Відтоді, як до читачів прийшла перша поетчна збірка Ганни Костів-Гуски «Автограф вірності», минуло майже 40 років. А нас чомусь не покидає відчуття, що це було лишень вчора. Дивовижно, правда?
Нова збірка віршів “Знайде тут прихисток душа” (в-во “Терно-граф”) дає можливість сказати, що і нині поетка у своїх слововиявах залишається такою ж, як і колись. І говоритимемо перш за усе про справжність поетичного мислення, якої поетка не уявляє без причетності власної душі до діянь ліричної героїні.
Звісно, усвідомлюємо, що таке враження почасти є відголоссям присутності у виданні творів ранніх книг (та не думаємо, що це має якесь значення, враховуючи мізерні наклади творів і більше розпізнаних поетів). Суть — в іншому. «Ой пустіть мене, мамо, до вирію. Адже в хаті узимку тісно… Може, в долях придумаю, вимрію Я свою найспівучішу пісню?» «Моя душа вже настраждалась досить. Тепер вже хоче спокою вона. Стою й дивлюсь, як відпливає в осінь цей тихий сум вечірнього вікна».
Між процитованими рядками — відстань літ. Та й неозброєним оком можна помітити відсутність гучних метафор і вигадливих тропів. Потрапивши у полон рим, не хочемо вириватися з нього. Причаровують простота і неповторність, магія поєднання традиційних заземленості і польоту думання.
Про що ж розповідає нове видання? Якщо коротко, то запропонований ужинок умовно ділиться на кілька тематичних пластів: громадянський, філософський, пейзажний та інтимний. І про умовність у даному випадкові згадуємо невипадково: чіткого водорозділу між підвидами темарію провести неможливо через їхнє тісне переплетення. І над усім цим — щемливий ліризм, який вирізняє поетку-краянку з поміж інших.
Це з одного боку. А з другого? Усе ж візьмемо на себе сміливість висловити окремі міркування про тематичні пласти. Звісно, почнемо з громадянського. Через те, що в інтерпретації Ганни Костів-Гуски він має свою барву. Поговоримо хоча б про таке. Поетична справжність є несумісною з космополітичним присмаком. Віршар не може не оспівувати ріднокрай. Та методи вираження думки різняться. Одні пірнають у мовленнєві глибини, з яких джерелиться діалектологія, а інші віддають перевагу етнографізму на тлі традиційності висловлення. Наша краянка обрала другий шлях. Незважаючи на те, що тут підстерігає примара зайвої патетичності, яка може погубити і найліпші наміри. Складно? Так? І радіємо, коли шукання озиваються свіжістю мислі. «Й вагітну зерном чорнобриву осінню ріллю». Хто і що там не казав би, а образ «чорноброва рілля» не може не причарувати, хоч можливо в ньому і немає великої незвичайності.
Ще один нюанс. Нині нерідко чуються закиди про те, що дехто хоче переписати історію. Давайте заспокоїмося. Йдеться не про відмову від показу людського героїзму, а про відмову відчуженецьких ідеологем. Саме про це проникливо говорять вірші «Солдатські вдови», «Воєнні роки. Спогадів нема», «Лиш тільки сни. І де їм край? І фотокарточки на стінах… Вдовина пам’яте нетлінна, Усе це внукам передай». (Згодімося, що на фоні відмов окремих літераторів від колишності це виглядає привабливо. І все частіше напрошується думка: треба нещадно ламати старі стереотипи мислення, але бездушно відкидати основоположне у вигляді деяких людських чеснот не варто).
Багато, очевидно, таїться і у філософській ліриці краянки. Та не будемо (хоч і кортить!) докопуватися до усіх таємниць. Торкнемося лише аспекту богошукань. І зауважимо таке: нині ця тема є дуже модною для легіонів римувальників. Й так важливо не загубитися у велетенському хорі. Нам здається, що поетка-краянка (вона живе у Борщеві і народилася у наддністрянському селі) зуміла знайти свою нотку. Неголосну, але дуже своєрідну. Хіба не про це думаєш, коли читаєш «Із коріння Давида тоненькій стеблині ще рости, і рости, і рости», «і буде шепотіти цілу ніч кленова гілка біля ліжка мого»?
Окремої уваги потребує пейзажність. Тема нерозривної єдності людини і природи пронизана собістю. «Під дзенькіт відер кучерявий вечір йшов ночувати з лісу до оселі», «Цей дощ, неначе чаклун, зачарувати хоче», «Махнуло ромашкою літо і зникло за серпнем услід». Либонь, з цих цитат видно ощадливість у вираженні почувань і точність вислову.
Є щось символічне і у тому, що в книзі в окремий розділ зібрано любовну лірику. Якщо врахувати, що поціновувач поезії вже отримали новинки любовної лірики від знаних поетів, то дехто, очевидно мовить про неновизну. Та це — тільки перше враження. В «Знайде тут прихисток душа» представлена інтимна лірика жінки. А це не може не зацікавити. «І воду найсмачніше з джерела з човника долонь п’ємо щасливо». «Як подорожник на рану, твій голос на серце кладу». Як не старалися, а слідів зримої еротичності не вдалося відшукати. Не вважаємо це вадою стилю поетки. Напевне, хтось думатиме, що це свідчення порослого мохом хуторянства. Але… Кожне покоління має право на вираження своїх почуттів.
Доповнимо ці роздумування ще одним наголосом. В попередніх абзацах йшлося про підвиди лірики поетки. А зараз хочемо торкнутися її перекладацтва. Вірніше, одного боку інтерпретації. Ганна Костів-Гуска сама нас змусила до цього, вмістивши у книгу свої переспіви віршів білоруски Євгенії Янішиць, що істотно спонукало до розмислів.
…Ще одна книга поетки є своєрідним підсумком пройденого шляху. І, зрозуміло, щемливий начерк майбутньої дороги. Віршарка ще сама не знає, якою вона буде. Та вона(ми упевнені), що супроводжуватиме трепетність слова. Це ж так багато!
Богдан МЕЛЬНИЧУК, головний редактор журналу «Літературний Тернопіль»,
Ігор ФАРИНА, член редакційної ради цього ж журналу.