Навіть марксизм–ленінізм повертається.
(Емі Зегарт, ст.н.співробітник Інституту
Гувера США: glavcom.ua -14.02.2023,21:40)
“Ескамотація”1 – слово іншомовне, у французькій, німецькій мовах воно десь-то означає неусвідомлений самообман людини через неправильне розуміння нею суті всіх обставин того, що відбувається, а відтак щире й ненавмисне зваблення до неправильних дій ще й інших людей. На означення такої когнітивної ситуації в східнослов’янських мовах не було донедавна зафіксованого словниками однослівного вербально-семантичного відповідника, не використовувалося для цього і назване іншомовне слово. Тож лексема «ескамотація», говорячи словами толерантного українського культуролога Івана Дзюби, досі майже не вживалося у нас для висловлення опонентами пробачливого ставлення лише як до суспільно-історичної правди (без релятивізму) до чиїхось «клопотів і заблук – як до неособової провини»2 під час усвідомлення людиною істини і істотності дійсностних їй речей і явищ оточуючого світу.
Правда, ще у 1902 році, як «основну тезу проти есерів»3, хотів було використати семантику цього іншомовного слова початкуючий російський політичний діяч Володимир Ульянов, який згодом став відомим під партійно-більшовицьким псевдонімом Ленін. Звинувативши російську партію есерів (соціалістів-революціонерів) у відході від марксистського «наукового революційного соціалізму (=марксизму)»4, тоді ще Ульянов назвав її програму (перекладаючи, як мовиться, з хворої голови на нездорову) ««ескамотуванням» робітничого руху, стягненням його з правильного шляху, заведенням його у безвихідь»5. Роз’яснюючи при цьому (ще не по-більшовицьки толерантно), що він «далекий від думки обвинувачувати соціалістів-революціонерів у чомусь подібному до свідомої брехні або нечесних мотивів дії»6, через що, мовляв, для точнішої характеристики виниклої політичної ситуації і «не міг уникнути в цій, такій важливій … тезі іноземного маловживаного і безперечно більшості читачів незрозумілого слова»7.
Той намір В.І.Ульянова-Леніна приписати загальний гандж тодішніх соціалістичних партій лише одній з них не був зреалізованим. Швидка переміна тоді ситуації напередодні внутріпартійного розколу серед російських соціал-демократів десь-то і спонукала ортодоксального марксиста Леніна вже не обмежуватись при критиці опонуючих йому соціальних демократів лише толерантним звинуваченням їх в ескамотації. Тож ота розпочата ним стаття так і залишилася незавершеною, і такою була опублікована після смерті автора в сьомому номері московського журналу «Пролетарская революция» за 1936 рік вже лише як біографічний факт відомого політичного діяча.
Так в російсько-імперському суспільно-політичному житті після занепаду «народовольства» та так званого «легального марксизму» і виникнення на їхній протестній базі підпільного угрупування революціонерів з цілком уже тогочасною європейською назвою Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), в їхньому бінарному євро-азійському середовищі відразу ж виникли розбіжності в поглядах на соціалізм: в одних – як демократичний цивілізаційний процес, в інших же – як класово-авторитарно організована етатична спільнота, а відтак і в різних методах партійно-політичної діяльності та її мети. Ця скорочена як «соціал-демократична» назва цієї вже росіянської партії одними її керівниками сприймалася догматично «по –марксистськи» лише як вузько класова «соціалістична», іншими ж – уже «по-новоєвропейськи» – як «соціальна» демократична партія трудящих. Для росіянських імпер-євразійців соціалізм все ще залишався омріяним колись європейськими утопістами окремим ідеальним «етичним» суспільно-економічним ладом, який лише тепер, мовляв, у відповідності з «проманіфестованою» марксистською теорією «наукового соціалізму» повинен уже державотворитися начебто єдиним економічно заінтересованим в ньому робітничим класом в результаті його переможної антикапіталістичної пролетарської революції.
Тоді як в середовищі власне європейських та і частині проєвропейськи налаштованих російських революціонерів на той час визрівав уже погляд на соціалізм, не як на одномоментну етичну політичну мету, а як на суспільно-політичний процес по організації трудящих мас на боротьбу за політичну демократію та справедливий перманентний перерозподіл за її принципами зростаючого суспільного і глобально-цивілізаційного капіталу у відповідності з історично досягнутими рівнями економічних уже не по-марксистськи, як антикапіталістичних, а саме політекономічних капіталістичних способів організації індустріально-промислового виробництва і каталактично-ринкового розподілу його результатів.
Тобто, що в зв’язку з атрибутивно-гравітаційною природною тенденцією людини, як однієї із дискретно-квантових структур матеріально-енергетичної Субстанції Всесвіту, до самозбереження, уже як аж психофізичних автономно приватновласниицьких суспільних антропологічних біоістот, в залежності від досягнутого науково-технологічного рівня політекономічного виробництва, відбувається з різною мірою історичної локально-просторової толерантності перманентний процес каталактичного, товарно-торгово-ринкового і фінансового соціально-екномічного розподілу і перерозподілу суспільного капіталу по забезпеченню цивілізованого існування і розвитку лише автономно людських етнонаціональних спільнот.
Ось такі, хоча і не цілком тоді ще усвідомлювані в основному європейсько-емігрантськими членами цієї первісної РСДРП відмінності у поглядах на соціалізм, які були обумовлені різною мірою їхньої пов’язаності з обставинами життя росіянського народу: одних – із «заглибленістю» у євразійську тоталітарність Російської все ще феодальної імперії, інших же – у атмосферу західної етнонаціональної соціально-демократичної Європи, призвели у 1903 році до розколу їх на дві партії. Або, як дошкульно назвав у своїх постконцтабірних мемуарах російський монархіст І.Солоневич, – на «ненависні одна одній дві підсекти соціалізму»8, а саме: на реформаторів, тобто соціальних демократів – «меншовиків», та ортодоксів марксистського «Маніфесту комуністичної партії», тобто соціалістів – «більшовиків».
Останні так і самоназвалися уже як РСДРП(б), тому що стали більшістю в керівництві цієї партії. І сталося це тому, що в таємних антидержавних організаціях, якою і була ця колись «народовольча» нелегеальна організація, як правило, верх беруть радикали. Але ту згадану азійську «ненависть» до західноєвропейського соціального демократизму чимало більшовиків, наприклад, Іосеб Бесаріоніс дзе Джугашвілі, який став відомим під партійною кличкою Сталін, зберегли до кінця свого політичного життя.
