Вершинне в творчості Михайла Слабошпицького чотирикнижжя “Протирання дзеркала” (2017), “Тіні в дзеркалі” (2018), “З пам’яті дзеркала” (2019) і “З присмеркового дзеркала” (2020) завершив “П’ятий “дзеркальний” том” (2023). У чотирьох розлогих книгах він жив долями інших, і ми разом з ним. У п’ятій – живемо долею художника слова зі спогадів про нього…
Невблаганна смерть перервала розкіш живого спілкування Михайла Слабошпицького з читачем і глядачем. Надлюдська працелюбність сколихнула час і скоротила земний вимір, але подарувала вічності злет.
Сотні знакових імен у пам’яті, в його “дзеркалі” душі, котрих він відтворював серцем. Найкраще сказати про це встиг сам: “У минуле дивишся – мов у дзеркало, подароване пам’яттю. І воно розгортає перед тобою цілу галерею облич тих людей, яких просто не можна забувати, бо то були видатні люди. Автор дякує долі за те, що зустрів їх на життєвих розхрестях”.
Воістину, як стверджував автор, у книгах є “те, чого ви не прочитаєте в історії літератури”.
Михайло Слабошпицький як уже знаний письменник і літературознавець завжди пам’ятав про журналістику, яка полонила правдивим словом у його художньому розкриллі. Так, це художня публіцистика, ота святість, перед дверима якої стоїш із відкритою душею. Без звичного художнього домислу й вимислу, лише з притаманним упізнаним високим стилем аристократичності духу в барвистому українському слові. Це він, Михайло Слабошпицький, ще 1986 року в своїй уже легендарній книзі “Марія Башкирцева” означив твір як роман-есе про відому в світі талановиту українську художницю та письменницю драматичної долі. Розкішна мова, сповнена внутрішніх переживань героїні, вихоплює із простору й часу, утверджує людські цінності в розмаїтті.
Я бережу ту першу “Марію Башкирцеву” Михайла Слабошпицького, як і дороге мені п’ятикнижжя з автографом другого тому “Тіні в дзеркалі”. Завважила, що три книги своїх “дзеркал” “про час і про людей” він присвятив доньці Іванні, синам Мирославу й Святославу, внукові Тадею та дружині Світлані. На четвертому бестселері “З присмеркового дзеркала” присвята наче з нотою прощання: “Всім, кого я люблю і ким дорожу”.
Про своїх знакових героїв Михайло Слабошпицький міг би сказати як про Тодося Осьмачку в романі “Поет з пекла”, за який заслужено удостоївся Національної премії України імені Тараса Шевченка (2003), що “в цій книзі йдеться про Осьмачку-легенду й Осьмачку-реальність, які так важко розмежовувати”. Це той літературний орієнтир, що спонукає до розмислів про сенс життя в його повноті.
“П’ятий “дзеркальний” том” – це посвята світлій пам’яті Михайла Слабошпицького, подяка за його титанічну працю. Навіть лише назви спогадів відтворюють усесвіт людини, котра старалася обійняти його талановитим словом: “Його час і його герої” (Микола Жулинський), “Він мав багато талантів” (Володимир Загорій), “Михайло Слабошпицький: безнадійний альтруїст, або Життя крізь долі інших” (Ірина Фаріон), “Подвижник української цивілізації” (Юрій Щербак), “Харизма, розум, талант” (Михайло Сидоржевський), “Чи легко бути Слабошпицьким?” (Любов Голота), “Українець, який входив у когорту європейських інтелектуалів” (Владислав Сердюк), “Будь-куди вривався переможно” (Григорій Гусейнов)…
Читати Михайла Слабошпицького, пізнавати глибину його думок у заквіті слова, бо він “залишив нам надію здобути в борні свою Україну” (Ігор Зоц), бо “мав дар єднати українців” (Богдан Горинь), бо “не сприймав солоду порожніх слів” (Павло Гриценко), бо “зі стилем – виболеність” (Юрій Шевельов (Шерех), бо “освітня фундація Петра Яцика не забуде книжки Михайла Слабошпицького про Петра Яцика “Українець, який відмовився бути бідним” (Надія Яцик), бо “людина феноменальної пам’яті, аналітичного розуму й безмежного інтелекту” (Рауль Чілачава)… Цільні й цілісні означення – наче колоритна акварель у сірості буднів, бо “треба частіше протирати дзеркало” (Сергій Тримбач), бо “хранитель сенсів і довічних цінностей” (Мирослав Дочинець), бо “був фанатичним, несамовитим трудягою на ниві українського Слова” (Наталя Дзюбенко-Мейс), бо “том за томом протирав “дзеркало” часу” (Віктор Тютюн), бо “ти потрібен Богові” (Анатолій Кичинський)…
Хто знав Михайла Слабошпицького, старався мовити про нього без солодкої зайвини, яку він не любив: ні про себе, ні про кого писав.
