Відповідаю на твій сумнів:

– Не випрошувати їду. Не те сподобило мене.
– Не те… Та там глуха ніч. Біду собі накличеш.
– Не переймайся, Маріє. То письмацька спонука. В “Журналісті'” не друкують моєї “Образи”.
– Бо чужі й далекі ті писаки. А тутешні, львівські, також не ліпші.
– Як для кого.
– Ні ти, ні твій ще зі студентських літ честолюб Роман Бачинський не знайшли прихильності в редакторів. Що з його “Кривавицею”?
– Те, що з моєю “Образою”. Тарас Мигаль бовкнув зухвало: “Треба ім’я мати, щоб таке друкувати”.
– От і порозумілись. А з ким? Та ж Москва, і той же зацарьований нею підручний письменник.
– Його “ім’я” (чомусь з наголосом на першому складі) виразилось у “Вогні і чаді” з чортополохівськими перемовками про “українських буржуазних націоналістів”. Треба “ім’я” мати, щоб назвати автора трилогії “Волинь” і роману “Марія” Уласа Самчука “обербандитом пера”. І Юрій Мельничук, як ти сказала, “зацарьований підручний” спромігся на таке.
– Твій друг, а то вже таки наш, Роман зі Львова повернув тобі “Батька і сина” Уласа Самчука?
– Привезе. Дуже хоче до Тилявки поїхати, село і хату письменника побачити. Я йому, як і тобі часто розповідав, бо після сибірської неволі пощастило знайти в селі притулок. Відвідаємо, неодмінно відвідаємо мою тилявську романтику. То вже, як повернуся.
– Ой слизька та дорога, слизька.
– Втримаємось. Не можемо жити, аби боятись.
– Втриматись між хижаками й жертвами дуже важко.
– Хижаки зійдуть з нашого життя.
– Отак враз і зійдуть. Куди?
– Їх у воль’єри заженуть.

– Але ж ті московські “воль’єри” для людей заготовлені. О Боже, про що ми?
– Про дорогу. Все. Їдемо. Без мандражу. Прости, нам також можна позлитись…
Той день був не такий, як попередні. Без тебе, але не сиротливий. З гарними людьми спілкувався у поїзді. Їхали правди шукати, яка полягала в тому, щоб церкву дозволили відчинити для села. А село їх – Іванівка на Теребовлянщині. Привітні дві парафіянки і їх старший літами добродійник від громади спочатку обережно поглядали на мене, підозрювали, як зізнались потім, чиновника, якому не варто довірятись.
Довірились.
О Маріє, просимо Тебе
Навіть так. Почув не ностальгійний мотив, а одвічну святість роду. Довірились молитвою-піснею, подарованим образком з адресою. Проте в Москві, коли я хотів долучитись до мети їх приїзду, заперечили. І я запитав:
– Але ми ще зустрінемось вдома?
У відповідь – поцілунки. Поглядом доганяв їх у сльотливому ранковому тумані, який випоминав мені, Маріє, твій сумнів про доброзичливість глухого для нас московського неба. Воно “не усміхнеться”. Я бачу його в баюрах. Перескакую їх у пошуках. Бумажного перевулка. Поперескакував і зупинився перед міліціонером. Ні кроку не дає ступити до редакції. Як так? А отак: треба, щоб хтось дозволив. Пригадав прізвище завідуючої відділом -Бардіна. Дала згоду на розмову. Але та “розмова” була дуже короткою.
– Напісано харашо, но пойміте, што нада провєріть. От кореспондента нашого не било ответа. Ждіте.
З нічим залишав недовірливого “Журналіста”, каламутне небо в баюрах, сутінки вокзального вереття. Залишав у жадобі дня, наче двадцять років тому, коли повертався з конвойних сибірських верств.
Додому, додому, додому…
За тугою – туга. Хутчій
під крила лелечого грому
з торбиною верств на плечі.

Григорій Радошівський.