Саме така азійська радикальна революційність більшовиків і отримала на той час нетерплячий відгук в різнонародних бідняцьких масах Російської імперії. І отримали вони його тому, що самі були на рівні соціально-політичної свідомості тодішніх трудящих мас своєї країни. Тобто, більшовики, як опозиційна партія, керувалися в своїй діяльності ескамотизованою істиною, тобто соціальною правдою доведених до відчаю народних мас Росіянської імперії. Адже європейські держави, скориставшись одвічним територіальним зазіханням її на протоки із Чорного в Середземне море Босфор і Дарданели, втягли тоді Росію у безглузду для неї Першу світову імперіалістичну війну, на яку вона мобілізувала 15 млн. 798 тисяч чоловік, більшість яких були відірваними від землеробської праці селяни. Через що 71% всієї промислової продукції країни йшло на військові потреби. Все це призвело до того, що напередодні революційних подій 1917 року валовий обсяг промислової продукції в країні порівняно з 1913 роком скоротився на 37%, сільського господарства – на 22%.9
Отож, незважаючи на утопічність їхнього марксистського диктатурно-пролетарського «наукового комунізму», малочисленні більшовики були політично все-таки тактично раціональнішими від тодішніх інших численніших російських партій. Адже для приведення до європейської цивілізаційної відповідності архаїчно-ординський державний устрій Росіянської самодержавної імперії і справді нагально необхідна була в ній передусім широка як радикальна соціально-політична, так і національно-визвольна революція. Саме їх, симбіозно переназвавши інтернаціонально-соціалістичною революцією, по-своєму продовжили російські імпер-більшовики, сподіваючись на виникнення та підтримку тепер ще й комуністичної європейської революції. Тому вони і скористалися для цього вже притлумленими в Європі соціальними радикальними марксистськими гаслами всесвітньої антикапіталістичної «пролетарської революції».
Тоді, як у на той час теж імпер-воюючих демократичних західноєвропейських країнах, де більш як півстоліття тому уже прокотилися соціальні громадянсько-приватногосподарські, чи так звані буржуазно-демократичні революції, до марксистсько-більшовицького «соціалістичного» перевороту в 1917 році, як у все ще самодержавно-феодальній Росіянії, не дійшло, хоча спроби були. Адже там, констатував Ф.Енгельс ще в 1880 році, «вимоги виборчих прав з боку робітників стали неподоланними»10, що в Англії «сила робітничого класу на виборах настільки виросла, що тепер робітники складають більшість виборців»11. Так, з введенням загальновиборчого права і приватногосподарської системи суспільно-економічного виробництва тут стали формуватися вже «соціальні держави», і первісно класові пролетарсько-комуністичні партії стали переростати у соціально-демократичні партії трудящих, зі своїми фракціями у парламентах. Таку особливість партійного обличчя західноєвропейської соціал-демократії і відзначив Бертран Рассел, зауваживши, що навіть тоді, коли „в Росії фанатичні прибічники Маркса прийшли до влади”, в Європі „марксистська ортодоксія” не здомінувала, бо „на Заході жоден крупний робітничий рух не був повністю марксистським”12 Тож «до 1900 року, – як зауважує нині норвезький економіст Ерік Райнерт, – система соціального забезпечення в Європі і потрійна (мається на увазі взаємоконтрольована капіталістами, робітниками і соціальною державою. –ЛК) збалансована влада промисловості помітно поліпшили життя промислових робітників»13. А тому «найзнаменитіший і впливовіший філософ Європи Генріх Ріккерт»14 і заявив в 1920 році, що «соціалізм нещастя»15.
Відтак у них на той час уже утверджувалася суспільна думка, що отой підхоплений більшовиками в Європі хворобливий вірус утопічного класово-пролетарського марксистського комунізму у вигляді «політичної теорії під невиразним іменем науки»16, насправді-то в значній мірі є партійно-ідеологічною ескамотацією традиційної протестності трудящих з приводу виниклого воєнного імперіалістичного перерозподілу колоніального цивілізаційного капіталу як між провідними на той час європейськими державами, так і необхідності його оновленого перерозподілу всередині кожної з національно одержавлених соціально-економічних спільнот зокрема.
Коли ж в Росіянській імперії після «репетиції» 1905 року у лютому 1917 році все-таки вибухнула загальнонародна «революція без революціонерів»17, по-марксистськи радикалізовані більшовики, як підкреслив публіцистичний свідок тогочасних подій М.О.Бердяєв, насправді «не стільки безпосередньо підготували революційний переворот, скільки ним скористалися»18. Саме вони зі своїми ескамотаційними антикапіталістичними ідеологемами «проманіфестованого» Марксом і Енгельсом ще у 1848 році «пролетарського комунізму» зуміли десь через півроку в’ялого кадетськи-есерівського розвитку Лютневої революції, в період її розгнузданого народно-революційного демократизму оволодіти деморалізованими самозреченням царя столичними установами державної влади, організувавши, як назвав це сам В.І.Ленін, внутріреволюційний політичний «переворот»19, несподівано навіть для деяких більшовицьких функціонерів самодержавно опинитися на вакантному троні Романових. (Як занотував у своїх «Окаянних днях» російський письменник Іван Бунін: перший більшовицький нароком освіти «Луначарський після перевороту тижнів два бігав з витріщеними очима: «та ж ні, ви тільки подумайте: адже ми тільки демонстрацію хотіли справити і раптово такий несподіваний успіх!»)
Однак цей «переворот», незважаючи на відчутний світовий прогресивний соціально-політичний резонанс від нього, для самої ж Росії, через утопічність первісної програми партії, що захопила державну машину в революційній країні, та незрілість приватногосподарської демократично-громадянської структурованості її населення, завершився в кінцевому результаті все-таки контрцивілізаційно. Проявила себе, як за Полом Девідом, регіональна політекономічна „залежність від шляху розвитку, коли „історія має значення”…, коли „детермінований процес призвів до залежної від шляху розвитку вичерпності”20 результатів поведінки певних народів.
Біфуркаційним контрповоротним моментом став розгін більшовиками в січні 1918 року демократично обраних Установчих зборів. Саме після цього набуло спроваковане більшовиками («грабуй награбоване!») прискорення соціального вибуху доведених до охлосного існування народів імперії, урочисто переназваного ними пізніше «Великою Жовтневою соціалістичною революцією». Яку більшовики до 1936 року називали «початком Світової Революції», відразу ж намагаючись перетворити її заради немовби марксистського пролетарськи-комуністичного, а по суті заради вже росіянського імпер-ординського експансіонізму, у всесвітній інтернаціонально-міжнародний міфізований суспільно-політичний бенефіс начебто «наукового» марксизму-ленінізму. А тому і з активною участю на першому етапі розвитку такого «перевороту» ще й адептів інтернаціоналізму, які після легендарного «біблейського вигнання» свого етносу із стародавньої території його проживання та заборони католицької церкви своїм вірянам займатися лихварством зайнялися ним як іудеї, ставши таким чином торгово-фінансовими посередниками «між націями» в процесах перспективного суспільно-економічного капіталістичного виробництва. Так, наприклад, запеклий пропагандист «перманентної» всесвітньої комуністичної революції, як підкреслив уже 8.Х.1917р. В.Ленін, «Троцький відразу після приїзду зайняв позицію інтернаціоналіста»21, як ребрендінгу іудейської депресантної ідеологеми «громадянин світу».
