Безсумнівно, що у вивченні історії української літературної мови залишається актуальним поглиблене, всебічне дослідження як окремих теоретичних питань, так і періодів її історичного розвитку, а також проблема єдності літературної мови, зокрема її варіантів.
Федот Жилко, торкаючись проблеми варіантності української літературної мови, резонно зауважив, що розрив у традиції літературної мови обумовив виникнення нової української літературної мови спочатку на різних діалектних основах: східноукраїнського варіанта на основі середньонаддніпрянських говірок, західноукраїнського (галицького) — на основі наддністрянських; крім того, були ще спроби суто місцевих говіркових основ літературної мови, як–от: закарпатської, лемківської. Далі Ф. Жилко розмірковує, що нова українська літературна мова своє становлення базувала на двох потоках — східноукраїнському, який у другій половині ХІХ ст. стає основним, і галицькому, що у ХХ ст. вливається в основний і з часом зникає. Сліди становлення нової української літературної мови на основі наддністрянських говірок виявляються в сучасній українській літературній мові, зокрема в лексико–семантичній і фразеологічній системах.
Українська літературна мова, як відомо, у своїй основі має говірки середньонаддніпрянського діалекту, а базою для її творення послужили всі говори українських наріч. Звідси випливає, що не могло бути єдиного процесу творення літературної мови. Два наріччя — південно–східне і південно–західне — дуже мобільні та потужні групи українських діалектів. Саме вони були головними чинниками формування та становлення українськоїлітературної мови. Тому що ці два давні наріччя характеризуються специфічними системами, то, вочевидь, літературна мова мусить розвиватися у двох руслах, у двох варіантах чи різновидах. Не буде логічним міркування, що лише одне наріччя може стати базою вироблення літературної мови. Яким потужним і давнім воно не було б, але тільки на одній його основі жодна літературна мова створитися не може. Тим більше, якщо це наріччя функціонує поряд з іншими групами діалектів однієї мови. Інша річ, якби воно було єдиним. Тому алогічно залишати осторонь два інших старожитніх наріччя із давніми традиціями, говорячи про витворення єдиної для одного народу літературної мови. До того ж, якщо навіть окремі говори у своїй цілісності поділяються на окремі групи (наприклад, лемківський, наддністрянський діалекти диференціюються на західну і східну частини), то не викликає заперечення такий факт, що єдина літературна мова також може мати кілька варіантів, які виступають як взаємопов’язані елементи єдиного цілого, одного інваріанта.
Переконливо обґрунтовує право на функціонування кількох варіантів літературної мови Зиновія Франко. Як відзначає вона, попри всю відмінність обидва варіанти української літературної мови мали дуже багато спільного.
Одним із важливих джерел, із яких літературна мова вбираєв себе запаси варіантно-паралельного типу, слід вважати живе народне мовлення, особливо його діалектні особливості.
Зиновій Бичко, філолог