Ольга Максимчук. Світ у вулкані. Книга перша: Срібний і червоний: Повість/. − Львів: Видавництво Старого Лева, 2021 − 304 с.
Писати для наймолодших читачів − відповідально й неймовірно важко через одну обставину, дорослий книголюб ще якось проковтне дидактичну зайвину або ж іронічно посміхнеться, натрапивши на неї, то школярик пожбурить у найдальший закуток таке чтиво й ніякими вмовляннями не повернеш його до «цікавинки». Ольга Максимчук, очевидно, добре розуміє цей нюансик. Принаймні її повість відзначається цікавим висвітленням теми й неординарним слововираженням. Саме це і змушує доторкнутися до друку і, зрозуміло, походити двома путівцями. Але давайте спочатку побуваємо
на стежці темарійності
й для початку згадаємо про наступне. Якщо взяти сучасну прозу (і не тільки українську), то можна уздріти одну закономірність. Жоден письменник не похвалиться тим, що йому вдалося відшукати якусь нову тему, за що літераторові негайно потрібно ставити скрізь золоті пам’ятники. Усе вже не раз переспівано й нема на то ради.
Авторка цього видання усвідомлює непростість проблеми, бо поспішила виграти у сприйманні за рахунок вглядання у свою словокольористику. Що маю на увазі, роблячи такий наголос? Та два моменти.
По-перше, їй вдалося знайти власне зерно і висипати його у борозенки читальницьких душ. Адже тема боротьби добра і зла є вічною, але не кожному, на превеликий жаль, вдається знайти оригінальний підхід у висвітленні теми. А мандрівки дітей країною Крементурою та їхні пригоди є, як гадається, тим вдалим ходом. Своєрідна інтрига полягає ще й в тому, що все це відбувається без зримої повчальності, а натомість маємо веселість в упаковці серйозності. Себто авторка свідомо одитячила свій погляд на навколишність, але, водномить не забула про вікову різницю між нею та ліричними героями прозотексту.
По-друге, прозаїчка тонко врахувала важливість національного бачення, що переплітає літературу і політику. Мовлячи про останнє, хочу акцентуватися на наступному. Державницькі чинники чомусь вважають, що глобалізаційні процеси затьмлять національне. Знаєте, усе це нагадує більшовицьку казочку про шовіністичне «злиття» націй, але в сучасному фантику. Зрештою, не лише автор цих рядків так міркує, а й багато інших людей. Симптоматично, що у Німеччині, Франції чи США теж моляться на глобалізацію, але не забувають й про важливість національного. Враховуючи це, не забуваймо, що отака сув’язь й спричиняє економічну потугу цих держав.
Шкода, що деякі українські письменники бояться цього наголосу, як чорт ладану. Допатякалися до того, що у ріднослові немає нічого вартого уваги. Мовляв, стилістика письменників з-за меж є цікавішою. Це, звичайно, злить, але вважаю, що забагато честі робити розпросторонення поганьбленню їхнього глибокодумання. Адже нікчемність таких міркувань показує маленька заувага: твори їхніх навчителів зі світів й цікаві громаді національним колоритом.
Чи проєктується це на повість Ольги Максимчук? Безумовно! Вже хоча б тому, що письмачка живе за рубежем (співробітниця української амбасади в Хорватії) і, напевно, має більші можливості знайомитися з сучасною світовою літературою мовою оригіналу, ніж деякі вітчизняні книгомани. Якщо вчитатися у «Світ у вулкані», то висновковуєш, що він (твір) написаний з українських позицій, хоч і враховує подмухи глибалізаційних вітриськів. Ще більше вабить те, що у книзі маємо відображення дитячого світосприймання через призму дорослості.
Це – теоретичні розмірковання про тему твору. Та переконаний, що вони є вкрай необхідними для збагнення конкретизації твору, як своєрідний місточок до ріки сюжету.
Що ж маємо у даному випадку? Третьокласники Марко і Сонька Бруми на крилах великої білої птиці мандрують у невідому для них країну Крементуру, де з ними відбуваються всілякі неймовірнощі. Вірніше, вони самі спричиняють їх, виходячи переможцями з багатьох непростих ситуацій. Двобій Добра і Зла осібно бачиться у поєдинкові зі страшною Яммою, яка хоче знищити цей світ. Врешті-решт усе завершується добре: діти отримують перемогу і живуть очікуваннями нових придибенцій. (Можна б, очевидно було вдатися до просторішої деталізації. Але, мабуть, читачам варто самим це зробити, бо твір притягує і зацікавлює до читання.)