Тобто, в обстановці виниклого після зречення царя Миколи ІІ столичного двовладдя в особі робітничих і селянсько-солдатських Рад та Тимчасового уряду, очолюваного лібертально зацикленим есером О.Ф.Керенським, і різновладного безладдя на місцях, більшовики під виглядом «диктатури пролетаріату» і селян в солдатських шинелях, перехопили традиційно росіянським авторитарно-адміністративним чином революційне лідерство у кадетів та есерів, опанувавши таким чином відчайдушне прагнення росіянських аграрно-общинних мас до негайного виходу держави із Першої європейсько-світової імперіалістичної війни та наведення в країні хоч би елементарної соціальної справедливості з причетністю населення раптово обезголовленої євразійськи територіально розпростореної феодальної імперії до такого тодішнього основного капіталу антропологічного існування її населення як земля, земельні угіддя.
Адже в тодішній з царя Петра І самозвано-Російській, немовби православно-русь-слов’янській, насправді ж з часом все більш євроазійсько-росіянській імперії, як «тюрмі народів», незважаючи на юридичну касацію у 1861 році кріпосного права, продовжував існувати все ще феодально-економічний гнобительський розподіл такого найбільшого суспільного капіталу країни як землі між станово-панівною бюрократичною верхівкою та 82-х процентною більшістю її аграрного населення. Із 367 млн. га її земельних угідь більше 20-ти мільйонам селянських господарств належало тільки 215 млн.га, в той же час купці поміщиків, членам царської родини і монастирям належало 152 млн. га сільгоспугідь, 60% яких було закладено і перезакладено на той час в банках, часто іноземцям, питома вага капіталів яких в російських акціонерних товариствах сягнула 47%.22
Виходячи з такої аграрної соціально-економічної ситуації, більшовики, які перед цим, до самого квітня 1917 року, обстоювали лозунг націоналізації землі, з прагматично-політичних мотивів перехопили партійно-есерівську програму вже її соціалізації на засадах приватного зрівняльного землекористування. «Ми перемогли, – скаже В.І.Ленін в травні 1921 року на ІІІ Конгресі Комуністичного Інтернаціоналу, – що прийняли не нашу аграрну програму, а есерівську і здійснили її на практиці»23 (Ленін В.І. Повне зібрання творів. Т.44. Київ:Видавництво політичної літератури України. 1974.С.28) А тому, виступивши в не зовсім своєму «пролетарсько-комуняцькому», а вже в рекламно-злободенному статусі борців «За мир і землю!», більшовики переназвалиись в березні 1918 року із «соціал-демократів» в «комуністів», спочатку як РКП(б) (Російська комуністична партія більшовиків), а потім вже як всеросійська ВКП(б).
Продовживши таким чином марксистське не визнання суспільно-політичної прогресивності виниклої в Європі «соціальної держави», яку ще у 1842 році помітив у Європі політолог Лоренц фон Штейн. Яка нині слушно названа професором Павлом Гриценком «людиноцентричною»24, правда, в дещо «алармістській» статті, яка, до речі, в свою чергу, потребує тотожної самокритики ним і все ще існуючої малоросійської тематики досліджень Інституту української мови НАНУ, який він очолює. Отож, проти європейської приватногосподарської «громадянської демократії» і виступив у 1918 році з позицій своєї тоталітарно-державної євразійської ментальності на УІІ з’їзді своєї партії В.І.Ленін, бо, мовляв, «назва «соціал-демократична партія» науково неправильна … старе поняття демократизму, – буржуазна демократія, – виявилося в процесі розвитку нашої революції перевершеним». Тобто – переплюнутим.
Відтак, уже як не соціал-демократична РКП(б), більшовики не лише утрималися при владі в роки викликаної ними кривавої громадянської війни, а притлумивши в 1920-ті роки революційно-радянську демократію, адже «Рада робітничих і солдатських депутатів, – вважав Ленін ще в жовтні 1917 року, – реальна лише як орган повстання, лише як орган революційної влади. Поза цим завданням Ради пуста іграшка»26, – позбулися в 1937-38 роки адміністративно-репресивно в своїх рядах ще й догматично-марксистських революціонерів-романтиків всесвітньої комуністичної революції. При цьому, немовби за порадою Карла Маркса ще від 1881 року на лист народоволки Віри Засулич, що селянська «община є точкою опори соціального відродження Росії»27, більшовики, ввівши було спочатку для одноосібного селянства, коли в результаті революційного перерозподілу земельних угідь «село стало середняцьким»28, продрозверстку «військового комунізму», затим «неп» і продовольчий податок, а потім, окупувавши у 1919 році Українську Народну Республіку, запровадили в 1930-ті роки по-сталінськи аж голодоморно-геноцидно ще й ретроградну колгоспно-кріпосницьку колективізацію, бо, мовляв, як переконував В.І.Ленін ще 4 грудня 1919 року, «колективне землеробство, як перехід до соціалізму, є річ корисна, а не примха, не проста маячня»29, – спромоглася відновити таким чином за рахунок сільського господарства України і її криворізько-донецького промислового потенціалу традиційний мілітаризм самодержавного капіталізму Росіянської імперії.
Адже ще з 1919 році В.І.Ленін проказував, що без українського хліба «радянська влада в російських губерніях неминуче загине»30 А тому, незважаючи на засуху і неврожаї в південних областях України, Московія вивезли до себе весь запас її урожаю, що призвело тоді за підрахунками демографа О.М.Гладуна до голодної смерті біля двох мільйонів українців. Для В.І.Леніна ж головним було лише, телеграфував він 18 травня 1921 року своїм українським більшовицьким партпосадовцям, «питання життя і смерті для нас – зібрати з України 200-300 млн. пудів хліба»; вимагаючи вже 8 липня 1921 року в телеграмі до ЦК КП(б)У: «щоденно відправляти в Росію не менше 74 вагонів хліба». І вже як оновлений євразійський імпер-колонізатор в березні 1922 році В.І.Ленін заявив з трибуни ХІ з’їзду РКП(б): «Донбас … це – центр, справжня основа всієї нашої економіки, – Ні про яку відбудову великої промисловості Росії, ні про яке справжнє будівництво соціалізму не може бути й мови … якщо ми не поставимо на належну висоту Донбас…. незважаючи на те, що там (в Україні) сидить народ хитрий, і ЦК – не скажу, що обманює, але якось трохи відсувається від нас»… А тому він, мовляв, поки що «ввічливо висловлюючись», вже тоді заявив, що все-таки «нам як-небудь доведеться до них добратися».31 Тож Й.Сталін, виконуючи заповіт вождя, і «добрався» до українців пізніше, винищивши при допомозі імпер-росіянських репресивних органів проукраїнські партійні і культурно-освітні кадри уже колонізованої України, колгоспно-голодоморно притлумивши заразом і приватногосподарську основу її етнонаціонального вільнолюбства – селянство.
Так ескамотизовані марксо-енгельсівським «Маніфестом комуністичної партії» більшовики, військово-політично згвалтувавши народи колишньої самодержавної Росіянської імперії, почали розбудовувати на її колишніх територіях як марксистський «науковий соціалізм» тоталітарно-імперський державний капіталізм. Про який К.Каутський” ще у 1921 році в своїй книзі «Від демократії до державного рабства» заявив, що після диктатурного самодержавного «більшовицького комунізму» у них «не залишається нічого іншого як повернутись до державного капіталізму, в якому для Росії немає нічого нового, бо капіталізм в Росії споконвіку існував лише милістю державної влади»32 З таким фіналом організованого більшовиками «соціалістичного перевороту» згоджувався і сам В.І.Ленін, заявивши в листопаді 1922 року, що «ми вже в 1918 році розглядали державний капіталізм як можливу лінію відступу»33.
