Уже традиційно сучасна українська література сфокусована навколо 4-6 імен відомих письменників. Серед них Сергій Жадан, Юрій Андрухович, Андрій Курков, Оксана Забужко, Ліна Костенко… І вони кочують із видання у видання, хоча мало хто із читацького загалу насолоджувався їх поезією чи прозою. А в літературі є чимало небезвідомих майстрів пера, які здійснили не менший внесок у духовне життя країни, ніж вони, і їх твори дотепер є затребуваними.
Серед цієї когорти іменитих літописців літературного процесу і закарпатський письменник Юрій Мейгеш із провінційного села Великого Раківця, що на Іршавщині. Свого часу його ім’я було на плаву. Про нього писали обласні і всеукраїнські газети і журнали, говорили по радіо і показували по телевізору,
Слава про молодого прозаїка линула далеко за межами Срібної Землі. Не часто таке буває, щоб про вихід у світ книги автора-початківця відгукувалися класики української літератури. А саме творчість Юрія Васильовича постійно знаходилася в полі зору відомих критиків, письменників і літературознавців. Серед них П. Загребельний, В. Марко, Ю. Мушкетик, В. Яворівський, В. Кравченко, А. Погрібний, А. Вигодованець, В. Грабовський, В. Панченко, П. Скунць, В. Поп і Ю. Балега.
У літературі Ю. Мейгеш заявив про себе оповіданням «До неї йду…», яке побачило світ в газеті «Літературна неділя» 1944 року. Перша дебютна проба пера, на подив усім, видалася напрочуд вдалою. Потім побачила світ його повість «На сонячні шляхи», яка теж привернула до себе увагу. Вона засвідчила, щоб в літературу прийшов талановитий майстер пера, який ні на мить не заспокоюється на досягнутому, а постійно працює над словом, вдосконалює свою професійну майстерність, творить нову літературу.
Народився Юрій Васильович Мейгеш 20 січня 1925 року в багатодітній селянській родині. Як і його ровесники, навчався в Білківській горожанській школі. Через матеріальну скруту йому не пощастило закінчити Ужгородську вчительську семінарію. Уже після визволення Закарпаття здобув освіту в Ужгородському педучилищі, а 1955 року закінчив історичний факультет Ужгородського державного університету.
Трудові будні розпочав у рідному селі, а потім учителював у школах с. Зняцева, м. Мукачева, із 1956 року працював у Мукачівському педучилищі. Із 1970 по 1983 рік очолював Закарпатську обласну організацію Спілки письменників України, згодом – товариство книголюбів, тривалий час був членом редколегії журналу «Жовтень». У 1981 році був представником України на ХХХУІ сесії Генеральної асамблеї ООН.
Має чимало відзнак. Нагороджений значком «Відмінник народної освіти Української РСР» та Почесною грамотою Президії Верховної Ради України, йому присвоєно почесне звання Заслуженого працівника культури України.
Юрій Мейгеш – лауреат всеукраїнських літературних премій імені Андрія Головка та імені Федора Потушняка. Він постійно був у творчому пошуку. Багато писав, був на вістрі часу. Окремими виданнями вийшли повісті «Новий день», «Сьогодні і завжди», «Життя – хвилини, роки…», романи «Верховинці», «Кам’яний ідол», «Така любов…», «Небезпечний вік», «Стихія», «Голгофа», «Фінал драми», «Срібна Земля», «Одісея залюблених». Останній роман «Страсна ніч» завершує трилогію, до якої увійшли книги «Верховинці» та «Кам’яний ідол».
Твори Юрія Мейгеша виходили в перекладі комі, осетинською, російською, молдавською, словацькою та угорською мовами.
«Визнання Ю. Мейгешу, – писав про нього свого часу критик Василь Поп, – принесли романи «Верховинці» (1961) та «Кам’яний ідол» (1966), які складають своєрідну художню дилогію, хоч у центрі кожного – окремий історичний період. Письменник вихоплює із суспільно-історичного руху Закарпаття найбільш драматичні за своєю сутністю події. Він, як правило, розгортає напружений конфлікт, в який втягуються, виявляючи своє ставлення до ситуацій, представники різних соціальних сил і суспільних верств. У «Верховинцях» події відбуваються в 1938-1939 роках, коли над Закарпаттям простягає пазурі гортіївський режим з його чорним терором. Письменник змальовує тяжкий соціальний і національний гніт верховинців з боку гнобителів, жахи бідності і визиску, страшну картину рабства. Особливої гостроти досягає він у викритті хортіївського окупаційного режиму. Роман зображує переддень Другої світової війни».
