Двічі повертався Михайло Степаненко до студентської лави. Щойно склали іспити за перший курс Київського стоматологічного інституту, розпочалася війна. Сина ворога народу (золотопогонника денікінської армії”) призначили в робочий батальйон. На більше віри не йняв.
Орудував хлопець кайлом на підступах до Харкова. У районі Чугуєва трудофронтовик потрапив в оточення. Манівцями дістався вже окупованої німцями рідної хати на Київщині. Займався звичними для селянина клопотами, а коли ворога відкинули за Дніпро, призвали лісовичського парубка у сапери. Йшов 1943-й.
Розпочалися фронтові будні рядового Степаненка у складі 40-го ІСБ (інженерно-саперного батальйону) з наступу на правий берег Дніпра. Саме з Другим українським фронтом пройде Михайло Васильович до останнього дня війни. Історичні події Корсунь-Шевченківської операції, поворот на південний напрямок, щоб подолати землі Румунії і Угорщини, Австрії та Чехії. За звільнення Будапешта удостоїли солдата одноіменної медалі.
Багато переповідалось, та гірше чекало після війни. Угрупування генерала Шернера, до якого входила есесівська дивізія і частини власівців, відмовилося скласти зброю. Сягала друга половина травня 1945-го, і тільки залпи “Катюш” поклали край безглуздому опору. Взяті у кільце з трьох сторін, а вихід замикала трясовина – місце без порятунку. Горіла довкола земля. Нам “до роботи” нічого не залишилося. “Переходили рідколісся, -згадує ветеран, – натикаючись щораз на обвуглені людські рештки. Тих, хто намагався вирватися крізь болото, задавив чадний дим. Розвернуті навзнак трупи вражали синявою лиць. Капітан Бедик прозорливо відповів: “Задихнулись від нестачі кисню”.
Місяців зо два-три “хазяйнували” сапери на полях Моравії. Гаті всякої залишилося в землі. Гіркі втрати оплакували бійці, бо хитрощам ворога не йняли меж.
– Закінчилося?! Де там! – каже Михайло Васильович. – Тривогою віяло з Далекого Сходу. Військовий ешелон спинився на розвилці. Старенький дід – колійовець зауважив, наче в казці про трьох богатирів: “Повернете наліво, – значить, на Японію”. Потяг взяв тим часом правий бік. “Ура!”. Тим “ура” була дорога на Кавказ.
Сочі зустріло теплом і радістю сердець. Відкараскалися. Будувати – не воювати. Вчорашні бійці-сапери довідалися, що зводитимуть дачі для самого Сталіна. Тут подарувала доля рядовому Степаненку, що вартував в один із днів, угледіти з метрів десяти “вождя усіх народів”, доки сапера спішно не забрали з перед очей.
Демобілізувався Михайло Васильович напередодні 1947 року. Колгосп прийняв у свої обійми. Рук бракувало. Невдовзі відновив навчання вчорашній студент-боєць. А влітку 1950-го дипломований лікар-стоматолог залишиться вірний обраній професії на все трудове життя. У 1987 році з виходом на заслужений відпочинок перестав ветеран праці і війни навчати студентів Чортківського медичного училища. Більше двох десятків літ поспіль лунав голос викладача, аби наповнити юні серця любов’ю і милосердям. Гадаємо, немарно.
Про лікарську династію Степаненків, адже дружина ветерана Любов Миколаївна – теж колишній стоматолог (і невістка – лікар), пам’ятають у нашому місті. Син Олександр Михайлович донедавна займав важливу посаду анестезіолога в Чортківській центральній районній лікарні, кілька разів обирався депутатом обласної і районної рад. До похвали, можливо, краще до уваги, належить громадське поборювання Олександра Степаненка за довкілля. Руйнує людина своїм невіглаством творіння Творця, не переймаючись, що накликає власну загибель. Відвернути катастрофу прагнуть пристрасні виступи і заклики громадського активіста. Дай, Боже, вчасно їх почути. Закінчуючи розповідь про ветерана, хотілося б доброго наслідування життєвого прикладу старого солдата – жити і творити для людей, як це проявляється у життєписі сина Олександра.
Сергій Волинець.