Будівництво держкапіталізму і завершив в СРСР уже репресивною номенклатурно-більшовицькою реорганізацією ленінський соратник Й. Сталін. Після смерті якого і критики в період хрущовської номенклатурної «відлиги» лише «культу особи Сталіна», тоталітарна політична система державного капіталізму в СРСР все-таки збереглася. Самозбереглася ця система навіть після короткої демократизаційної горбачовської «перебудови», виродившись в розгнуздану «прихватизацію» державногосподарської власності правлячою компартійною номенклатурою, як в цілому тоді СРСР, так і у відразу ж виокремленій Російської Федерації. В якій єльцинськи безладно реорганізований держкапіталізм знову зафункціонував «милістю» номенклатурно-посткегебешного євразійського самодержавного режиму вже президента В.Путіна. Цю ФСБ-ешно-олігархічну систему влади керівник Московського «Центру досліджень постіндустріального суспільства» Владислав Іноземцев охарактеризував як авторитарний імперський режим, в якому опинилися “політики і підприємці в одному флаконі”34, тобто, як уточнив це через десять років і професор Лондонської школи економіки Баррі Бузан, що безпорадний вихід із командної економіки «привів Росію до неефективної форми кланово-олігархічного капіталізму з великим втручанням держави»35, в який вже раз по-імперськи притлумивши «перебудовні» народно-демократичні сподівання на здійсненність «онтологічної виправданості й гносеологічної доцільності»36 приватногосподарської розбудови суспільно-економічного життя в Росіянії.
Адже, як безуспішно усовіщав більшовиків ще К.Каутський, що, мовляв, Маркс і Енгельс, пропонуючи в свій час соціальний проект державно-диктаторського пролетарського соціалізму лише як „революційний”, тобто короткочасний перехідний період від капіталізму до комунізму, розраховували при цьому десь-то на існуючий цивілізаційний рівень громадянських суспільств в західноєвропейських країнах, на демократичні традиції приватногосподарського лібералізму та протестантської етики в них і тому, видко, не вбачали у європеїзованій „диктатурі пролетаріату” великої загрози виродження її в тоталітаризм. В Англії вони взагалі не вбачали обов’язкової необхідності в „революційній диктатурі пролетаріату”, говорячи про можливість встановлення тут соціалізму демократично-парламентським шляхом. І подальше європейське громадянське приватносподарське співжиття людей певним чином підтвердило такі політичні розрахунки основоположників марксизму щодо цих країн. Правда, після домовленостей між державами-переможцями у Другій світовій війні про розподіл сфер впливу, тоталітарний режим державнокапіталістичного соціалізму, хоча й у пом’якшеному варіанті народної демократії був все-таки нав’язаний тоталітарним Радянським Союзом деяким сусіднім центрально-європейським країнам.
Отож тоді, ще у 1918 році, тому-то так і занепокоївся Карл Каутський, як лідер Другого соціалістичного Інтернаціоналу і людина демократичної європейської людиноцентричної ментальності, коли побачив, як, ставши державновладною партією, російські більшовики на хвилі жорстокої озлобленості революційних мас проти панівних верств російсько-імперського самодержавства відразу ж заповзялися з марксистсько-догматичною буквальністю, за „знищення демократії”37, запроваджувати в традиційній російській манері на місці самодержавного царизму самодержавну диктатуру своєї партії, як начебто європейсько-марксистську „диктатуру пролетаріату”.
К.Каутський спробував було у своїй книзі „Диктатура пролетаріату”(1918р.) роз’яснити більшовикам суть марксистської „держави революційної диктатури пролетаріату”, як „диктатури не одноосібної, а класу”, а отже і не партії, бо „партія і клас не рівнозначні,… не співпадають”, пишучи, що „диктатура пролетаріату” була для Маркса „ситуацією, яка з необхідності випливає із чистої демократії з переважаючим становищем пролетаріату”… і тому … „потрібно остерігатися змішування диктатури як ситуації з диктатурою як формою правління”, бо „соціалізм як засіб звільнення пролетаріату без демократії немислимий”, попереджаючи, що без неї „при нерозвинутих відношеннях комуністичне господарство може стати основою деспотизму” Вказуючи при цьому на недопустимість політичного використання державновладною більшовицькою партією бунту доведеного царизмом до відчаю люмпенізованих верств народу, тому що „босяцький пролетаріат … не проти при слушній нагоді експропріювати заможних, але аж ніяк не схильний, та й не спроможний, створити нову форму господарювання”38.
Та більшовики аж ніяк не збиралися прислуховуватися до таких порад. Адже, незважаючи на емігрантсько-європейський словесний лоск їхніх вождів, їм самим був притаманний все той же ментальний феодальний патерналізм євразійського росіянського народу. Саме за таку більшовицьку етатичність марксистська програма соціально-політичного прогресу і була майже природно сприйнята общинною ментальністю росіянського народу. Який, хоча після лжецарських смут, самозванної пугачовщини, народовольчих вбивств поганих царів та царсько-петиційно-гапонівської кривавої неділі 9-го січня 1905 року став потроху відходити в своєму феодально-політичному волевиявленні від боротьби за «доброго царя», та став еволюціонувати поки що лише до боротьби всього-на-всього через отожнення „суспільства” з „державою” – до «доброї держави», а відтак і охлократичного сподівання на начебто «свою» класово-пролетарську державу як адміністративно-бюрократичного суб’єкта справедливого соціально-економічного ладу, але ще далеко до того, щоб почати організовуватись в демократично-громадянське приватногосподарське суспільство, яке, забезпечуючи цивілізаційний прогрес, в основному функціонувало в цей час у західноєвропейських країнах.
Із тих ретроградних росіянсько-етатичних ідеологічних позицій самодержавні більшовики сімдесят років саме й продовжували, як імпер-колонізатори, гвалтувати і соціально-демократичний за ментальністю український народ, апгрейдно розбудовуючи Росіянську імперію під антуражною подобою «соціалістичного» Радянського Союзу, традиційно лякаючи весь світ тепер псевдопролетарсько-комуняцькою (насправді ж – держкапіталістичною) месіанською експансією такого тоталітарного євразійсько-постординського виродка. Що в значній мірі і викликало Другу світову війну та мало не призвело у 1962 році до глобальної термоядерної катастрофи в результаті військового протистояння між СРСР та США під час так званої Карибської кризи. І тільки завдяки військово-політичному компромісу між главами США і СРСР тоді глобальній трагедії вдалося зарадити, хоча внаслідок меркантильного спротиву цьому обопільних агресивно налаштованих ретроградних військово-промислових сил це коштувало життя президенту США Джону Кеннеді і посади Першого секретаря ЦК КПРС Микиті Хрущову. Після чого ескалація «холодного» військового протистояння між цими потужними світовими державами продовжилася, вилившись вже лише в локально-опосередковану „гарячу” війну у В’єтнамі.