Василь Поп відзначав, що «історично правдиво показує Ю. Мейгеш наростання в 20-30-і роки ХХ століття, за умов входження краю до Чехословаччини, визвольних змагань, в яких ведучими суспільного прогресу виведено образи найбільш свідомих і мужніх народних подвижників. Підхоплені політичними подіями, вони стають на прю з долею, гуртуючи маси краян на боротьбу з екслуататорами. Стоять твердо, духовно несхитно. Вчать. Переконують. Організовують. У боротьбі активістів за визволення краю та возз’єднання його з матір’ю-Україною, в їх оптимізмі відчувається нездоланна сила, історична перспектива, хоч за логікою подій кінчається твір репресіями проти усього передового з боку хазяївхортіївців. Символи нетривкості цього жорсткого безчасся і незадоволеності Верховини виступає скуте морозом дерево, якому зеленіти з весною, бо завирують соки».
Не можна оминути й таке: гоніння на українську культуру та літературу в 60-70 роках торкнулося й творчості Юрія Мейгеша. Однак він і в цій ситуації не зрікається художніх пошуків, гострої проблематики, а захищає честь письменника, нарощує творчий потенціал, що засвідчили романи «Така любов…» (1978) і «Небезпечний вік» (1984).
У нарисі про Юрія Мейгеша «Цінуйте кожну хвилину і бережіть себе» відомий український поет Василь Густі з Ужгорода згадує: «Коли розмова перейшла на літературні теми, я наважився запитати, коли і як Юрій Васильович пише. Мене цікавило це і тому, що саме незадовго до тієї зустрічі я прочитав « Літературні портрети» Анре Моруа та дослідження болгарського психолога Михайла Арнаутова «Психологія літературної творчості».
– Прагну працювати щодня. Зранку і до обіду. А тоді – невелика прогулянка або зустрічі з друзями. Не сприймаю каторжних трудів уночі. Замолоду грішив цим. Писав цілісіньку ніч до ранку, викурюючи по дві пачки «Верховини». З часом змушений був відмовитися від такої практики.
І про натхнення висловив він свою думку.
– Це для поетів воно неодмінно важливе. А для прозаїка натхнення приходить у процесі роботи. Хоч як пояснити природу натхнення? Одна людина живе натхненно, радіючи життю, з вірою в краще, в любов. А інша існує абияк, без натхнення».
Не секрет: кожен письменник намагається популяризувати свою творчість. Для цього використовуються різні засоби. Юрій Мейгеш полюбляв зустрічатися наживо. Напевне, це й привело його свого часу на малу батьківщину – туди, де проходило його дитинство і юнацькі роки.
Коли він з’явився на порозі редакції іршавської районної газети «Нове життя», ми, новинкарі, очам своїм не повірили. Перед нами був інтелігент старої школи, в гарному сучасному костюмі, білій накрохмаленій сорочці, модних черевиках, поголений, складалося враження, що він ніби кудись зібрався на урочистості. Насправді так і було: Юрій Васильович поспішав до районної бібліотеки на зустріч і читачами. До редакції вже підоспів і молодий поет із с. Довге Василь Кузан. Уже разом поспішили до бібліотеки. Там на нас уже чекали. У читальному залі не було де яблуку впасти. Серед постійних завсідників бібліотеки – дітей, були і вчителі, і лікарі, і інженерно-технічні працівники, і працівники прилавку, і початкуючі літератори…
Письменник презентував свою нову книгу «Срібна Земля», яка дотепер зберігається у моїй домашній бібліотеці. Зустріч виявилася такою захопливою, що ми й не помітили, як спливли майже чотири години… Читачі ставили запитання, а Юрій Мейгеш охоче, із душевним захопленням, подовгу відповідав на них. Бо сказати було що. Прожив він цікаве, насичене різними подіями життя.
Ось такий він, Юрій Мейгеш. Він достойно і красиво ввійшов у літературу. І зробив чимало для розвитку рідного слова. Він автор 23 повістей і романів. 21 січня 2007 року в Мукачівській середній школі № 6 відкрито музей Юрія Мейгеша. А 2011 року Мукачівська міська рада заснувала міську літературну премію імені Юрія Мейгеша.
У рідному селі Юрія Мейгеша у Всесвітній день книги – 23 квітня 2008 року – відкрили літературно-меморіальний музей. Це було зроблено за ініціативи лауреата Всеукраїнської літературної премії імені Лесі Українки Степана Жупанина, який свого часу виступив з ініціативою, щоб у кожному селі, де народилися відомі поети і письменники Іршавщини, були відкриті літературні музеї. В Осої – Федору Потушняку і Івану Петровцію, у Великому Раківці – Юрію Мейгешу і Івану Мельнику, у Ільниці – Василю Фенничу, у Білках – Юлії Зейкан, у Загатті – Василю Шкірі, у Довгому – Василю Кузану, у Сухій – Дмитру Кременю.
Хороша ініціатива. Ми не повинні забувати про тих, хто творить сучасну літературу.
Василь ШКІРЯ,
м. Іршава,
Закарпатська область
Leave a Reply