Сюжет «Світу у вулкані», інтригуючий. І цьому сприяє
наголос на виражальність
І для такої думки є чимало підстав. Візьмемо хоча б літературні тропи, якими послуговується авторка. Скажімо, у тексті нерідко надибуємо цікаві порівняння, деякі з яких назву, бо повний перелік цієї словогарноти неможливо зробити через короткість рецензії: «засмоктуючи, як смерч, у шалену спіральну круговерть» (с.27); «Отже, Сріблястий Дракон – це його дракон?» (с.101); «а тоді раптом облизався точнісінько як Агава – справа наліво» (с.174)…
Нерідкими є також метафоричні зблиски: «гнів ударив Сріблому в голову» (с.55); «сніжинки сідали коневі на чоло» (с.155); «повітря сонно плило над розніженою землею» (с.297). Цей ряд притягальних літературних тропів довершують епітети на кшталт «море зелених очей», «світ радості», «сиве поранене крило», «нові вогняні снопи»…
Окремої розмови заслуговує лексика письмачки. В її основі чи не найпомітнішою є добротна літературна мова. Цей мовленевий ефект повісті допомагає створювати прихильність до неологізмів та рідковживаностей. Щодо перших буквотворів, то виділив би такі як «спланерувати», «крилопомахування». Присмак новотворності (типу оказіоналізмів?) мають й деякі імена та власні назви: «Какунція», «Кремантура». А от слівцята типу «нутровище», та «вулканище» бродять на помежів’ї неологічності і рідковживаності. До речі, остання теж заслуговує похвали. Навіть деякі поети позаздрили б таким гарностям як «підстриб», «осереддя». Поринути у світлу річку професіоналізмів змушують «конкур», «хакамора», «гіт». Нечасто у прозотекстах надибаєш «гайдабурити», «закрут», які частково можуть вказувати на регіон походження авторки. (Звичайно, до деяких слівець можна причепитися, але в цьому було б більше смаковості, тому й вдаватимуся до суб’єктивних розмірковувань.)
… Прочитавши оці розмисли про мову прозового твору, дехто скаже, що такі наголоси є більше актуальними для поетичних текстів. Та така постановка питання не витримує критики. Мова – ознака письменницької індивідуальності. Врешті-решт вона бере на себе й роль мовного вихователя читальників. Правда, у випадку з твором, який розрахований на дитяче сприймання справа є дещо складнішою. Не переборщити у слововживанні! Слава Богу, Ольга Максимчук виявилася вмілою кулінаркою. Саме про це подумалося, коли почала всміхатися
ще одна грань виражальності
І не бачу ніякої дивовини у тому, що вирішив доторкнутися до неї. Скажімо, уже мовлено про літературні тропи та слововияви. Але ж поряд з ними маємо кольорові екстраполяції, пірнання у фразеологію та, власне, крилатослів’я.
Чи до розряду словодивнощів не належать пейзажі, яких чимало є у книзі? «Сніжно-молочні пасма, що крутилися навколо, охайно склалися в довгі міцні крила» (с.18). «Затріпотіло листя, й одна велика стигла груша глухо впала на землю» (с.98). «Ніжні пелюстки тріпотіли під вітром, стебла легенько вигиналися, немов кивали – а, може, так вони вітали коней» (с.297).
Про пейзажність у книзі Ольги Максимчук можна говорити у багатьох вимірах. Скажімо, одні позитивують, вказуючи на їхній зв’язок з уже згаданими виражального комплекту. Другі говоритимуть про створення неповторної картини через живописання словом. А треті відзначать переплетення описань природи і дій людей. І радуюся такій різності думок, бо повість дає підстави.
Неодновимірністю позначені й діалоги, бо з одного боку маємо бесіди реальних людей, а з другого боку перед нами постають промовляння звірів та неіснуючих реальних істот. Але хто сказав, що елементи казковості не мають права на існування у таких творах.
* * *
А покрапкую опісля такої зауваги. Досі мені не доводилося читати творів цієї авторки. Та «Світ у вулкані» змусив запам’ятати це ім’я. І вже з нетерпінням чекатиму «Дощу-убивці» − продовження цієї незвичайної історії.
Ігор Фарина,
м.Шумськ на Тернопіллі