Аж поки в кінці 1980-х років росіянсько-імперська монопольно правляча компартноменклатура Радянського Союзу після краху її імперських збройних зазіхань ще і на сугубо мусульманський Афганістан (1979-1989), що призвело до загибелі 1,5 млн (10%) місцевого населення та 15 тисяч мобілізованих «радянських» окупантів, (яких, до речі, щоб притлумити загарбницький характер цієї з самого початку непопулярної війни СРСР, і досі по-імперськи пропонують в Україні називати антидепресантним словом «інтернаціоналісти») – сама не вирішила випереджаюче своєкорисливо «прихватизаційно» перебудовувати під себе державнокапіталістичну економіку країни, вже досить підірвану її агресивними мілітарними потугами до світового панування, поки народні маси самі не почали криваво відсторонювати їх від адміністративно-політичного керівництва народним господарством. Це, якщо сказать про горбачовську соціально-економічну реформу в СРСР одним словом: пере-ре-будова. Після чого до певної міри культурологічно слов’янофільський Радянський Союз як наднаціонально-комуняцьке імперське утворення розпався, але омосковлено-централізована Росіянія все-таки збереглася як ірраціональний апгрейд ще середньовічної Золото-ординської євразійської імперії.
В результаті саме ельцинського самовиокремлення Російської Федерації з СРСР вона і стала (без України і Білорусі) тепер суто євразійською імперією. Саме така вже сугубо імпер-євразійська РФ, після розпаду СРСР, самочинно назвавшись спадкоємцем Радянського Союзу і представником його в ООН, затіяла спершу гібридну війну, в ході якої окупувала Крим і Донбас України, розпочавши затим повномаштабну війну по імперському захопленню всієї території вже суверенної Української держави і знищенню українців як нації, приховано назвавшии її «Спеціальною військовою операцією» (СВО), немовби по «упередженню нападу НАТО» на РФ та захисту російськомовних людей і звільненню українців від «бандерівського нацистського режиму» на чолі з етнічним євреєм Володимиром Зеленським, всенародно обраного у 2019 році президентом України.
Хоча справжня причина цієї війни, яку затіяла ця євразійська імперія, знаходиться глибше, не в убезпеченні РФ від зовнішньої загрози, а в небезпеці цивілізаційного пробудження, як назвав путінський політолог Владислав Сурков, її «глибинного» різноетнічного імперодерждавленого населення. Адже адміністративно-культурологічно притлумлювані Москвою всі різноетнічні форми розпростореного євразійського політичного існування в значній мірі вже слов’яномовного населення в імперії, як в «тюрмі народів», ніколи зовсім не зникали. Чи як висловився французький філософ Жак Дерріда, „інаковість, розрізнення, часто не усуваються, а утримуються абсолютним знанням в формі Aufhebung’а”39, тобто у вигляді пластичного гегелівського «зняття», як збереження-подолання.
Тож, коли в результаті сучасних загальноцівілізаційних впливів починає зростати локальна етнодомінантність віками «винародовлюваних» імперією азійських етносів , Москва, щоб зберегтись як центр імперського Євразійського політичного утворення, організувує або чергову «холодну війну» із «світовим імперіалізмом», перетворюючи країну в «обложену кріпость», або «гарячий» локальний конфлікт із сусідньою країною. Саме так імперська Москва, традиційно гасячи таким чином виникаючі в імперії «локальні етнодомінінтності», «пробудження» винародовлених, названих нині в Україні «мобіками», прив’язує їх до себе «кров’ю», залучаючи до участі в своїй імпер-експансистській політиці, прагнучи в такий спосіб продовжити на основі залишкового культурного Києво-русь-слов’яномовного скрепу (після попередніх імперських спроб етноплемінного винародовлення окупованого населення спочатку, як московитів, по-українськи: «москалів», потім «русских» =руських, затим «великоросів», а під кінець СРСР ще й такого провального національного проекту, як «советский народ») – сформувати тепер євразійську політично-громадянську фантомну етнонацію «росіян».
Саме після загибелі Російського самодержавства і розпаду розбудованого більшовиками на руїнах його апгрейдної копії під назвою «Радянський Союз» нинішня загроза розпаду тепер і Росіянської псевдофедерації спонукали її постперебудовних євразійських правителів, як запеклих імперців, вдатись до традиційних отих вищеназваних способів свого імперського самозбереження. Що і є основною метою розв’язаної ними нинішньої війни з Україною, яку нинішній московсько-євразійський клан В.Путіна прагне будь-що приховати від свого ж росіянського населення ескамотаційними поясненнями причин військового нападу на Україну. Московія, правда, ще й не проти при цьому перетворити, як і Білорусь, ще й Українську державу в ході цієї війни в свого сателіта, але це є побічною ціллю Москви щодо своєї, як проговорився і сам В.Путін, головної мети – саме внутрішнього «самозбереження» її як атавістичного Євразійського імперського політичного утворення.
Для чого в «постперебудовній» Росіянії і діє сьогодні спеціалізоване Федеральне агентство в справах національностей (ФАДН), яке розроблену для цього у 2012 році програму по винародовлюючому «зміцненню державної єдності і цілісності РФ» дорозвинуло у 2018 році уже в Стратегію унітарного національного становлення імперії як уже досить винародовлених спільнот через їх внутрішню етно-культурну консервацію і зовнішньополітичну ізоляцію. Все це підтверджено і в посланні 15 січня 2020 року президента Росії В.Путіна Федеральним Зборам про «усунення розриву» між етнорегіональними пострадянськими структурами імперії і Москвою та ініційованими ним урядовими і конституційними змінами по закріпленню центро-московського авторитаризму, як офіційного верховного правителя навіть і в сугубо Євразійської імперії.Адже з «перебудовним» виходом з СРСР етнослов’янських України та й Білорусі і утвердженням у післяпутчеві 1991-1993 роки в Росії власне кадрово-євразійського характеру влади у цій державі, притлумилися історичні ще від-Києворуські імпер-слов’нофільські скрепи і в ній самій. Ще зробити інтенсивнішою ретроеволюцію колись в певній мірі православно-слов’янофільської Росії у сугубо євразійсько-ординську Росіянію. Саме для цього затіяв євразійський імперський режим ще й війну з Україною, щоб притлумити заразом досі існуючі культурологічні «великорусько-старшобратські» русь-слов’янофільські настрої в самій Московії.
