має!), прийшло до нього завдяки дружині, такої собі чеховської «Анни на шиї».

Чому так сталося?

Ось у чому розгадка нікчемної чоловічої особи!

Мати вибивалася із сил, даючи йому «освіту», аби синочок не бідував, залишившись у селі, аби «вибився в люди». У воєнну й післявоєнну пору, як могла, дбала про матеріальне благополуччя. І синочок став тим, ким став… Підкаблучником.

Розкаяння прийшло до нього, та надто пізно, коли матері вже не стало.

Приплакав матір: і через тридцять літ вона його не відпускає. Мабуть, і до скону не відпустить, бо за зраду найсвятішого немає прощення.

Повість закінчується повчальним монологом:

«Чуєте? Ідіть до своїх матерів, як вони живі. Ідіть, їдьте, прилітайте, приповзайте немічні. Поки вони живі. Поки зможуть сказати: «Спасибі, сину. Дякую, дочко. Дякую, онучки»».

І все ж таки, звучить у повісті оптимістична нота, бо «…у відповідь йому почулося «Ти не голодний, сину?..»».

Що поєднує ці два твори? Насамперед, любов до Батьківщини і зокрема – до малої батьківщини, з якою зв’язаний пуповиною.

Для Віктора Погрібного ці слова не були пустим звуком. Він народився в Матусівці. У Матусівці, у батьківській хаті й помер 1 жовтня 2017 року – якраз у день свята театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти». Він того дня все встиг зробити, що запланував: відвідати Арсенівку, пам’ятні місця, пов’язані з іменем Івана Карпенка-Карого, виступити з промовою. Та сталося незаплановане… Тож останніми його словами були: «Любов – понад усе…».

…Матусівська садиба Віктора Погрібного мені нагадує дідівську. Хата на дві половини, великий сад, город. Усього тут є потроху, усе налагоджене дбайливими руками господаря. І – диво: тут і дуби, і близько тридцяти лип, і берези, і берест, і гледичії, і, звичайно ж, духмяні акації, і верби, і криниця, і калина, і каштани, і яблуні, яблуні…

І яблука з матусівського саду… Янтарні, соковиті «джонатани», які, коли надкусиш, бризкають соком, серединка яких прозора, що так і хочеться вп’ястися в неї зубами, а оболонка – яскраво-червона, ніби розпашілі щоки дівчини, якими ніколи не намилуєшся; «ренети Симиренка», кислі восени й розсипчасто-солодкі взимку, зелені, з жовтуватими боками, які лежать аж до весни. І знімають їх, коли вже опадає листя.

Віктор Олексійович любив приймати гостей. Він щедро частував яблуками зі свого саду, як це нині робить його дочка Ольга Вікторівна, яка так схожа на свого батька.

Стоїть хата Погрібних в Матусівці. Її хазяїн лежить на узвишші, а за «далеким отим косогором» полями неспішно котить води Велика Вись…

Життя продовжується. Обласне літературне об’єднання «Степ» нині носить ім’я Віктора Погрібного, цього року відзначає вже 82-гу річницю. А 48 років (!) ним керував «матусівський граф» – Віктор Погрібний…

Олександр Архангельський.

[1] Матусівка — село в Україні, Маловисківському районі Кіровоградської області. Населення становить 149 осіб. Орган місцевого самоврядування — Мар’янівська сільська рада. Вікіпедія.

Арсе́нівка — село в Україні, Новомиргородському районі Кіровоградської області. Населення становить 86 осіб. Орган місцевого самоврядування — Веселівська сільська рада. Село — батьківщина видатного українського драматурга Івана Карпенка-Карого. Вікіпедія.