Скрешує слова людяність. Наповнені нею спогади дружини Світлани Короненко – відомої поетеси та радіожурналістки. Дві неординарні творчі постаті у сув’язі думок з їх буднями й святами. Це та вивірена часом життєва рівновага, яка світилася словом. Історія української ідентичності збагатилася його триєдиним націєтворчим проєктом – Міжнародним конкурсом з української мови імені Петра Яцика, Національним радіодиктантом та видавництвом “Ярославів Вал”. Це впевнена хода в завтра! Один Бог знає, якою вона була важкою. Але він ішов нею до останніх земних днів.
Іще одна непроминальна пам’ять про Михайла Слабошпицького – це світлини. Майже всі авторства Світлани Короненко. Як вона мудро завважує, що “часом світлини промовистіші за будь-які слова”.
Дорожив сімейним архівом, що берегла сестра Ліда. Спорідненість душ з дідом Михайлом і бабою Настею, котрих любив, мамою Параскою і татом Федотом. Зрідненість у світлинах синів Мирослава й Святослава, доньки Іванни, внука Тадея…
Увічнені постаті – історія в обличчях. І з ними був Михайло Слабошпицький. Іван Драч, Василь Захарченко, Віктор Терен, Володимир Загорій, Борис Гуменюк, Світлана Йовенко, Дмитро Павличко…
Відбиток часу із зустрічами людей, котрі разом з Михайлом Слабошпицьким творили його. Василь Барка, Микола Жулинський, Юрій Щербак, Емма Андієвська, Анатолій Дімаров…
Михайлові Слабошпицькому довіряли, знали, що його зачини – це Україна. Про це свідчать щирі й добрі усмішки на світлинах Петра Яцика, Володимира Загорія, інших меценатів, котрі разом з ним розвидняли світанки національної культури.
З Михайлом Слабошпицьким обмінювалися світоглядними думками Тарас Салига, Віталій Дончик, Роман Іваничук, Богдан Горинь, В’ячеслав Брюховецький, Володимир Базилевський… Презентації, творчі зустрічі – у кадрах історія з її творцями та очевидцями.
Світлини закарбували приязнь з Наталією Сумською, Ніною Бічуєю, Марією Матіос, Павлом Мовчаном, Сергієм Кулідою, Віктором Барановим, Тарасом Кременем… Годі перелічити імена людей літератури й культури, із якими доля єднала з Михайлом Слабошпицьким. Віктор Грабович, Валерій Гужва, Іван Малкович, Вадим Скуратівський, Іван Корсак, Ігор Римарук, Юрій Мушкетик, Павло Загребельний, Олександр Москалець, Микола Гриценко, Леонід Талалай, Петро Кралюк…
Один із сузір’я імен на світлині – Євген Стахів. Незабутній Борис Возницький також мав щастя бути разом у кадрі з Михайлом Слабошпицьким. Два великі сподвижники, два велети української культури, котрі сповна присвятили себе її служінню.
Новатор слова, змісту й форми, Михайло Слабошпицький, котрий два місяці не дожив до свого 75-річчя, залишив нам унікальні радіостудії програми “Культура” на Українському радіо. Вони творили їх разом з дружиною Світланою Короненко, чим гордився його керівник Віктор Набруско. Десятки змістовних літературних розмов з видатними українцями, професійність і щирість розширювала авдиторію.
І жодної постановної світлини! Вирази обличчя, світла задума в очах, радісні усмішки – все природно й людяно. Наче живий свідок явищ, подій і фактів. Минатимуть роки, і вони не зітруть їх знаковість з печаттю величі особистості Михайла Слабошпицького.
Оксана Ровенчак.