І це відчув згодом навіть такий ретроградний пост-«советский» президент Білорусі як Олександр Лукашенко, який сподіваючись бути обраним президентом такого запланованого було державного ретро-утворення як «Білорусь-Росіянія», підписав навіть відповідний Союзний договір. Однак, злякавшись в тодішній суспільно-політичній ситуації в РФ і справді обрання О.Лукашенка президентом такої ретро-Союзної дерави, євразійська московсько-імперська влада відразу ж пригальмувала інтеграцію з Білоруссю. І про це заявив пізніше і сам О.Лукашенко, що хоча «Росія для Білорусі є ключовим зовнішнім партнером, але «не братською державою», бо зараз і «в Росії це не сприймається», тому що в ній до влади «… прийшли нові люди, яким це поняття неприйнятне».40
Після чого ще за президентства Б.Єльцина, зосередивши таким чином за поблажливості євроатлантичних держав у себе весь потужний військовий термоядерний потенціал колишнього СРСР, за президенства В.Путіна постперебудовна, як назвав її тодішній президент США Барак Обама, «регіональна держава» Росіянія знову вже по-неоординськи стала зазіхати на статус світової наддержави, а відтак і в регіоні недавно лише автономних «радянських республік», а тепер суверенних держав. Отож, назвавши росіян і українців одним народом, Московія організувала у 2014 році при колобарантському потуранні постімперської малоросійської влади України так звану «гібридну» війну для перетворення її в свого сателіта. Коли ж український народ своїм голосуванням на виборах Президента і Верховної Ради України у 1919 році, проявивши нарешті свою етнонаціоналдьну самість, перешкодив цьому, нинішнє сугубо євразійське імпер-московське керівництво РФ організувало відверту «спеціальну військову операцію» (СВО) по заміні демократично обраного керівництва Української держави. Коли ж запланована ними «триденна» СВО провалилася, Московія почала повномаштабну війну по знищенню Української держави і українців як нації.
І якби не проявлена самовіддана патріотична воля українського народу до своєї самодержавної суверенності, це їм майже було б вдалося зробити. Адже завдяки малоросійській політиці попередніх українських президентів та боягузливої втечі в Росіянію під час революційного Майдану і президента Віктора Януковича, відтак політичного краху створеної на гроші олігарха Рената Ахметова його промосковської партії Регіонів, та через малоросійську толерантність вже і післямайданного бізнес-президента України Петра Порошенка, одіозні представники партії Регіонів знову з’явилися у Верхоній Раді України у вигляді «Опозиційної платформи – за життя». Які, об’єднавшись з депутатами псевдо-громадського об’єднання «Український вибір» кума президента РФ Володимира Путіна Віктора Медведчука, і розпочали з трибуни ВРУ та на трьох телеканалах, створених в Україні за надані для цього Москвою п’ять мільярдів доларів, знову розгнуздану атаку по знищенню суверенності української державності, залучаючи до цього навіть окремих представників Європарламенту41.
Один мільярд з тих московських грошей дістався тоді засудженому на сьогодні в Україні за зраду особисто В.Медвечуку і його дружині Оксані, якій для цього, видко, і організували в Росії спеціальний нафтовий бізнес. Отож, розраховуючи, що невдовзі її чоловік стане самовладним прем’єр-міністром конституційно-парламентського малоросійсько-сателітного уряду України, Оксана Марченко і подарувала своєму чоловікові на день народження власний «золотий вагон», щоб він міг би автономно-готельно керувати з нього, роз’їжджати по Україні. Саме до цього, видко, готували кулуарно Петро Порошенко і Віктор Медведчук українців напередодні наступних президентсько-парламентських виборів в Україні: В.Медведчук повинен був стати Главою парламентського уряду, а Порошенко залишитися, звичайно ж, лише на якийсь час при ньому Президент-олігархом.
З цієї їхньої імпер-проросійської бізнесової домовленості був виключений український олігарх Ігор Коломойський. Десь-то за те, що одразу ж після призначення (2.03.2014р.) його головою Дніпропетровської облдержадміністарції І.Коломойський, мовляв, «образив» президента РФ В.Путіна. Захищаючи свій бізнес, він організував добровольчі батальйони по боротьбі з поширенням гібридної війни на території так званої В.Путіним «новоросійської» України, обізвавши (3.03.2014р.) його за розв’язану ним війну проти Української держави «шизофреніком невеликого зросту», заявивши, що «він повністю неадекватний, повністю збожеволів», що «його месіанство, відновлення Російської імперії 1913 року або СРСР 1991 року може довести світ до катастрофи»42. Саме після цього і виникли проблеми в діяльності компанії І.Коломойського «Укрнафта», а (24.03.2015р.) поспішно новобраний президент України Петро Порошенко звільнив його з посади голови Дніпропетровської ОДА та організував разом з Головою Національного банку України Валерією Гонтарєвою, як начебто запобігання загрозам стійкості банківської системи країни, (19.12. 2016р.) націоналізацію його «Приватбанку».
Все це загострило і ускладнило передвиборну політичну колізію в Україні. В той час коли президент Петро Порошенко начебто уже домовився і ропочав провадити спільну пропагандистську кампанію по підготовці до імовірного вищеназваного розподілу післявиборчої влади в Українській державі з кумом президента РФ В.Путіним. Сам же Путім хотів бачити «своїм» президентом в Україні Юлію Тимошенко. А після організованого П.Порошенком адміністративно-економічного нищення його бізнесу її захотів бачити на посаді Президента і олігарх Ігор Коломойський. Певну демократизацію у хід виборчої кампанії вніс колишній член партії «Батьківщина» міністр внутрішніх справ України Арсен Аваков, перешкоджаючи своїми поліцейськими структурами використанню виборчими штабами П.Порошенка адміністративного ресурсу.
З огляду на таку колаборантську поведінку лише панівної постімпер-«советської» української еліти, не враховуючи уже неодноразово проявлений «Майданно»-патріотичний дух українців, з московською окупаційною сателітною долею України змирилися у 2023 році і держави Євро-Атлантичного Союзу (НАТО), вивіши напередодні організовуваного РФ військового нападу на Україну свої посольства з Києва, не бажаючи втрачати зв’язки з Росіянською псевдофедерацією як бізнесовим енергетично-сировинним придатком світової індустріальної економіки.
Але у виниклій непевній суспільно-політичній ситуації вирішив спробувати стати Президентом і шоумен «Кварталу-95» малорос за ментальністю Володимир Зеленський, вже схвально сприйнятий українським телеглядачем за зіграний ним образ простого вчителя Василя Голобородька в телесеріалі «Слуга народу», якого там несподівано обирають Президентом країни. Посприяв цьому і олігарх І.Коломойський, постійно показуючи цей кіносеріал на своєму телеканалі «1+1», розраховуючи, що популіст В.О.Зеленський під час виборчої боротьби між давніми політичними ворогами і головними претендентами Тимошенко і Порошеноком, просто забере певний процент голосів в останнього, забезпечивши таким чином вихід Ю.Тимошенко в другий тур президентських виборів, а там і перемогу її над уже непопулярним діючим президентом П.Порошенком, якого вже на всю Україну обізвав «баригою»12 прямодушний експрезидент Грузії Міхеіл Саакашвілі.
А тому виборчі штаби головних претендентів продовжували лише взаємну політичну боротьбу, не звертали уваги на президентські претензії В.О. Зеленського, називаючи його лише «клоуном». Однак, в результаті всіх цих кулуарних домовленостей і політичної боротьби замість Ю. Тимошенко в другий тур виборів пройшов разом з Порошенком В.О.Зеленський, який і переміг його, отримавши 73% голосів виборців, що прийшли на вибори. Так малорос В.Зеленський і справді став уособленням «вироку» українського народу своїм набридлим старим політикам, які до цього лише по-малоросійськи притлумлювали етноукраїнський характер Української національної держави.
Після обрання, хоч і не одразу, повільно малорос В.О.Зеленський все-таки почав поводити себе як український президент-державник, відмовившись 9 грудня 2019року під час офіційної зустрічі в Парижі з президентом РФ В.В.Путіним від продовження підписаних ще президентом України П.О.Порошенком Мінських домовленостей про конституційне надання особливого статусу гібридно витворених Московією при потуранні тодішньої київської малоросійської влади в Луганську і Донецьку сепаратних псевдоавтономних «республік» і заведення їхніх представників, як «троянських коней». у Верховну Раду України для руйнування української державності зсередини, що обов’язково привело би до великої громаднської війни і сепаратистського розчленнування країни.
Побачивши, що цей його підступний план провалився, президент імперської РФ В.Путін після кулуарних домовленостей з деякими керівниками держав НАТО (зокрема і з А. Меркель) про долю української державності оголосив повномаштабну збройну війну Україні. 24 лютого 2022 року Російська Федерація напала на Україну, окупувавши частину її державної території. Український народ і його Збройні Сили самовіддано виступили на захист своєї державної незалежноті. Так нарешті у Володимира Зеленського зникли всілякі навіть малоросійські сподівання на спроби порозумітися з імпер-терористом Путіним. Тож В.Зеленський в умовах війни, швидко визрівши як Президент-державник, змушений був при підтримці цивілізованих держав світу очолити національно-визвольну боротьбу свого народу проти загарбницької війни євразійської Росіянії по геноцидному знищенню українців як нації.
Правда, поки що США і держави ЄС підтримують національно-визвольну війну українців з агресивною Росіянією фінансово та стриманими поставками новітніх видів озброєння, не до кінця ще усвідомлюючи, що нинішня Російська псевдофедерація – це апгрейдно (upgrade, англ. – модернізуюче оновлення) воскресла євразійська Орда, як московитсько-імперський етновиродок, який вкотре ще з середніх віків продовжує загрожувати європейсько-цивілізованому світові своїми варварськими нашестями А тому, як резонно відзначив навіть український культуролог Григорій Грабович, й існує поки що «неспівмірність і неадекватність цієї реакції Заходу перед лицем універсальної загрози від путінської Росії для своєї цивілізації»43.
Тож самій Україні не відбитись від військової спроби втягнення її в нинішній дрейф Росіянії з Євразії в Азіопу, на яку давно очікує там мільярдний Китай. Про що застерігає вже секретар РНБО України Олексій Данилов44, звернувши увагу світового політикуму на небезпеку, шантажу Європи китайським вектором РФ, яку чекає в разі такого «загравання» перетворення дефакто в територіально-резервуарний протекторат-«колонію» демографічно переобтяженого Китаю. Адже саме до цього веде антиєвроатлантична євразійська політика нинішнього президента РФ В.Путіна. Щоб запобігти цьому, потрібна прагматична мудрість і військова сила всього цивілізованого світу. Без розчленування Євразії, як атавістичного, витвореного ще середньовічною татаро-монгольською «Золотою Ордою» і успадкованого Московським царством (ханством) політичного утворення, на протекторати під егідою ООН і позбавлення її таким чином ядерної зброї не обійтись.
При цьому тривогу викликає і те, що глобалізований фінансово-транснаціональний політикум світу з позицій своєї домінуючої технологічної надпотуги не зовсім всерйоз сприйняв було ретрореванш нинішньої уже аж ракетно-термоядерно озброєної Росіянської Орди, її зазіхання на нинішній певним чином вже усталений «постперебудовний» світопорядок, вважаючи їх неістотними локальними конфліктами, продовжуючи по інерції з колишньою «перебудовною» ейфорією сприймати Росію у відповідності з поспішним фукуямівським ліберально-переможним «закриттям історії». Хоча зростаючий ретро-реваншизм московських імпер-правителів в нульові роки чітко підказував про вузьку поверховість такого підходу до прихватизаційно-демократизаційних процесів в Радянському Союзі, що начебто лише які і викликали його розвал.
Адже, сприявши ж в роки її само-Перебудови зосередженню в Росіянії всього потужного військового термоядерного потенціалу колишнього СРСР, десятиліттями накачуючи її фінансову систему інвалютою і забезпечуючи таким чином доступ РФ до новітніх військових технологій, євроантлантичний політикум нерозважливо вузько меркантильно завважав, що така імперія назавжди залишиться лише бізнесовим енергетично-сировинним придатком світової індустріальної економіки. Євразійська Орда ж все-таки воскресла і відразу ж показала свій агресивний азійський номадичний характер по відношенню до європейської землеробської цивілізації.
Будьмо пильними, щоб вберегтися, щоб егоцентричні вже аж термоядерно озброєні нині авторитарно одержавлені спільноти не призвели до взаємознищення людства. А тому ми сьогодні повинні не лише оптимістично сподіватися, що у відповідності з атрибутивною гравітаційною тенденцією до автономного самозбереження, на основі якої виникло, існує і розвивається на планеті людство, в кінці кінців притлумиться агресивний вузько меркантильно-приватновласницький егоїзм одержавлених мужів, а й дієво реагуючи на їхнє егоцентричне безумство. Як закликає до цього український політик Роман Безсмертний45: не лише не формалізованим зібранням контактної групи держав «Рамштайн», а задіявши в повному обсязі глобально-планетарну структурованість людства в особі Організації Об’єднаних Націй (ООН), статті 44-49 її статуту про утворення воєнно-штабного комітету, військ ООН, для упередження уже конкретних загроз людству з боку термоядерно озброєної Росії, та в певній мірі й Китаю. Адже в кожній з цих імперій є маса нагальних невирішених внутрішніх соціально-економічних проблем, які не зникнуть і не притлумляться їхніми агресивними спробами зовнішньо-політичного розпросторення їх по планеті. А тому, як висловився з цього приводу і український Президент Володимир Зеленський: «Домовлятися з РФ через страх ядерної зброї – це початок третьої світової» війни, а тому передусім «треба подумати про те, як жити далі світові без таких людей»46, як нинішній президент РФ В.Путін. Невідкладно.
Адже пишу я свою статтю в ситуації, коли на моє місто падають послані з сусідньої Росії бомби і ракети, коли «перебудовно» відроджена сугубо Росіянська євразійсько-неоординська уже аж термоядерно озброєна імперія напала на Українську державу, як одного із засновників Організації Об’єднаних Націй. Коли імпер-євразійський виродок біснуватий етно-вепс В.Путін, – проголосивши євразійсько-різноетнічно вироджених росіян і слов’янських українців, досі вважаючи їх росіянсько-імперськими «малоросами», – одним народом, прагне знищити українців як суверенну націю, веде сьогодні війну на українській території, окупувавши значну частину її, руйнує наші міста і села балістичними ракетами, загрожуючи застосувати і термоядерну зброю для підкорення народу, який за підтримки США і держав Європейського Союзу мужньо захищається від цієї агресивної неоєвразійській імперії. Збройні сили України наносять відчутну шкоду окупаційній армії, знищвши вже десь біля півтораста тисяч її солдатів, багато військової техніки і озброєння. Отож Україна, вже, як нововідроджена європейська спадкоємниця Київської Русі, неодмінно вистоїть перед останнім нашестям конаючої євразійської Росіянської Орди етно-вироджених людей.
Леонід Климчук
Посилання:
- Ескамотація – від французького слова escamote – кулька. Звідси ескамотаж – дії виконувані фокусником з кулькою. Ескамотаж, ескамотація – ловка гра, маніпулювання, підміна, приховування. Eskamoter– франц. ; eskamotage – нім. фокусництво. Відомий французький екзистенціаліст Ж.-П.Сартр в своїй праці «Буття і ніщо»(1943р.), характеризуючи подібну когнітивну ситуацію в суспільній свідомості вдавався і до словосполучення «mauvais foi», яке витлумачують як «ненавмисний самообман», «недобросовісна чи дурна віра».
- 2. Дзюба І.М. „Микола Шлемкович”.// «Сучасність», 2012, № 7- 8, стор. 106.
- Ленін В.І. Повне зібрання творів. Київ. Видавництво політичної літератури України. 1970. Т.7,стор.48.
4.Ленін В.І. Повне зібрання творів. Київ. Видавництво політичної літератури України. 1970. Т.7,стор.51.
- Ленін В.І. Повне зібрання творів. Київ. Видавництво політичної літератури України. 1970. Т.7,стор.49.
- Ленін В.І. Повне зібрання творів. Київ. Видавництво політичної літератури України. 1970. Т.7,стор.48.
- Ленін В.І. Повне зібрання творів. Київ. Видавництво політичної літератури України. 1970. Т.7,стор.48.
- Солоневич И.Л. Россия в концлагере.. Электрон биб-ка.<Royallib.ru>.C.12.
9.«От капитализма к социализму». Основные проблемы истории переходного периода в СССР 1917-1937гг. Т.1. М.: «Наука».1987.С.61-62.
- Маркс К. и Энгельс Ф. Избранные произведения в 3-х томах. Т.3.М.: Издательство политической литературы. 1979. С.123.
- Маркс К. и Энгельс Ф. Избранные произведения в 3-х томах. Т.3.М.: Издательство политической литературы. 1979. С.123.
- Рассел Бертран „История западной философии”. Новосибирск. Изд-во Новосибирского ун-та. 2001.С.1573.
13.Э.Райнерт «Как богатые страны стали богатыми…».М.:Издательский дом Госуниверситета – Высшей школы экономики.2011.С.164.
14.Порус В.Н. «Логическая семантика как инструмент критики трансцендентализма».//Журнальный клуб Интелрос, «История философии».2000, №5. Электрон.б-ка. Изд. ИФ РАН.С.145.
- Риккерт Генрих «Философия жизни».Электрон. версия. Киев.1998. С.344.
- Ротбард Мюррей «Этика свободы», ч.1, гл.5.1952г. <http//lib.rus.es/b/144210>.
- Солженицын А.И. «Размышления над февральской революцией».Екатеринбург.Изд-во«У-фактория».1999.С.3.
- Бердяев Н.А. «Самопознание». М.: «Книга».1991.С.227.
- Ленін В.І.Повне зібрання творів.Т.35 .Київ.Видання політичної літератури України.1973.С.2.
- Доповідь Пола Девида на науковому симпозіумі у ГУ ВШЭ. Москва. 13.05.2005р.- В кн. «Истоки: из опыта изучения экономики как структуры и как процесса». М.: Изд. Дом. ГУ-ВШЭ.2007. с.183,191.
- Ленін В.І. Повне зібрання творів.Т.34.(8.Х.1917р.) Київ: Видавництво політичної літератури України.1973.С.327.
22.«От капитализма к социализму». Основные проблемы истории переходного периода в СССР 1917-1937 гг.Т.1.М.: «Наука».1987. С.55-56.
- Ленін В.І. Повне зібрання творів. Т.44. Київ:Видавництво політичної літератури України. 1974.С.28.
- Гриценко П.Ю. «Передчасна ейфорія неприхованої контрреволюції». – «Слово Просвіти», №4(1191), 26 січня 2023р.,стор.1.
- Ленін В.І. Повне зібрання творів. Т.36. Київ:Видавництво політичної літератури України. 1973.С.41.
- Ленін В.І. Повне зібрання творів. Т.34. Київ:Видавництво політичної літератури України. 1973.С.325.
- Маркс К. і Енгельс Ф. Твори. Т.19. Київ: Видавництво політичної літератури України.1964. С.242.
- Ленін В.І. Повне зібрання творів.Т.43 (9.1У.1921р.). Київ:Видавництво політичної літератури України. 1974.С.183.
- Ленін В.І. Повне зібрання творів. Т.39. Київ:Видавництво політичної літератури України. 1973.С.355.
- Маркова С.В. «Український хліб для «російського пролетаріату». Інтернет-сайт, 6.ІУ.1922р.
31 Ленін В.І. Повне зібрання творів. Т.45. Київ:Видавництво політичної літератури України. 1974.С.99.
32.Каутский К. «От демократии к государственному рабству». Берлин. 1922г. Издание журнала «Социалистический вестник» – на интернет-сайте «Революционный архив».
- Ленін В.І. Повне зібрання творів. Т.45. Київ:Видавництво політичної літератури України. 1974.С.269.
- Іноземцев В.Л. “Гучні сварки і тихе співробітництво”, – “The New Times”, №4 (50) від 28 січня 2008р.
- Бузан Б. Как сохранить статус? – «Россия в глобальной политике»,2021,№6.С.127.
- Михайленко Р.В. Приватна власність у філософській традиції,-// «Філософські та методологічні проблеми права».2016р., №1.С.181.
37.Каутский Карл „Диктатура пролетариата”. Екатеринославское книгоиздательство „Наука”,1919 год; інтернет-сайт „Революционній архив”.
- Каутский Карл „Диктатура пролетариата”. Екатеринославское книгоиздательство „Наука”,1919 год. Відтворено на інтернет-сайті „Революционный архив”.
- Деррида Ж. Письмо и различие. IV. Насилие и метафизика. Эссе о мысли Эммануэля Левинаса. С.163.
- Український інтернет-сайт «Главком». Лукашенко подарував Путіну чотири мішки картоплі.- 30.ХІІ.2018р. 05:25.
- Інна Михайлівська «Як єдина українка в Європерламенті допомагала Медведчуку узаконити «мирний план». – Інтернет-сайт «Главком». 9.01.2023р., 15:25.
- Коломойський І.: «Янукович і Путін – два шизофреніка».// «Українська правда». 3.03.2014р.,19:55.
- Грабович Григорій «Війна і наука. Про істотне, але нечасто обговорюване». – «Критика», 2022, № 11-12.
- Данилов Олексій: «Росія може стати колонією країни-сусіда».- «Українська правда».1.01.2023р. 21:30.
- Роман Безсмертний «Світ не розуміє, з чим зіткнеться найближчими місяцями». – інтернет-сайт «Главкома».16 вересня 2022 р., 21:00.
- (інтернет-сайт газети «Українська правда», 17 вересня 2022р.,21:53).